Пройшли десятиліття після війни між совєцькими військами та німецькими нацистами, але докази про ту кроваву війну виявляються майже що не кожен день. Забувати історію є принизливим для кожного громадянина України, але не всі це розуміють. Є люди, які дійсно, і доволі таки конкретно, займаються історією. Називають вони себе «розвідниками історії». Історія не вмирає, поки існують «розвідники історії» на наших славетних Українських землях. Принаймні так вони стверджують.
Мова піде про звичайне село, в якому прийняла бій 32-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада. Село, яке не знає своєї історії і в якому так байдуже ставляться до спогадів про героїв. Село це – Голубівка. Знаходиться в Новомосковському районі, Дніпропетровської області. Голубівці нещодавно виповнилося 220 років. На свято прийшла мізерна кількість люду, молоді майже не було, що й засмутило організаторів свята. На День Перемоги над німецькими загарбниками прийшла ще менша кількість люду, біля меморіалу не було навіть сотні людей, а для Голубівки це не та кількість. Адже населення становить більше трьох тисяч осіб.
В звичайні дні біля меморіалу можна зустріти дуже багато молоді. Ні, вони не віддають пошану воїнам, котрі загинули на війні – вони просто розпивають на місці поховання воїнів спиртні напої. Бувають і масові фотосесії. На запитання до дівчат, котрі брали квіти з плити і фотографувались з ними, казали, що «прикольно,чому б і не пофотографуватись». Люди чудово розуміють, що безвідповідальність народжує беззаконня, але нічого з цим не можуть зробити. І навіть не намагаються.
В школі не проводять бесіди про історію рідного краю. Шкільний музей занепадає. Мало мешканців села хоче знати свою історію. Кого б не спитати про ту чи іншу подію, всі розводять плечима. Доводити їх до істини – неможливо. Нікому не цікаво слухати про те, що траплялося з їхнім селом в довоєнні, воєнні та повоєнні роки. Наприкінці минулого 2011 року виникло питання щодо герба села Голубівки. Згодом виявилося, що герб існував. Герб козака Івана Голуба, котрий започаткував село і побудував церкву, від якої, на жаль, сьогодні залишились лиш спогади.
Розробкою прототипу герба з малюнку не зайнявся ніхто. Сільському голові та депутатам це не цікаво – звісно ж, немає на це часу. Кому є час, то це самим «розвідникам історії», котрі намагаються узагальнити всю існуючу інформацію з цього питання, і яким просто не дають довести справу до кінця. Імена «розвідників історії» згадувати немає ніякого сенсу. Адже звертати увагу на них не буде ані адміністрація школи, ані Голова сільської ради зі своїми депутатами.
В селі, також, проживає вже старий дідусь, на прізвище Гудим. Його знає багато люду, знають, що він видав не одну збірку віршів. І ці збірки, до речі, з гордістю зберігає сільська бібліотека села Голубівки. Але мало хто знає, що рідне село, рідні односельчани не привітали його, як належить. На відміну від сусіднього села, де йому вручили нагороду та шикарний подарунок – його ж портрет, намальованим художником та одним із читачів творів Гудима. Для дідуся це була велика несподіванка. Його запросили до будинку культури, та ще й висловили такі чудові та щирі побажання, що йому захотілося писати знову і знову. Вірші про край рідний писав Гудим, про людей, які мешкають в ньому. А у відповідь він не почув ні одного привітання, навіть, з виходом наступної збірки віршів.
Незнання та неповага до історії рідного краю впали на Голубівку. З цим можна боротися і з легкістю можна побороти, але ніхто з органів «влади» села не може чи не хоче вжити жодних заходів. У вісімдесятих роках ХХ століття в Голубівську піонерію надійшла рукописна збірка спогадів від ветерана Великої Вітчизняної війни – Сколкова Михайла Івановича. У своїх спогадах він описував бій під Голубівкою, який відбувся 30 вересня 1941 року. Цей матеріал зберігався у шкільному музеї – приміщенні, не придатному для збереження паперових документів. Але ж знову – цього ніхто не помічає, і тримають надалі важливі для науки документи в цьому приміщенні. І триматимуть, якщо влада не перейматиметься цією проблемою.
Дослідивши спогади ветерана, було взято багато корисної інформації. Дані про братську могилу, про сам танковий бій між 32 танковою бригадою та 4-ю танковою армією Гатта, про цікаву ситуацію, в якій танкісти Палеха та Комаров врятували полковий прапор. Який потім разом з танковою бригадою пройшло фронтовими дорогами до Сталінграду, а потім і на захід – воювати з Японією. Здавалося б, що тут особливого?! Просто – були люди, для яких було щось святе. А зараз – молодь напідпитку, просто топче ногами плити, під якими лежать герої.
Образливо та незрозуміло стає «розвідникам історії», що люди можуть забувати минуле, забувати історію. Але ж так важливо зрозуміти, що без історії не буде майбутнього. І наша справа – історію не забувати та передавати з покоління в покоління. Без знання історії житимемо в невіданні та пітьмі, і не знатимемо – де вчора, а де сьогодення. І доки ми це розуміємо, треба усіма способами заохочувати людей до науки. Адже без знання, нація буде, як маріонетка, а крутити нами будуть лялькарі, що диктуватимуть нам свою версію нашої історії, яка буде вигідною лише для них.
Віталій Кучка
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/04/blog-post_02.html
Мова піде про звичайне село, в якому прийняла бій 32-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада. Село, яке не знає своєї історії і в якому так байдуже ставляться до спогадів про героїв. Село це – Голубівка. Знаходиться в Новомосковському районі, Дніпропетровської області. Голубівці нещодавно виповнилося 220 років. На свято прийшла мізерна кількість люду, молоді майже не було, що й засмутило організаторів свята. На День Перемоги над німецькими загарбниками прийшла ще менша кількість люду, біля меморіалу не було навіть сотні людей, а для Голубівки це не та кількість. Адже населення становить більше трьох тисяч осіб.
В звичайні дні біля меморіалу можна зустріти дуже багато молоді. Ні, вони не віддають пошану воїнам, котрі загинули на війні – вони просто розпивають на місці поховання воїнів спиртні напої. Бувають і масові фотосесії. На запитання до дівчат, котрі брали квіти з плити і фотографувались з ними, казали, що «прикольно,чому б і не пофотографуватись». Люди чудово розуміють, що безвідповідальність народжує беззаконня, але нічого з цим не можуть зробити. І навіть не намагаються.
В школі не проводять бесіди про історію рідного краю. Шкільний музей занепадає. Мало мешканців села хоче знати свою історію. Кого б не спитати про ту чи іншу подію, всі розводять плечима. Доводити їх до істини – неможливо. Нікому не цікаво слухати про те, що траплялося з їхнім селом в довоєнні, воєнні та повоєнні роки. Наприкінці минулого 2011 року виникло питання щодо герба села Голубівки. Згодом виявилося, що герб існував. Герб козака Івана Голуба, котрий започаткував село і побудував церкву, від якої, на жаль, сьогодні залишились лиш спогади.
Розробкою прототипу герба з малюнку не зайнявся ніхто. Сільському голові та депутатам це не цікаво – звісно ж, немає на це часу. Кому є час, то це самим «розвідникам історії», котрі намагаються узагальнити всю існуючу інформацію з цього питання, і яким просто не дають довести справу до кінця. Імена «розвідників історії» згадувати немає ніякого сенсу. Адже звертати увагу на них не буде ані адміністрація школи, ані Голова сільської ради зі своїми депутатами.
В селі, також, проживає вже старий дідусь, на прізвище Гудим. Його знає багато люду, знають, що він видав не одну збірку віршів. І ці збірки, до речі, з гордістю зберігає сільська бібліотека села Голубівки. Але мало хто знає, що рідне село, рідні односельчани не привітали його, як належить. На відміну від сусіднього села, де йому вручили нагороду та шикарний подарунок – його ж портрет, намальованим художником та одним із читачів творів Гудима. Для дідуся це була велика несподіванка. Його запросили до будинку культури, та ще й висловили такі чудові та щирі побажання, що йому захотілося писати знову і знову. Вірші про край рідний писав Гудим, про людей, які мешкають в ньому. А у відповідь він не почув ні одного привітання, навіть, з виходом наступної збірки віршів.
Незнання та неповага до історії рідного краю впали на Голубівку. З цим можна боротися і з легкістю можна побороти, але ніхто з органів «влади» села не може чи не хоче вжити жодних заходів. У вісімдесятих роках ХХ століття в Голубівську піонерію надійшла рукописна збірка спогадів від ветерана Великої Вітчизняної війни – Сколкова Михайла Івановича. У своїх спогадах він описував бій під Голубівкою, який відбувся 30 вересня 1941 року. Цей матеріал зберігався у шкільному музеї – приміщенні, не придатному для збереження паперових документів. Але ж знову – цього ніхто не помічає, і тримають надалі важливі для науки документи в цьому приміщенні. І триматимуть, якщо влада не перейматиметься цією проблемою.
Дослідивши спогади ветерана, було взято багато корисної інформації. Дані про братську могилу, про сам танковий бій між 32 танковою бригадою та 4-ю танковою армією Гатта, про цікаву ситуацію, в якій танкісти Палеха та Комаров врятували полковий прапор. Який потім разом з танковою бригадою пройшло фронтовими дорогами до Сталінграду, а потім і на захід – воювати з Японією. Здавалося б, що тут особливого?! Просто – були люди, для яких було щось святе. А зараз – молодь напідпитку, просто топче ногами плити, під якими лежать герої.
Образливо та незрозуміло стає «розвідникам історії», що люди можуть забувати минуле, забувати історію. Але ж так важливо зрозуміти, що без історії не буде майбутнього. І наша справа – історію не забувати та передавати з покоління в покоління. Без знання історії житимемо в невіданні та пітьмі, і не знатимемо – де вчора, а де сьогодення. І доки ми це розуміємо, треба усіма способами заохочувати людей до науки. Адже без знання, нація буде, як маріонетка, а крутити нами будуть лялькарі, що диктуватимуть нам свою версію нашої історії, яка буде вигідною лише для них.
Віталій Кучка
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/04/blog-post_02.html
Немає коментарів:
Дописати коментар