Остання заява предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета «Українськими Лаврами може заволодіти РПЦ». «Можлива передача Києво-Печерської й Свято-Успенської Почаївської лаври у власність Української православної церкви Московського патріархату буде загрожувати тим, що в майбутньому їх можуть передати Російській православній церкві», – сказав владика. Приходить на думку, що загострення боротьби Росії за київську церкву, а в геополітичному плані – і за Україну, є ніщо інше, як стан перманентної війни Москви, в якому вона перебуває з часу власної історії, після Орди. Коли і зародилась державна концепція «Третій Рим», яка не обійшлася без релігії. Недарма, творцем цієї теорії був псковський ігумен Фелофей, який її доводив в 1510-1511роках. Як відомо, Хрещення Київської Русі почалося в 988 році Великим князем київським Володимиром з хрещення киян у Дніпрі. Та поширювалось на всю Київську Русь з Києва за допомогою священників і Святого письма.
Вся територія Русі підпорядковувалась Константинопольському Патріархові, але мала власну Митрополію (автономію). Це існувало до 1448 року, коли на політичну, тобто геополітично-релігійну, арену Русі виходить виокремлено новий суб'єкт, Московська Митрополія православної церкви, як продовження Московської держави та інструмент побудови «Третього Риму». Коли Собор тодішньої Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження з Константинополем та благословення Патріарха. Митрополит московський іменує себе ще і «Київським», так би мовити, як згадку про канонічність його церкви. Коли в 1299 році Митрополит Київський Максимум тікає від ординців з Києва до Клязьми, то іменувати себе Київським не припиняє, як і його наступники, щоб не втрачати канонічності. А от з наступника Іони і почалось «відхрещення» від статусу «Київський» аби забути про прив'язаність і зв'язок з Константинополем та почали титулуватись «Митрополитами Московськими». Таким чином, з того часу, московська церква перестає бути канонічною і виходить з лона Константинопольського Патріархату православної церкви і на протязі 141 (сто сорок одного) року не визнається жодною канонічною церквою Світу.
Тільки в 1589 році отримує визнання з боку Константинопольського патріарха та, також, не дуже, м'яко кажучи, законним чином. Борис Годунов регент сина Івана Грозного, пізніше цар Московський, запросив до себе Патріарха Константинопольського Ієремію до Москви, з-під влади тогочасного турецького Стамбулу. На що Ієремія погодився та приїхав до Москви, не очікуючи підступності московського царя. Але там був взятий під арешт, з вимогою надати неканонічній московській митрополії не просто благословення, а й згоду на титулування московського митрополита Патріархом. Та й сама історія становлення «митрополита» на сан єпископа, а згодом архієпископа, викликає багато питань та сумнівів. Адже шлях від архімандрита до митрополита той пройшов за 11 років.»Обрання» новоявленого патріарха не могло не викликати невдоволення в православному світі. Так фальшивість підписів поставлених під грамотою Ієремії, що підтверджувала рішення Ієремії про створення Московського патріархату на Великому Соборі в 1590 році підтвердила графологічна експертиза на початку ХХ століття. І за таких сумнівних обставин Константинопольський Патріарх визнає Московський патріархат та тільки в володіннях тодішньої Московії без українських та білоруських земель.
Це було лиш квіточками майбутньої імперської політики Кремля, яка ґрунтувалась на жорстокості, підступності та безхрестийності. Ця політика не зупинялась ні перед чим, аби здобути нові сфери впливу, нову територію та нові народи. Наступним кроком вже «канонічної « Москви стало релігійне захоплення Київської Митрополії Константинопольського патріархату. Так, після підписання Переяславської угоди, Московія починає присвоювати за допомогою війська Київську метрополію. Спочатку гетьмани підконтрольної Лівобережної України не визнали Митрополита Київського Діонісія (1657р.). Замість цього за військовою «порукою» Кремля було насаджено Лазаря Барановича, а пізніше Мефодія Филимоновича. Та вже в 1685 році Москва ініціює нелегітимний Собор, що не був представлений більшістю українських ієрархів та без згоди Константинополя, тобто НЕ КАНОНІЧНО, на якому було обрано підконтрольного «союзній» державі митрополита Київського Гедеона. Москва ні релігійна, ні світська ніколи не переймалась легітимністю своїх рішень, адже аргумент зброї і грошей був більшим за якусь там мораль чи канонічність. Так, одним порухом руки, Московський патріарх тоді переводить Митрополита Київського Константинопольського Патріархату до Московського. Аргументуючи так «…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі цілком відстати».
Одночасно з українським фронтом Москва діяла і на константинопольському. Так в 1684 році Кремль просив у Патріарха Діонісія дарувати йому українсько-білоруську паству, як аргумент 200 золотих (як бачимо ставки за 15 ст. зросли в 10 раз і срібло змінилось золотом). Та Патріарх не погодився. Тоді Москва спробувала зайти до Єрусалимського Патріарха з тією ж пропозицією, та знов «промазали». І як це добре вміли північні царі, взялись за» політичні багнети», пропонуючи в обмін на мир Турецькому султану, вплинути на непокірного Вселенського Константинопольського Патріарха в нелегкій релігійній політиці Кремля. На що отримали згоду. «Вмовляння» турків дало свої плоди, і в 1686 році Діонісій вже постфактум визнає церковну владу Москви над Київською митрополією, отримуючи за це дарунок в обсязі 400 золотих та 120 шкурок.
Московія досягла бажаного, не зважаючи на рішення Собору українських ієрархів, що казали «ні» неканонічному «переходу». Та більше того – обрушила на незгодних весь гнів каральної машини, знищуючи їх фізично. Повертаючись до подій в Константинополі, слід зауважити, що після цього Діонісія останнього було відлучено від церкви, а коли той звернувся за допомогою до Москви йому просто розсміялись в обличчя. Та доля миру з Туреччиною теж була складною. Бо, як виявилось, істиною були слова Бісмарка, першого канцлера Німеччини, «що договір підписаний з Росією не вартий паперу на якому він написаний...». Та про це ще не здогадувався турецький султан. І як кажуть «повівся». Невдовзі після «миру» Москва розпочала чергову війну з Туреччиною. Ситуація ж в Україні складалося трагічно. Заборонялась служіння книгодрук і українською мовою. Сама ж РПЦ в 1721 році інститут Патріарха замінила на Синод, перетворившись на світську установу, контрольовану обер-прокурором.
І ще одне, про подвійні стандарти Кремля. В 1872 році Болгарські ієрархи проголосили автокефалію в Константинопольському Патріархаті. На що Вселенський патріарх не дав згоди «розкольникам» і тільки в 1945 році Софія її отримала. А Москва, натомість, була єдина, хто підтримав цей крок, посилаючись не на церковні канони, а на «світське бажання болгар...».
Тож, повертаючись до сьогодення, хочеться сказати, що якщо зараз лунає навіть півслова, напівнатяк про намагання Кремля захопити остаточно церковну владу на берегах Дніпра, можна бути впевненим, що не це не просто плітки чи перебільшення. Історія цьому красномовний доказ. І наша протидія має, принаймні, дорівнювати по силі нападу на нас. Закони фізики мають працювати.
Хлус Олександр
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_13.html
Вся територія Русі підпорядковувалась Константинопольському Патріархові, але мала власну Митрополію (автономію). Це існувало до 1448 року, коли на політичну, тобто геополітично-релігійну, арену Русі виходить виокремлено новий суб'єкт, Московська Митрополія православної церкви, як продовження Московської держави та інструмент побудови «Третього Риму». Коли Собор тодішньої Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження з Константинополем та благословення Патріарха. Митрополит московський іменує себе ще і «Київським», так би мовити, як згадку про канонічність його церкви. Коли в 1299 році Митрополит Київський Максимум тікає від ординців з Києва до Клязьми, то іменувати себе Київським не припиняє, як і його наступники, щоб не втрачати канонічності. А от з наступника Іони і почалось «відхрещення» від статусу «Київський» аби забути про прив'язаність і зв'язок з Константинополем та почали титулуватись «Митрополитами Московськими». Таким чином, з того часу, московська церква перестає бути канонічною і виходить з лона Константинопольського Патріархату православної церкви і на протязі 141 (сто сорок одного) року не визнається жодною канонічною церквою Світу.
Тільки в 1589 році отримує визнання з боку Константинопольського патріарха та, також, не дуже, м'яко кажучи, законним чином. Борис Годунов регент сина Івана Грозного, пізніше цар Московський, запросив до себе Патріарха Константинопольського Ієремію до Москви, з-під влади тогочасного турецького Стамбулу. На що Ієремія погодився та приїхав до Москви, не очікуючи підступності московського царя. Але там був взятий під арешт, з вимогою надати неканонічній московській митрополії не просто благословення, а й згоду на титулування московського митрополита Патріархом. Та й сама історія становлення «митрополита» на сан єпископа, а згодом архієпископа, викликає багато питань та сумнівів. Адже шлях від архімандрита до митрополита той пройшов за 11 років.»Обрання» новоявленого патріарха не могло не викликати невдоволення в православному світі. Так фальшивість підписів поставлених під грамотою Ієремії, що підтверджувала рішення Ієремії про створення Московського патріархату на Великому Соборі в 1590 році підтвердила графологічна експертиза на початку ХХ століття. І за таких сумнівних обставин Константинопольський Патріарх визнає Московський патріархат та тільки в володіннях тодішньої Московії без українських та білоруських земель.
Це було лиш квіточками майбутньої імперської політики Кремля, яка ґрунтувалась на жорстокості, підступності та безхрестийності. Ця політика не зупинялась ні перед чим, аби здобути нові сфери впливу, нову територію та нові народи. Наступним кроком вже «канонічної « Москви стало релігійне захоплення Київської Митрополії Константинопольського патріархату. Так, після підписання Переяславської угоди, Московія починає присвоювати за допомогою війська Київську метрополію. Спочатку гетьмани підконтрольної Лівобережної України не визнали Митрополита Київського Діонісія (1657р.). Замість цього за військовою «порукою» Кремля було насаджено Лазаря Барановича, а пізніше Мефодія Филимоновича. Та вже в 1685 році Москва ініціює нелегітимний Собор, що не був представлений більшістю українських ієрархів та без згоди Константинополя, тобто НЕ КАНОНІЧНО, на якому було обрано підконтрольного «союзній» державі митрополита Київського Гедеона. Москва ні релігійна, ні світська ніколи не переймалась легітимністю своїх рішень, адже аргумент зброї і грошей був більшим за якусь там мораль чи канонічність. Так, одним порухом руки, Московський патріарх тоді переводить Митрополита Київського Константинопольського Патріархату до Московського. Аргументуючи так «…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі цілком відстати».
Одночасно з українським фронтом Москва діяла і на константинопольському. Так в 1684 році Кремль просив у Патріарха Діонісія дарувати йому українсько-білоруську паству, як аргумент 200 золотих (як бачимо ставки за 15 ст. зросли в 10 раз і срібло змінилось золотом). Та Патріарх не погодився. Тоді Москва спробувала зайти до Єрусалимського Патріарха з тією ж пропозицією, та знов «промазали». І як це добре вміли північні царі, взялись за» політичні багнети», пропонуючи в обмін на мир Турецькому султану, вплинути на непокірного Вселенського Константинопольського Патріарха в нелегкій релігійній політиці Кремля. На що отримали згоду. «Вмовляння» турків дало свої плоди, і в 1686 році Діонісій вже постфактум визнає церковну владу Москви над Київською митрополією, отримуючи за це дарунок в обсязі 400 золотих та 120 шкурок.
Московія досягла бажаного, не зважаючи на рішення Собору українських ієрархів, що казали «ні» неканонічному «переходу». Та більше того – обрушила на незгодних весь гнів каральної машини, знищуючи їх фізично. Повертаючись до подій в Константинополі, слід зауважити, що після цього Діонісія останнього було відлучено від церкви, а коли той звернувся за допомогою до Москви йому просто розсміялись в обличчя. Та доля миру з Туреччиною теж була складною. Бо, як виявилось, істиною були слова Бісмарка, першого канцлера Німеччини, «що договір підписаний з Росією не вартий паперу на якому він написаний...». Та про це ще не здогадувався турецький султан. І як кажуть «повівся». Невдовзі після «миру» Москва розпочала чергову війну з Туреччиною. Ситуація ж в Україні складалося трагічно. Заборонялась служіння книгодрук і українською мовою. Сама ж РПЦ в 1721 році інститут Патріарха замінила на Синод, перетворившись на світську установу, контрольовану обер-прокурором.
І ще одне, про подвійні стандарти Кремля. В 1872 році Болгарські ієрархи проголосили автокефалію в Константинопольському Патріархаті. На що Вселенський патріарх не дав згоди «розкольникам» і тільки в 1945 році Софія її отримала. А Москва, натомість, була єдина, хто підтримав цей крок, посилаючись не на церковні канони, а на «світське бажання болгар...».
Тож, повертаючись до сьогодення, хочеться сказати, що якщо зараз лунає навіть півслова, напівнатяк про намагання Кремля захопити остаточно церковну владу на берегах Дніпра, можна бути впевненим, що не це не просто плітки чи перебільшення. Історія цьому красномовний доказ. І наша протидія має, принаймні, дорівнювати по силі нападу на нас. Закони фізики мають працювати.
Хлус Олександр
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_13.html
Немає коментарів:
Дописати коментар