Передмова
За 20 років, після отримання Незалежності в 1991 році, в Україні так і не знайшлося політика, тим більше – політичної сили, яка б спромоглася запропонувати українському суспільству свій план розбудови країни. Спроби обговорити публічно цю проблему весь час супроводжувались конфліктами між представниками різних релігійних конфесій; лібералами, лівими, «націонал-демократами», націоналістами; прихильниками однієї української державної мови і тими, хто не уявляє Україну без мови російської; тими, хто за європейську інтеграцію, і тими, хто хоче «братських обіймів» між Україною та Росією. Але за ці два десятиліття так і не прозвучало на широкий загал якесь більш-менш логічне обґрунтування точок зору учасників дискусій. А це, в свою чергу, приводить нас до висновку, що або таких аргументів не існує через неприйнятність для українського народу обстоюваних політиками позицій, або ті, хто представляє політикум України не здатні чітко сформулювати своє бачення майбутнього країни.
Якщо глибоко не аналізувати сказаного на різноманітних «ток-шоу», у виступах і просто в словесних перепалках, то може скластися враження, що варіантів для історичного вибору в України надзвичайно багато. Але, при більш детальному розгляді, виявляється, що кількість прийнятних шляхів досить обмежена. До традиційних для будь-якого суспільства проблем ХХ століття і 20 років Незалежності додали чисто українську специфіку. Вибір того чи іншого шляху для країни має враховувати, яким чином це буде впливати на їх вирішення. Тому, розпочати розмову про Український Проект можна після виявлення найбільш болючих точок українського суспільства і держави. Про шляхи їх усунення – трохи згодом.
Наші «негаразди»
Коли запитати пересічного громадянина України про те, що найбільше його хвилює, то відповідь, найчастіше, торкнеться проблеми бідності (80% українців за даними ООН перебувають за її межею), безробіття (40% наших працездатних співвітчизників не можуть знайти собі роботу в Україні), хабарництва (Україна на «лідируючих» позиціях у різноманітних рейтингах міжнародних агенцій світу). Проблема хабарництва, особливо на найвищому рівні, ключова, вона стосується практично кожного українця. Без подолання хабарництва будь-які позитивні зміни в країні неможливі, а затяжна корумпованість практично всіх сфер нашого життя приводить до суттєвих негативних змін у психології суспільства і його менталітеті.
Але перелічені проблеми (бідність, безробіття і корупція) не вичерпують весь список наших бід. Руйнування суспільної моралі, деградація інституту сім'ї, демографічна криза у повсякденному житті обговорюються значно менше, тому що несуть загрозу у трохи віддаленій перспективі, а українець з усіх сил намагається вижити хоча б сьогодні. Про те, що буде з ним завтра, він намагається не думати, дуже часто топлячи свої похмурі роздуми на дні чарки. Замінником алкоголю виступають різноманітні «телешоу», серіали, інші теле- і просто видовища, які, майже завжди, пропагують насилля, розпусту, шкідливі звички.
Молодь часто шукає більш потужні засоби для того, щоб «розігнати похмурі думки» – проблема наркоманії актуальна на всій території України. Найбільш гостро це лихо допікає на Сході і Півдні України – в Західному Донбасі, наприклад, практично всі школярі старших класів хоча б раз пробували наркотики, постійно вживають – близько 70% (це – разом з «травою», без неї – біля 40%). Але шприци, які валяються біля шкіл, можна побачити і на Київщині, і на Житомирщині, і в Галичині – у всіх регіонах України. Складається враження, що правоохоронні органи не займаються цією проблемою взагалі, але суспільство все більше схиляється до думки (і на це є підстави), що міліція, СБУ, прокуратура і суди самі зробили значний «внесок» в її створення.
На фоні перелічених проблем, майже повна відсутність правового захисту українців (правий той, у кого більше влади і грошей), неякісні, а часом і шкідливі для здоров'я людей товари, комунальні платежі, які не мають під собою якогось конкретного економічного обґрунтування, і перетворилися, по суті, в узаконені побори, видаються чимось не дуже значним. А проблем низької якості освіти, руйнування культурних закладів, системного порушення прав людини в державних установах (!) взагалі ніби й не існує. Так само, як і катастрофічне недофінансування і деградація Збройних Сил України – звісно, у світі у нас зовсім не залишилось ворогів – одні «друзі»! Прямо зараз ніхто ж не нападає на Україну, а уроки історії існують лише для тих, хто учився добре в школі – знайдіть таких у теперішній владі.
Український Проект і політична еліта України
Відповіддю на перелічені вище та інші проблеми мав би стати Український Проект – план перебудови чи, вірніше, розбудови України в інтересах всього українського суспільства, а не якоїсь його невеликої групи. Однак, більш ніж за 20 років українці не побачили і не почули нічого схожого на такий план. «Український прорив» - передвиборчу програму Юлії Тимошенко на позачергових виборах до Верховної Ради в 2007 році можна швидше віднести до гарних пропагандистсько-агітаційних документів, який ніхто з самого початку і не думав виконувати, аніж до реальних планів реформування країни.
Самі назви його розділів КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОРИВ, СУДОВО-ПРАВОВИЙ ПРОРИВ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОРИВ, АНТИКОРУПЦІЙНИЙ ПРОРИВ, ДЕМОГРАФІЧНИЙ ПРОРИВ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОРИВ, ТРАНЗИТНИЙ ПРОРИВ, ПІДПРИЄМНИЦЬКИЙ ПРОРИВ, ЕНЕРГОЕФЕКТИВНИЙ ПРОРИВ, ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОРИВ, БУДІВЕЛЬНИЙ ПРОРИВ, АГРАРНИЙ ПРОРИВ свідчать про певну безсистемність і відсутність логічного зв'язку між розділами, а зміст цих розділів – про половинчастість навіть у намірах.
По деяких питаннях пропоновані заходи просто запізнілі, по інших – це не більше ніж побажання. Так, по ключовому питанню – боротьбі з корупцією, говориться наступне: «Продаж земель несільськогосподарського призначення - винятково на аукціонах (і це після того, як «все вкрадено до нас»)... Окрім того, ми пропонуємо: запровадити декларування витрат державними посадовими особами та держслужбовцями». Так вони і так здають якісь декларації – судячи по них, ця категорія українських громадян – найбідніша (бідніші лише народні депутати). А впроваджувати і контролювати це має хто? Корумпований бюрократичний апарат? Про його подальшу долю – ні слова. Потрібно також констатувати, що про «Український прорив» можна говорити виключно, як про документ. Незважаючи на перебування очолюваної Тимошенко політичної сили у владі якихось спроб його реалізувати помічено не було.
Правда, треба визнати, що решта українських політиків не згенерувала навіть чогось схожого на «прорив». Їх передвиборчі програми – на рівні окремих гасел, часто досить парадоксальних. Чого варте, наприклад, «Україна – для людей» – гасло, з яким теперішній Президент йшов на вибори. А до цього – хто в Україні жив? А як, взагалі, виконати таку тезу? Винищити звірів, залишити лише людей? Але значна частина наших громадян не переймалась такими питаннями – і ми отримали «проффесійну команду» у владі, яка робить все, щоб саме людей в Україні залишилось якомога менше. Коли аналізувати кроки у владі Януковича, Азарова, Тігіпка і решти «фігурантів», то не помітно зусиль, спрямованих на позитивні зміни в країні. Тотальне розкрадання державного майна і землі, не вкрадених «папєредникамі», посилення експлуатації українців, нищення українських державності, бізнесу, культури, освіти, правовий «бєспрєдєл» – це дії «проффесійних реформаторів».
Однак, одну добру справу вони таки зробили, хоча цього і не хотіли. Українське суспільство, яке до цього роздирали мовні, релігійні, світоглядні протиріччя – об'єднується. І об'єднується проти провідників антидержавного, антинародного, антиукраїнського курсу. На чергу денну постає питання позитивної перспективи України, питання Українського Проекту. Зрозуміло, що здійснювати його мають опоненти до діючої влади, адже надіятись на те, що Бойко буде боротися за енергетичну незалежність України, а Табачник стане борцем за позитивні зміни в системі освіти, є фантастично невиправданим оптимізмом. Цим людям і так добре живеться – то навіщо щось міняти? Але в змінах зацікавлені щонайменше дев'ять з десяти українців, так що без цього не обійтись.
Зважаючи на ту обставину, що «партійна» опозиція до режиму Януковича, яка представлена в КОД (Комітеті опору диктатурі), має різні погляди на майбутнє України, очікувати від неї створення плану перебудови країни не варто. Партії, представлені у КОДі, не можуть дійти згоди навіть по менш принципових питаннях – висування єдиного кандидата від опозиції на виборчий округ (недавні довибори до Житомирської облради в Червоноармійському районі це показали). Там конкурували між собою представники «Фронту Змін» і ВО «Свобода». Якщо подібні тертя не вдасться усунути на наступних виборах до Верховної Ради, майбутнє України може стати під загрозу в результаті поразки партійної опозиції. Адже «проффесійна» машина грабунку українців працюватиме тоді без перешкод, повне пограбування наших громадян стане доконаним фактом, а революційні настрої у суспільстві можуть змінитися апатією і розчаруванням.
Незалежно від того, як закінчаться вибори до Верховної Ради в 2012 році, ясно одне – існуюча зараз в Україні система партій не може продукувати нічого конструктивного. Підтвердженням цьому є все те, що відбувалось протягом останніх 20 років – нищення виробництва, зубожіння основної маси українського народу, руйнування українського соціуму. І це все – під солодкі пісні про покращення життя для мільйонів українців завтра (інколи – «вже сьогодні»). Нинішня партійна опозиція у своїй масі вже була у владних кріслах, і тому, очікувати від неї чогось неординарного не варто. Буде дуже добре, якщо її дії, хоча б на деякий час, призупинять варварське пограбування занадто вже «проффесійних» злодіїв і казнокрадів.
Новий політичний проект, як передумова Українського Проекту
Перемога на виборах-2012 партійної опозиції нічого в довготерміновій перспективі не змінить, якщо ефективно не використати цю невелику паузу в тотальному грабежі українського народу. Адже життя українців було зовсім не простим і в часи відносно благополучні, при сприятливій світовій кон’юнктурі і великій кількості державного майна, створеного попередніми поколіннями українців. Навіть, щоб порізати на металобрухт близько п'яти тисяч українських підприємств, знадобилось десять років. Але не можна красти до безконечності навіть в Україні. Світова фінансова криза поволі поглиблюється і в подальшому не дасть можливості будувати економіку лише на імпорті енергоносіїв та експорті металу. Надіятись, що люди, які за останні 20 років лише грабували Україну і руйнували українську економіку, почнуть щось створювати –безпідставний оптимізм, який ігнорує людську природу. Для адекватного реагування на виклики початку нового тисячоліття в Україні у владу мають прийти люди з мисленням іншим, ніж у тих, хто уособлює владу теперішню – має постати новий політичний проект.
Його метою є створення передумов для формування нової політичної системи в Україні. Власне, створення політичної системи, в рамках якої стане можливим реалізація Українського Проекту, і стане його першим етапом. В цих конкретних умовах це може здійснити лише широкий громадсько-політичний рух, який повинен буде вирішити низку перехідних завдань. Перше його завдання – повне відсторонення від влади кланово-олігархічних сил. Не варто сильно розраховувати, що це може статися без виходу мільйонів людей на вулиці українських міст, а лише в результаті одних виборів. Теперішня влада вже не раз демонструвала, що поняття «справедливість» і «законність» для неї не існують до тих пір, поки вони не підкріплені хоча б десятками тисяч людей на майданах. Останні перестановки в силових відомствах свідчать, що в намаганні утримати владу, Янукович і К0 готові йти значно далі ніж раніше. Але це не означає, що знайдеться багато бажаючих виконувати злочинні накази, навіть, якщо вони будуть віддані. Тому, хто хоче йти цим шляхом потрібно пам'ятати про те, як діє бумеранг. Це знаряддя широко відоме в силу своєї властивості повертатися назад, до місця, з якого був зроблений кидок.
Невпевненість влади у своїх силах виражається не тільки заміною головних «силовиків» (сьогодні, на додачу до попередніх перестановок, додалась заміна начальника Генерального штабу ЗСУ, що свідчить про наміри задіяти армію, або, хоча б, забезпечити її нейтралітет у випадку бурхливого розвитку подій). Влада з усіх сил намагається змінювати «під себе» законодавчу базу, щоб уникнути відповідальності і зберегти в своїх руках награбоване державне майно. «Прихватизація» і підготовка до неї об'єктів енергетики, ГТС, землі йде пришвидшеними темпами. Награбоване ділиться лише серед «своїх», що дає підстави говорити про корупційні дії в особливо (швидше – надзвичайно) великих розмірах.
Влада, яка прийде після відсторонення олігархів не повинна піддатися спокусі «вирішити все в рамках існуючого законодавства». Теперішні, часто антиконституційні, закони приймаються з явними порушеннями процедури їх прийняття – для того, щоб у цьому переконатись, достатньо подивитись на майже порожній сесійний зал Верховної Ради під час голосування. Занадто поважати прийняті в такий спосіб закони і «право приватної власності», набутої таким чином – це зґвалтування справедливості і здорового глузду. Особливо, якщо зважити, що влада сама ігнорує прийняті нею ж закони і не визнає якихось прав за своїми опонентами. Для розплутування створених теперішньою владою юридичних «гордієвих вузлів» може слугувати Нюрнберзький Трибунал. Адже він створив юридичний прецедент для уможливлення судового переслідування злочинців, які мали можливість приймати закони, що блокують розслідування надзвичайно масштабних і тому – небезпечних злочинів.
Якби нацистських злочинців судили за законами Третього Рейху, то їх неодмінно виправдали б і дали високі пенсії, тим самим давши уникнути справедливого покарання. Шкода нанесена Україні нинішнім режимом приблизно втричі більша ніж від військових дій Другої Світової. Створення спеціального судового органу для розслідування справ з цим пов'язаних і покарання винуватих в цьому осіб є необхідним кроком на шляху становлення політичної системи, що забезпечить сталий розвиток країни. І це є друге, надзвичайно важливе завдання цього громадсько-політичного руху.
Третім завданням, є прийняття нової Конституції і проведення вільних виборів до органів влади і місцевого самоврядування, реформа системи державного управління. Після цього, вибори суддів завершать формування політичної системи, в рамках якої можливий нормальний розвиток всіх сфер нашого життя.
Європейський і «євразійський» вибір
«Ваша політика схожа на політику собаки, яку несе за течією», – так охарактеризував політику французького уряду 20-х років минулого століття один з французьких парламентарів. В Україні «собаці» ніколи вигрібати з течії через свою жадібність – потрібно ж «з'їсти» якомога більше. Але, що чекає цю тварину за черговим поворотом течії? Схоже, що водопад або, принаймні, пороги. Але про це «собака» не задумується – через надмірну «зайнятість». Не можна сказати, що люди, яких зараз інколи помилково називають «українською політичною елітою», ніколи не намагались вирішувати українські проблеми. Але, в їх розумінні, це не проблеми українського народу, а їх власні шкурні питання. З огляду на це – і способи їх вирішення.
«Українська політична еліта» сформувалась на пострадянському просторі з людей, які були у владі до 1991 року, їх родичів та наближених, тобто, є спадкоємцем совєцької колоніальної адміністрації. Враховуючи, що зараз доступ до влади людям без грошей (і дуже немалих) «забетонований наглухо», «українську політичну еліту» представляють люди, що входять до «української бізнесової еліти». Остання назва також помилкова – великого бізнесу, в розумінні європейському, в Україні не існує. Багатомільярдні капітали нажиті в рекордні терміни за рахунок привласнення «нічийного» державного майна при сумнівних, з точки зору законності, обставинах. Потрібно згадати ще оборудки з російським газом і контрабанду. Більш правильною назвою для цих людей була б назва «українська кримінально-мародерська еліта», але на даний момент ця назва ще не закріпилась, тому будемо оперувати терміном «українська еліта».
Так от, ця «еліта» розглядаючи українську політику через призму своїх шкурних інтересів (короткострокових), не маючи ні розуму, ні бажання провести вкрай необхідні реформи, почала шукати способи вирішення своїх проблем за межами України. Частина «еліти» запропонувала суспільству орієнтуватись на Москву, інша – на Захід (Європу). Не зумівши (швидше – не бажаючи) домовитись між собою, люди, що їх відносять до «еліти», згенерували конфлікт в самому суспільстві. Що дало підстави говорити про розкол України.
Янукович і його «команда проффесіоналів» позиціонували себе, як прихильники промосковського курсу країни, але, як показали події 2010-2012 років не зовсім уявляли, що ховається за розмовами про «братську єдність двох слов'янських народів». Схоже, що до кінця вони не розуміють цього і зараз. Здавши задарма Севастополь Янукович і К0 не отримали реальної знижки в ціні на російський газ, але продемонстрували своє дилетантство, як політики. Чим заохотили Кремль до наступних кроків, метою яких є розчинення України в новітній московській імперії, що маскується під назвою «євразійський союз». В цій імперії «донецьким пацанам» відведене дуже непрестижне місце – в Росії є свої олігархи.
З огляду на перспективи зближення з Москвою, європейський вектор розвитку виглядає більш привабливим. Умови вступу до ЄС висувають досить високі стандарти до законодавства, забезпечення прав і свобод громадян країн, які набувають членство. Стимулювання руху у цьому напрямку для України – явище загалом позитивне. Але наша нинішня економічна слабкість робить можливим вступ в ЄС лише з досить слабких позицій. Український виробник, і так не дуже чисельний, може бути просто розчавлений потужними європейськими конкурентами. Займаючи одне з останніх місць в Європі за рівнем життя, наша країна, в найближчій і середньостроковій перспективі, навряд чи зможе з нього піти. А це, в свою чергу, призведе до відтоку української робочої сили з України, адже ЄС – територія з вільним пересуванням по ній працівників. І так як, зараз робочі місця в Польщі займають українці, поки поляки працюють в інших країнах Європи, села і міста України можуть побачити вихідців з Південно-Східної Азії і Китаю. А китайців, як відомо, мало не буває. Тому, втрата українського національного простору, а пізніше – й української ідентичності, в довгостроковій перспективі є річ абсолютно реальна. І хоча до європейського вектора розвитку схиляється все більше українців, сценарій входу країни в Європу має бути ретельно продуманий.
Орієнтація на той чи інший геостратегічний напрямок не відміняє необхідності перетворень всередині країни. Теперішня «еліта», схоже, не відчуває в цьому найменшої необхідності – їй добре й так. Але, в умовах світової фінансової кризи і системної кризи в Україні, українське суспільство дуже швидко дозріває до розуміння необхідності змін в державі і пов'язаної з ними зміни еліт. Нова еліта має запропонувати суспільству Український Проект – план змін в країні, який об'єднає Українську Націю в Україні і в усьому Світі. Саме здатність згенерувати такий план покаже, наскільки претенденти на «місце під сонцем» кращі від своїх попередників, і наскільки обґрунтовані їхні претензії на те, щоб цих попередників замінити. Метою такого плану має стати перебудова всієї системи відносин в суспільстві, глибокі зміни у системі виховання і освіти, зміни у соціальній політиці. Потрібно змінити підходи до демографічної і молодіжної політики, переглянути підходи до оборонної сфери і культури. Але для дій у вказаних областях необхідні ресурси, які можуть з'явитися лише при потужному зростанні економіки.
Енергетична незалежність
(Далі буде)
Микола Осіпчук
Більш детально: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_19.html
За 20 років, після отримання Незалежності в 1991 році, в Україні так і не знайшлося політика, тим більше – політичної сили, яка б спромоглася запропонувати українському суспільству свій план розбудови країни. Спроби обговорити публічно цю проблему весь час супроводжувались конфліктами між представниками різних релігійних конфесій; лібералами, лівими, «націонал-демократами», націоналістами; прихильниками однієї української державної мови і тими, хто не уявляє Україну без мови російської; тими, хто за європейську інтеграцію, і тими, хто хоче «братських обіймів» між Україною та Росією. Але за ці два десятиліття так і не прозвучало на широкий загал якесь більш-менш логічне обґрунтування точок зору учасників дискусій. А це, в свою чергу, приводить нас до висновку, що або таких аргументів не існує через неприйнятність для українського народу обстоюваних політиками позицій, або ті, хто представляє політикум України не здатні чітко сформулювати своє бачення майбутнього країни.
Якщо глибоко не аналізувати сказаного на різноманітних «ток-шоу», у виступах і просто в словесних перепалках, то може скластися враження, що варіантів для історичного вибору в України надзвичайно багато. Але, при більш детальному розгляді, виявляється, що кількість прийнятних шляхів досить обмежена. До традиційних для будь-якого суспільства проблем ХХ століття і 20 років Незалежності додали чисто українську специфіку. Вибір того чи іншого шляху для країни має враховувати, яким чином це буде впливати на їх вирішення. Тому, розпочати розмову про Український Проект можна після виявлення найбільш болючих точок українського суспільства і держави. Про шляхи їх усунення – трохи згодом.
Наші «негаразди»
Коли запитати пересічного громадянина України про те, що найбільше його хвилює, то відповідь, найчастіше, торкнеться проблеми бідності (80% українців за даними ООН перебувають за її межею), безробіття (40% наших працездатних співвітчизників не можуть знайти собі роботу в Україні), хабарництва (Україна на «лідируючих» позиціях у різноманітних рейтингах міжнародних агенцій світу). Проблема хабарництва, особливо на найвищому рівні, ключова, вона стосується практично кожного українця. Без подолання хабарництва будь-які позитивні зміни в країні неможливі, а затяжна корумпованість практично всіх сфер нашого життя приводить до суттєвих негативних змін у психології суспільства і його менталітеті.
Але перелічені проблеми (бідність, безробіття і корупція) не вичерпують весь список наших бід. Руйнування суспільної моралі, деградація інституту сім'ї, демографічна криза у повсякденному житті обговорюються значно менше, тому що несуть загрозу у трохи віддаленій перспективі, а українець з усіх сил намагається вижити хоча б сьогодні. Про те, що буде з ним завтра, він намагається не думати, дуже часто топлячи свої похмурі роздуми на дні чарки. Замінником алкоголю виступають різноманітні «телешоу», серіали, інші теле- і просто видовища, які, майже завжди, пропагують насилля, розпусту, шкідливі звички.
Молодь часто шукає більш потужні засоби для того, щоб «розігнати похмурі думки» – проблема наркоманії актуальна на всій території України. Найбільш гостро це лихо допікає на Сході і Півдні України – в Західному Донбасі, наприклад, практично всі школярі старших класів хоча б раз пробували наркотики, постійно вживають – близько 70% (це – разом з «травою», без неї – біля 40%). Але шприци, які валяються біля шкіл, можна побачити і на Київщині, і на Житомирщині, і в Галичині – у всіх регіонах України. Складається враження, що правоохоронні органи не займаються цією проблемою взагалі, але суспільство все більше схиляється до думки (і на це є підстави), що міліція, СБУ, прокуратура і суди самі зробили значний «внесок» в її створення.
На фоні перелічених проблем, майже повна відсутність правового захисту українців (правий той, у кого більше влади і грошей), неякісні, а часом і шкідливі для здоров'я людей товари, комунальні платежі, які не мають під собою якогось конкретного економічного обґрунтування, і перетворилися, по суті, в узаконені побори, видаються чимось не дуже значним. А проблем низької якості освіти, руйнування культурних закладів, системного порушення прав людини в державних установах (!) взагалі ніби й не існує. Так само, як і катастрофічне недофінансування і деградація Збройних Сил України – звісно, у світі у нас зовсім не залишилось ворогів – одні «друзі»! Прямо зараз ніхто ж не нападає на Україну, а уроки історії існують лише для тих, хто учився добре в школі – знайдіть таких у теперішній владі.
Український Проект і політична еліта України
Відповіддю на перелічені вище та інші проблеми мав би стати Український Проект – план перебудови чи, вірніше, розбудови України в інтересах всього українського суспільства, а не якоїсь його невеликої групи. Однак, більш ніж за 20 років українці не побачили і не почули нічого схожого на такий план. «Український прорив» - передвиборчу програму Юлії Тимошенко на позачергових виборах до Верховної Ради в 2007 році можна швидше віднести до гарних пропагандистсько-агітаційних документів, який ніхто з самого початку і не думав виконувати, аніж до реальних планів реформування країни.
Самі назви його розділів КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОРИВ, СУДОВО-ПРАВОВИЙ ПРОРИВ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОРИВ, АНТИКОРУПЦІЙНИЙ ПРОРИВ, ДЕМОГРАФІЧНИЙ ПРОРИВ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОРИВ, ТРАНЗИТНИЙ ПРОРИВ, ПІДПРИЄМНИЦЬКИЙ ПРОРИВ, ЕНЕРГОЕФЕКТИВНИЙ ПРОРИВ, ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОРИВ, БУДІВЕЛЬНИЙ ПРОРИВ, АГРАРНИЙ ПРОРИВ свідчать про певну безсистемність і відсутність логічного зв'язку між розділами, а зміст цих розділів – про половинчастість навіть у намірах.
По деяких питаннях пропоновані заходи просто запізнілі, по інших – це не більше ніж побажання. Так, по ключовому питанню – боротьбі з корупцією, говориться наступне: «Продаж земель несільськогосподарського призначення - винятково на аукціонах (і це після того, як «все вкрадено до нас»)... Окрім того, ми пропонуємо: запровадити декларування витрат державними посадовими особами та держслужбовцями». Так вони і так здають якісь декларації – судячи по них, ця категорія українських громадян – найбідніша (бідніші лише народні депутати). А впроваджувати і контролювати це має хто? Корумпований бюрократичний апарат? Про його подальшу долю – ні слова. Потрібно також констатувати, що про «Український прорив» можна говорити виключно, як про документ. Незважаючи на перебування очолюваної Тимошенко політичної сили у владі якихось спроб його реалізувати помічено не було.
Правда, треба визнати, що решта українських політиків не згенерувала навіть чогось схожого на «прорив». Їх передвиборчі програми – на рівні окремих гасел, часто досить парадоксальних. Чого варте, наприклад, «Україна – для людей» – гасло, з яким теперішній Президент йшов на вибори. А до цього – хто в Україні жив? А як, взагалі, виконати таку тезу? Винищити звірів, залишити лише людей? Але значна частина наших громадян не переймалась такими питаннями – і ми отримали «проффесійну команду» у владі, яка робить все, щоб саме людей в Україні залишилось якомога менше. Коли аналізувати кроки у владі Януковича, Азарова, Тігіпка і решти «фігурантів», то не помітно зусиль, спрямованих на позитивні зміни в країні. Тотальне розкрадання державного майна і землі, не вкрадених «папєредникамі», посилення експлуатації українців, нищення українських державності, бізнесу, культури, освіти, правовий «бєспрєдєл» – це дії «проффесійних реформаторів».
Однак, одну добру справу вони таки зробили, хоча цього і не хотіли. Українське суспільство, яке до цього роздирали мовні, релігійні, світоглядні протиріччя – об'єднується. І об'єднується проти провідників антидержавного, антинародного, антиукраїнського курсу. На чергу денну постає питання позитивної перспективи України, питання Українського Проекту. Зрозуміло, що здійснювати його мають опоненти до діючої влади, адже надіятись на те, що Бойко буде боротися за енергетичну незалежність України, а Табачник стане борцем за позитивні зміни в системі освіти, є фантастично невиправданим оптимізмом. Цим людям і так добре живеться – то навіщо щось міняти? Але в змінах зацікавлені щонайменше дев'ять з десяти українців, так що без цього не обійтись.
Зважаючи на ту обставину, що «партійна» опозиція до режиму Януковича, яка представлена в КОД (Комітеті опору диктатурі), має різні погляди на майбутнє України, очікувати від неї створення плану перебудови країни не варто. Партії, представлені у КОДі, не можуть дійти згоди навіть по менш принципових питаннях – висування єдиного кандидата від опозиції на виборчий округ (недавні довибори до Житомирської облради в Червоноармійському районі це показали). Там конкурували між собою представники «Фронту Змін» і ВО «Свобода». Якщо подібні тертя не вдасться усунути на наступних виборах до Верховної Ради, майбутнє України може стати під загрозу в результаті поразки партійної опозиції. Адже «проффесійна» машина грабунку українців працюватиме тоді без перешкод, повне пограбування наших громадян стане доконаним фактом, а революційні настрої у суспільстві можуть змінитися апатією і розчаруванням.
Незалежно від того, як закінчаться вибори до Верховної Ради в 2012 році, ясно одне – існуюча зараз в Україні система партій не може продукувати нічого конструктивного. Підтвердженням цьому є все те, що відбувалось протягом останніх 20 років – нищення виробництва, зубожіння основної маси українського народу, руйнування українського соціуму. І це все – під солодкі пісні про покращення життя для мільйонів українців завтра (інколи – «вже сьогодні»). Нинішня партійна опозиція у своїй масі вже була у владних кріслах, і тому, очікувати від неї чогось неординарного не варто. Буде дуже добре, якщо її дії, хоча б на деякий час, призупинять варварське пограбування занадто вже «проффесійних» злодіїв і казнокрадів.
Новий політичний проект, як передумова Українського Проекту
Перемога на виборах-2012 партійної опозиції нічого в довготерміновій перспективі не змінить, якщо ефективно не використати цю невелику паузу в тотальному грабежі українського народу. Адже життя українців було зовсім не простим і в часи відносно благополучні, при сприятливій світовій кон’юнктурі і великій кількості державного майна, створеного попередніми поколіннями українців. Навіть, щоб порізати на металобрухт близько п'яти тисяч українських підприємств, знадобилось десять років. Але не можна красти до безконечності навіть в Україні. Світова фінансова криза поволі поглиблюється і в подальшому не дасть можливості будувати економіку лише на імпорті енергоносіїв та експорті металу. Надіятись, що люди, які за останні 20 років лише грабували Україну і руйнували українську економіку, почнуть щось створювати –безпідставний оптимізм, який ігнорує людську природу. Для адекватного реагування на виклики початку нового тисячоліття в Україні у владу мають прийти люди з мисленням іншим, ніж у тих, хто уособлює владу теперішню – має постати новий політичний проект.
Його метою є створення передумов для формування нової політичної системи в Україні. Власне, створення політичної системи, в рамках якої стане можливим реалізація Українського Проекту, і стане його першим етапом. В цих конкретних умовах це може здійснити лише широкий громадсько-політичний рух, який повинен буде вирішити низку перехідних завдань. Перше його завдання – повне відсторонення від влади кланово-олігархічних сил. Не варто сильно розраховувати, що це може статися без виходу мільйонів людей на вулиці українських міст, а лише в результаті одних виборів. Теперішня влада вже не раз демонструвала, що поняття «справедливість» і «законність» для неї не існують до тих пір, поки вони не підкріплені хоча б десятками тисяч людей на майданах. Останні перестановки в силових відомствах свідчать, що в намаганні утримати владу, Янукович і К0 готові йти значно далі ніж раніше. Але це не означає, що знайдеться багато бажаючих виконувати злочинні накази, навіть, якщо вони будуть віддані. Тому, хто хоче йти цим шляхом потрібно пам'ятати про те, як діє бумеранг. Це знаряддя широко відоме в силу своєї властивості повертатися назад, до місця, з якого був зроблений кидок.
Невпевненість влади у своїх силах виражається не тільки заміною головних «силовиків» (сьогодні, на додачу до попередніх перестановок, додалась заміна начальника Генерального штабу ЗСУ, що свідчить про наміри задіяти армію, або, хоча б, забезпечити її нейтралітет у випадку бурхливого розвитку подій). Влада з усіх сил намагається змінювати «під себе» законодавчу базу, щоб уникнути відповідальності і зберегти в своїх руках награбоване державне майно. «Прихватизація» і підготовка до неї об'єктів енергетики, ГТС, землі йде пришвидшеними темпами. Награбоване ділиться лише серед «своїх», що дає підстави говорити про корупційні дії в особливо (швидше – надзвичайно) великих розмірах.
Влада, яка прийде після відсторонення олігархів не повинна піддатися спокусі «вирішити все в рамках існуючого законодавства». Теперішні, часто антиконституційні, закони приймаються з явними порушеннями процедури їх прийняття – для того, щоб у цьому переконатись, достатньо подивитись на майже порожній сесійний зал Верховної Ради під час голосування. Занадто поважати прийняті в такий спосіб закони і «право приватної власності», набутої таким чином – це зґвалтування справедливості і здорового глузду. Особливо, якщо зважити, що влада сама ігнорує прийняті нею ж закони і не визнає якихось прав за своїми опонентами. Для розплутування створених теперішньою владою юридичних «гордієвих вузлів» може слугувати Нюрнберзький Трибунал. Адже він створив юридичний прецедент для уможливлення судового переслідування злочинців, які мали можливість приймати закони, що блокують розслідування надзвичайно масштабних і тому – небезпечних злочинів.
Якби нацистських злочинців судили за законами Третього Рейху, то їх неодмінно виправдали б і дали високі пенсії, тим самим давши уникнути справедливого покарання. Шкода нанесена Україні нинішнім режимом приблизно втричі більша ніж від військових дій Другої Світової. Створення спеціального судового органу для розслідування справ з цим пов'язаних і покарання винуватих в цьому осіб є необхідним кроком на шляху становлення політичної системи, що забезпечить сталий розвиток країни. І це є друге, надзвичайно важливе завдання цього громадсько-політичного руху.
Третім завданням, є прийняття нової Конституції і проведення вільних виборів до органів влади і місцевого самоврядування, реформа системи державного управління. Після цього, вибори суддів завершать формування політичної системи, в рамках якої можливий нормальний розвиток всіх сфер нашого життя.
Європейський і «євразійський» вибір
«Ваша політика схожа на політику собаки, яку несе за течією», – так охарактеризував політику французького уряду 20-х років минулого століття один з французьких парламентарів. В Україні «собаці» ніколи вигрібати з течії через свою жадібність – потрібно ж «з'їсти» якомога більше. Але, що чекає цю тварину за черговим поворотом течії? Схоже, що водопад або, принаймні, пороги. Але про це «собака» не задумується – через надмірну «зайнятість». Не можна сказати, що люди, яких зараз інколи помилково називають «українською політичною елітою», ніколи не намагались вирішувати українські проблеми. Але, в їх розумінні, це не проблеми українського народу, а їх власні шкурні питання. З огляду на це – і способи їх вирішення.
«Українська політична еліта» сформувалась на пострадянському просторі з людей, які були у владі до 1991 року, їх родичів та наближених, тобто, є спадкоємцем совєцької колоніальної адміністрації. Враховуючи, що зараз доступ до влади людям без грошей (і дуже немалих) «забетонований наглухо», «українську політичну еліту» представляють люди, що входять до «української бізнесової еліти». Остання назва також помилкова – великого бізнесу, в розумінні європейському, в Україні не існує. Багатомільярдні капітали нажиті в рекордні терміни за рахунок привласнення «нічийного» державного майна при сумнівних, з точки зору законності, обставинах. Потрібно згадати ще оборудки з російським газом і контрабанду. Більш правильною назвою для цих людей була б назва «українська кримінально-мародерська еліта», але на даний момент ця назва ще не закріпилась, тому будемо оперувати терміном «українська еліта».
Так от, ця «еліта» розглядаючи українську політику через призму своїх шкурних інтересів (короткострокових), не маючи ні розуму, ні бажання провести вкрай необхідні реформи, почала шукати способи вирішення своїх проблем за межами України. Частина «еліти» запропонувала суспільству орієнтуватись на Москву, інша – на Захід (Європу). Не зумівши (швидше – не бажаючи) домовитись між собою, люди, що їх відносять до «еліти», згенерували конфлікт в самому суспільстві. Що дало підстави говорити про розкол України.
Янукович і його «команда проффесіоналів» позиціонували себе, як прихильники промосковського курсу країни, але, як показали події 2010-2012 років не зовсім уявляли, що ховається за розмовами про «братську єдність двох слов'янських народів». Схоже, що до кінця вони не розуміють цього і зараз. Здавши задарма Севастополь Янукович і К0 не отримали реальної знижки в ціні на російський газ, але продемонстрували своє дилетантство, як політики. Чим заохотили Кремль до наступних кроків, метою яких є розчинення України в новітній московській імперії, що маскується під назвою «євразійський союз». В цій імперії «донецьким пацанам» відведене дуже непрестижне місце – в Росії є свої олігархи.
З огляду на перспективи зближення з Москвою, європейський вектор розвитку виглядає більш привабливим. Умови вступу до ЄС висувають досить високі стандарти до законодавства, забезпечення прав і свобод громадян країн, які набувають членство. Стимулювання руху у цьому напрямку для України – явище загалом позитивне. Але наша нинішня економічна слабкість робить можливим вступ в ЄС лише з досить слабких позицій. Український виробник, і так не дуже чисельний, може бути просто розчавлений потужними європейськими конкурентами. Займаючи одне з останніх місць в Європі за рівнем життя, наша країна, в найближчій і середньостроковій перспективі, навряд чи зможе з нього піти. А це, в свою чергу, призведе до відтоку української робочої сили з України, адже ЄС – територія з вільним пересуванням по ній працівників. І так як, зараз робочі місця в Польщі займають українці, поки поляки працюють в інших країнах Європи, села і міста України можуть побачити вихідців з Південно-Східної Азії і Китаю. А китайців, як відомо, мало не буває. Тому, втрата українського національного простору, а пізніше – й української ідентичності, в довгостроковій перспективі є річ абсолютно реальна. І хоча до європейського вектора розвитку схиляється все більше українців, сценарій входу країни в Європу має бути ретельно продуманий.
Орієнтація на той чи інший геостратегічний напрямок не відміняє необхідності перетворень всередині країни. Теперішня «еліта», схоже, не відчуває в цьому найменшої необхідності – їй добре й так. Але, в умовах світової фінансової кризи і системної кризи в Україні, українське суспільство дуже швидко дозріває до розуміння необхідності змін в державі і пов'язаної з ними зміни еліт. Нова еліта має запропонувати суспільству Український Проект – план змін в країні, який об'єднає Українську Націю в Україні і в усьому Світі. Саме здатність згенерувати такий план покаже, наскільки претенденти на «місце під сонцем» кращі від своїх попередників, і наскільки обґрунтовані їхні претензії на те, щоб цих попередників замінити. Метою такого плану має стати перебудова всієї системи відносин в суспільстві, глибокі зміни у системі виховання і освіти, зміни у соціальній політиці. Потрібно змінити підходи до демографічної і молодіжної політики, переглянути підходи до оборонної сфери і культури. Але для дій у вказаних областях необхідні ресурси, які можуть з'явитися лише при потужному зростанні економіки.
Енергетична незалежність
(Далі буде)
Микола Осіпчук
Більш детально: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_19.html
Немає коментарів:
Дописати коментар