Шановні читачі! Сьогоднішня моя стаття з однаковим успіхом може бути віднесена до трьох моїх циклів: «Економіка абсурду», «Психологія абсурду» та «Якою має стати Україна». В ній я маю намір згадати про успішні інвестиційні проекти останніх двох століть, щоб показати орієнтири для пошуку шляхів виведення України з перманентної економічної кризи, яка триває вже понад 20 років.
Одним з перших, хто залучив іноземні інвестиції, я вважаю Наполеона Бонапарта. Цими інвестиціями стали завезені за його розпорядженням іноземні технології та обладнання, які на початку 19-го століття, за короткий час, дозволили Франції налагодити власне виробництво всього необхідного для оснащення армії. Про це згадує в своєму романі «Наполеон» Олександр Дюма-батько.
На початку другої половини того ж століття його досвід під час Громадянської війни застосували в США. Тут було створено потужну військову промисловість, яка дала змогу отримати незалежність.
Вдалий досвід залучення іноземних інвестицій мала і Російська імперія. Особливих успіхів вона досягла за часів уряду Сергія Вітте. Чого тільки варті імена інвесторів: винахідник телефону Белл, світовий лідер електротехнічної промисловості Сіменс, відомий на весь світ і понині, винахідник всякої всячини, у т.ч. і динаміту Нобель, який разом з банкіром Ротшільдом вивів Росію в світові лідери видобутку нафти, бельгієць Юз та росіянин Путілов, які перетворили частину південного степового краю Російської імперії на промисловий Донбас. А того, що вдалось Сергію Вітте напередодні Російсько-японської війни – побудувати за півтора роки найдовшу в світі залізницю довжиною 7500 км. – і понині ніхто не спромігся. Були й інші, менш відомі, але всі вони зробили великий внесок в розвиток країни, в якій будували промислові виробництва.
Їм вдалося, бо уряд Російської імперії очолювала талановита та людина – патріот своєї країни, яка спромоглася виконати головне завдання влади – створити умови для розвитку виробничих сил. Уряд Радянської Росії також мав цікавий досвід залучення іноземних інвестицій. Не маючи достатньо коштів, технологій та фахівців, більшовики спромоглися залучити все необхідне для розвитку важливих для країни виробництв шляхом надання іноземцям довгострокових концесій.
Створити умови для розвитку виробничих сил в розгромленій союзниками повоєнній Німеччині зміг американський генерал Маршалл, за планом якого після Другої Світової відроджувалась Федеративна Республіка Німеччини.
При розгляді цього досвіду є два цікавих моменти: надання німецьких розробок у вигляді ліцензій на виробництво американським компаніям і отримання в якості роялті нового найсучаснішого в той час обладнання; запровадження, не знаної раніше, стимулюючої системи оподаткування громадян, якою передбачалась зниження ставки оподаткування заробітку на додатковій роботі. Мабуть тому, що німці взяли до уваги ще в 1924 р. опублікований Генрі Фордом-батьком постулат «Найсильніші інвестиції – це інвестиції працею», вони змогли не тільки отримати гарний результат, але й надійно його захистити. Доказом тому є відсутність в Німеччині на протязі останніх 60 років значних економічних криз.
Цікаві та ефективні реформи в минулому столітті провів в Туреччині Ататюрк. Ці реформи перетворили нерозвинену напівфеодальну країну в цивілізовану, і дали сильний імпульс для її бурхливого розвитку.
Достатньо потужна, на час розпаду Радянського Союзу, Україна, яка своїм потенціалом не поступалась Німеччині, за часи своєї незалежності перетворилась в недорозвинену напівколонію і зайняла в світі, по рівню розвитку, «почесне» п'яте місце з кінця.
Відповідь на традиційне, в цьому випадку, питання «Чому?» дуже проста. Ні еліта, ні населення нашої країни за 20 років не спромоглися знайти у власному середовищі лідера, здатного підняти Україну з колін. Твердження про те, що такого лідера серед моїх співвітчизників не було і нема, відкидаю. Відкидаю, бо мені відомо багато прикладів, коли українці досягали величезних успіхів за межами країни. Достатньо хоча б того ж економіста Терещенка, який покинувши в 20-ті роки минулого сторіччя Україну, створив ефективну економічну теорію для США, або інженерів Сікорського, який створив перші в світі гелікоптери, та одного з власників всесвітньовідомої своїми комп'ютерними технологіями Appl Возняка. Вважаю, що все це відбувається тому, що українські можновладці не мають нічого спільного з українською елітою, вони і понині діють за недолугим принципом «старшого» брата: «В своём Отечестве пророка нет». Звідси виходить, що для залучення вкрай необхідних Україні інвестицій, які можуть призвести до «Покращання життя...», треба терміново шукати пророка у власній країні, як це не так вже й давно зробили турки. Пришвидшити цей процес могли б ЗМІ, але переважна більшість їх належить тим, хто сповідує згаданий вище недолугий принцип. Залишається Інтернет, яким користується 14 млн. українців, що при їх високій активності буде достатньо для того, щоб знайти в Україні або нового Терещенка, або свого Ататюрка. На мій погляд, це була б найкраща інвестиція в економіку України. Найкраща, бо без неї всі інші можуть стати неефективними.
А поки – «маємо те що маємо». За статистикою, майже 40% банківського капіталу належить іноземцям. Банки збирають на депозити гроші українців, надають під високі відсотки кредити українцям та українським підприємствам і мають можливість отримані прибутки безперешкодно вивозити за кордон, що, на моє переконання, є швидше пограбуванням ніж інвестиціями. Разом з тим, фактичні іноземні інвестиції в останні два роки правління «проффесіоналів» стали меншими від коштів, які заробітчани привозять та надсилають до України. При цьому, за статистикою – 6,6 млн., а за оцінкою експертів – до 8 млн. українців працюють за кордоном, і надають значно багатшим за Україну іноземним державам найсильніші інвестиції.
Леонід Тартасюк, інженер та винахідник
ДЖЕРЕЛО: LELEKA NEWS
Одним з перших, хто залучив іноземні інвестиції, я вважаю Наполеона Бонапарта. Цими інвестиціями стали завезені за його розпорядженням іноземні технології та обладнання, які на початку 19-го століття, за короткий час, дозволили Франції налагодити власне виробництво всього необхідного для оснащення армії. Про це згадує в своєму романі «Наполеон» Олександр Дюма-батько.
На початку другої половини того ж століття його досвід під час Громадянської війни застосували в США. Тут було створено потужну військову промисловість, яка дала змогу отримати незалежність.
Вдалий досвід залучення іноземних інвестицій мала і Російська імперія. Особливих успіхів вона досягла за часів уряду Сергія Вітте. Чого тільки варті імена інвесторів: винахідник телефону Белл, світовий лідер електротехнічної промисловості Сіменс, відомий на весь світ і понині, винахідник всякої всячини, у т.ч. і динаміту Нобель, який разом з банкіром Ротшільдом вивів Росію в світові лідери видобутку нафти, бельгієць Юз та росіянин Путілов, які перетворили частину південного степового краю Російської імперії на промисловий Донбас. А того, що вдалось Сергію Вітте напередодні Російсько-японської війни – побудувати за півтора роки найдовшу в світі залізницю довжиною 7500 км. – і понині ніхто не спромігся. Були й інші, менш відомі, але всі вони зробили великий внесок в розвиток країни, в якій будували промислові виробництва.
Їм вдалося, бо уряд Російської імперії очолювала талановита та людина – патріот своєї країни, яка спромоглася виконати головне завдання влади – створити умови для розвитку виробничих сил. Уряд Радянської Росії також мав цікавий досвід залучення іноземних інвестицій. Не маючи достатньо коштів, технологій та фахівців, більшовики спромоглися залучити все необхідне для розвитку важливих для країни виробництв шляхом надання іноземцям довгострокових концесій.
Створити умови для розвитку виробничих сил в розгромленій союзниками повоєнній Німеччині зміг американський генерал Маршалл, за планом якого після Другої Світової відроджувалась Федеративна Республіка Німеччини.
При розгляді цього досвіду є два цікавих моменти: надання німецьких розробок у вигляді ліцензій на виробництво американським компаніям і отримання в якості роялті нового найсучаснішого в той час обладнання; запровадження, не знаної раніше, стимулюючої системи оподаткування громадян, якою передбачалась зниження ставки оподаткування заробітку на додатковій роботі. Мабуть тому, що німці взяли до уваги ще в 1924 р. опублікований Генрі Фордом-батьком постулат «Найсильніші інвестиції – це інвестиції працею», вони змогли не тільки отримати гарний результат, але й надійно його захистити. Доказом тому є відсутність в Німеччині на протязі останніх 60 років значних економічних криз.
Цікаві та ефективні реформи в минулому столітті провів в Туреччині Ататюрк. Ці реформи перетворили нерозвинену напівфеодальну країну в цивілізовану, і дали сильний імпульс для її бурхливого розвитку.
Достатньо потужна, на час розпаду Радянського Союзу, Україна, яка своїм потенціалом не поступалась Німеччині, за часи своєї незалежності перетворилась в недорозвинену напівколонію і зайняла в світі, по рівню розвитку, «почесне» п'яте місце з кінця.
Відповідь на традиційне, в цьому випадку, питання «Чому?» дуже проста. Ні еліта, ні населення нашої країни за 20 років не спромоглися знайти у власному середовищі лідера, здатного підняти Україну з колін. Твердження про те, що такого лідера серед моїх співвітчизників не було і нема, відкидаю. Відкидаю, бо мені відомо багато прикладів, коли українці досягали величезних успіхів за межами країни. Достатньо хоча б того ж економіста Терещенка, який покинувши в 20-ті роки минулого сторіччя Україну, створив ефективну економічну теорію для США, або інженерів Сікорського, який створив перші в світі гелікоптери, та одного з власників всесвітньовідомої своїми комп'ютерними технологіями Appl Возняка. Вважаю, що все це відбувається тому, що українські можновладці не мають нічого спільного з українською елітою, вони і понині діють за недолугим принципом «старшого» брата: «В своём Отечестве пророка нет». Звідси виходить, що для залучення вкрай необхідних Україні інвестицій, які можуть призвести до «Покращання життя...», треба терміново шукати пророка у власній країні, як це не так вже й давно зробили турки. Пришвидшити цей процес могли б ЗМІ, але переважна більшість їх належить тим, хто сповідує згаданий вище недолугий принцип. Залишається Інтернет, яким користується 14 млн. українців, що при їх високій активності буде достатньо для того, щоб знайти в Україні або нового Терещенка, або свого Ататюрка. На мій погляд, це була б найкраща інвестиція в економіку України. Найкраща, бо без неї всі інші можуть стати неефективними.
А поки – «маємо те що маємо». За статистикою, майже 40% банківського капіталу належить іноземцям. Банки збирають на депозити гроші українців, надають під високі відсотки кредити українцям та українським підприємствам і мають можливість отримані прибутки безперешкодно вивозити за кордон, що, на моє переконання, є швидше пограбуванням ніж інвестиціями. Разом з тим, фактичні іноземні інвестиції в останні два роки правління «проффесіоналів» стали меншими від коштів, які заробітчани привозять та надсилають до України. При цьому, за статистикою – 6,6 млн., а за оцінкою експертів – до 8 млн. українців працюють за кордоном, і надають значно багатшим за Україну іноземним державам найсильніші інвестиції.
Леонід Тартасюк, інженер та винахідник
ДЖЕРЕЛО: LELEKA NEWS
Немає коментарів:
Дописати коментар