Сьогодні вже 20 листопада. Ще тижнів зо два – і країна почне обдумувати досить важливе питання – як святкувати Новий 2012 рік. Власне цей процес вже почався – представники київської влади повідомили, що цього Нового року головна «Йолка» країни буде синтетичною. Отже в Партії регіонів завелись великі природолюби, а не те, що ви подумали – зовсім не тому, що хтось хоче «відмити» гроші на черговій дорогій покупці. Та й те, що після НСК «Олімпійський» хтось спокуситься на нещасну «йолку», виглядає майже неправдоподібно. Хоча, звичайно, «у хазяйстві все знадобиться». Що ж нового скаже наш Президент Віктор Янукович у новорічному привітанні? Минулого року він пообіцяв, що цього (2011) року будуть закріплені розпочаті владою минулого (2010) року перетворення. За його словами, «це буде період, коли ми здобудемо міцний фундамент усіх тих змін і перетворень, які ми разом задумали». З приводу «разом задумали» - це кого він, цікаво, мав на увазі? Ну не тих же, звичайно, тринадцятьох нових («доларових») мільярдерів, які з'явились в Україні всього за один (до речі, «кризовий») рік його правління. Напевно, Віктор Федорович казали про весь український народ. Але де той «міцний фундамент», де його шукати? Може в Межигір'ї? А може мова йшла про фундамент під Лук'янівським СІЗО? Загадками став говорити наш Гарант – не всякий зрозуміє. Ну та куди нам – по п'ять кілометрів зранку в басейні не плаваємо, по пеньках не бігаємо, у вуликах не спимо. Хоча у питанні «Куди йде країна?» й ми дещо розуміємо чи, принаймні, починаємо розуміти. Тому спробуємо поговорити про негативні і позитивні тенденції у розвитку країни і її суспільства, які проявили себе за останні двадцять місяців.
Влада.
Що ж відбулося за час після «помаранчевих» на владному Олімпі? Сама влада це називає словами «консолідація» і «побудова владної вертикалі», а що ж насправді? Швидкість, з якою відбулась заміна у владних кабінетах «чужих» на «своїх», в основному – «донецьких», показала, що бюрократичний апарат практично відразу зрозумів – «хто в домі хазяїн». Крім кількох випадків, майже ніхто, із звільнених з посад чиновників, не протестував і не намагався судитись з новою «донецькою» владою. Якщо порівняти, яка кількість судових позовів про незаконність звільнення з посад, була на дії «помаранчевих» і «регіоналів», то складається враження, що між перебуванням тих та інших у владі пройшла ціла епоха. Так воно і є насправді – між двома владними згр… «командами» є суттєва різниця. Не можна сказати, що «любі друзі» були байдужі до матеріальної сторони буття. Не зовсім розуміючи, що таке влада і які її жорстокі закони і правила, вони залишили недоторканим старий бюрократичний апарат, сформований ще Кучмою. Відчуваючи ейфорію від нових великих можливостей, які давало їм перебування у владі лідери «помаранчевих» зробили кілька принципових помилок, які декому з них коштували вже достатньо дорого, а багатьом, дуже імовірно, ще відгукнуться.
Скориставшись брендом блоку «Наша Україна», в який об'єднались політичні сили, що підтримували Ющенка на виборах 2004 року, на українському політичному просторі виникла нова політична сила – партія "Народний Союз" Наша Україна "(НСНУ) була створена на з'їзді 5 березня 2005 року. Вона формувалась, в основному, не з людей, які у складі блоку «Наша Україна» приклали чимало зусиль, щоб посадити Ющенка у президентське крісло, і мали досвід перебування в досить некомфортній опозиції до Кучми. Новоспечена партія формувалась з людей, які часто до просування Ющенка в президенти не мали ніякого відношення, а часом і навпаки – на президентських виборах 2004 року «грали за протилежну команду». Люди, об'єднані в НУНС стали не опорою, а проблемою Президента Віктора Ющенка. Вони в своїй масі перед наступними президентськими виборами або перебігли в інші політичні сили, або просто розійшлися. Не отримавши підтримки від НУНС, Ющенко втратив її і від переважної більшості колишніх організаторів і учасників Майдану. Такою була перша суттєва помилка нової на той момент влади. Інша полягала в тому, що попередній бюрократичний апарат залишився практично на тих самих місцях, де й був при Кучмі, хоча більшість його представників брали участь у масштабних порушеннях і фальсифікаціях під час виборчої кампанії 2004 року. Переконавшись у своїй безкарності, ці люди справедливо вирішили, що закони України писані не для них. Без правових наслідків залишився і сепаратистській шабаш у Сєвєродонецьку з його ПіСУАРом. Результатом стало, видиме навіть неозброєним оком, зростання корупції і незаконних дій представників усіх гілок влади. Але фатальні наслідки мали конфлікти між Ющенком і Тимошенко, які стали виясняти стосунки між собою, давши шанс на «політичну реанімацію» Януковичу.
Цим шансом останній скористався в повній мірі, спочатку очоливши уряд у 2006-2007 роках, а потім і вигравши президентські перегони. Тут і проявилась відмінність у підходах до влади. Навряд чи Янукович читав багато книжок, тим більше Володимира Ульянова-Леніна. Тому, скоріш за све, оте «з владою не можна гратись» він не прочитав у «вождя світового пролетаріату», а відчув інстинктивно. Як тільки ситуація «дозріла», опоненти Януковича були вигнані з владних кабінетів негайно, без зайвих юридичних формальностей. Було сформовано новий уряд, з порушенням Конституції, сама Конституція була відмінена (а на її місце прийнята інша) у спосіб ще небачений – через Конституційний Суд, без участі Верховної Ради. Що саме цікаве, ці дії не викликали занадто багато шуму ні в середині країни, ні за її межами. «Світова спільнота» була зайнята своїми проблемами – економічна криза як не як, а опозиція була деморалізована – в першу чергу тією рішучістю і брутальністю, з якою все відбулось. Більше того, за інерцією, за звичкою, лідери вчорашньої влади ще визначали – кому бути лідером опозиції.
Остаточно впевнившись в нікчемності опозиції, «команда» Януковича почала діяти заради тієї мети, для чого, власне, все і затівалось – заповідь «не укради» почала виконуватись навпаки і, причому, дуже масштабно. Звичайно, попередники цієї «команди» мали майже ті ж принципи, але у масштабах і полягає відмінність між двома «командами». У всякому разі, до Януковича ще ніхто не додумався здавати частину української території іноземній державі заради власних інтересів. Севастополь став лакмусовим папірцем – не отримавши належної відсічі, нові господарі владних кабінетів заходились будувати «міцний фундамент» під власним добробутом. Не бажаючи поступитись ні на йоту власними інтересами, вони почали латати дірки у бюджеті, Пенсійному та інших соціальних фондах за рахунок народу, в тому числі і самих пенсіонерів. Почалося масове вбивство малого і середнього бізнесу, що призвело до «податкового майдану», який хоч і не призвів до кардинальних змін у політиці «проффесійних реформаторів», але заставив владу трохи оглядатись на народ. Хоча це не завадило владі зробити кроки щодо дозволу приватизації землі сільськогосподарського призначення, а також, щодо дозволу приватизації газотранспортної системи України (ГТС).
Відносно приватизації землі, то сума в 420 мільярдів гривень, за яку це має бути зроблено, менша в 10-15 разів від тієї, за яку ця землі може бути продана всього через 2-3 роки. Про це я вже писав у статті «Дорога до олігархічного "раю"». Наслідком приватизації землі буде подальше зубожіння українців, підвищення цін на продовольство, безробіття. Але можна бути впевненим, що кількість мільярдерів зросте, як і кількість мільярдів у їхніх кишенях. Збільшить статки цієї «категорії українського населення» і приватизація ГТС, яка мотивується необхідністю знизити ціну на імпортний російський газ. Державі Україна цей газ не потрібний, як і українському народу, про що ми неодноразово писали на LELEKA NEWS. На сторінці «ГАЗОВА ТЕМА» розміщені кілька десятків матеріалів, в яких обґрунтовується вигідність переходу з центрального опалення на електричний обігрів помешкань, установ і т. п. Але влада навіть не планує розглядати такі варіанти. Основна причина полягає у майже повній відсутності обліку спожитого тепла у будинках, які обігріваються центральним опаленням, а воно, в основному, використовує газ. Це, в свою чергу, дає можливість «гріти руки» на «газових проблемах» населення – і гріти зовсім непогано.
Однак землею і ГТС не обмежуються апетити цієї влади. Захоплення чужого бізнесу (рейдерство) стає нормою в Україні. Про це, як і про ще одне джерело «достатку» олігархів «Євро-2012», я вже писав у статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». І хоча цю тему можна описувати довго, не буду на ній зупинятись, матеріалів публікується досить. Є такий вислів колишнього іспанського диктатора Франко: «Друзям все – ворогам закон». Схоже, що ця влада йде далі Франко, записуючи у вороги значну частину українського народу. А як інакше розцінювати «реформи» пенсійної системи, трудового законодавства, системи оподаткування?
Народ
А що ж народ? Як він відноситься до такої політики? Соціологічні опитування свідчать про наростання незадоволення діями влади у суспільстві, але й без опитувань це зрозуміло, коли говориш з людьми, які «не у владі». Оцінки того, що відбувається, сходяться і на Заході, і на Сході, і на Півдні України. Однак, велика готовність до участі в протестних діях супроводжується суттєвим рівнем недовіри до відомих опозиційних лідерів. Ніхто з них «не витягує» на те, щоб одноосібно очолити опозицію існуючому режиму. Це й не дивно. Останнє голосування за виборчий закон показало, що і влада і значна частина парламентської опозиції НЕ ЗАЦІКАВЛЕНА У ЗМІНАХ В УКРАЇНІ. Опозиційні лідери думають не про те, щоб об'єднати свої сили з іншими, підсилити опозицію у Верховній Раді, вливши до неї «свіжу кров». Їх думки – лише про свої рейтинги і збереження свого статусу.
Взагалі, виглядає досить дивною і нелогічною, думка про те, що інтереси 80% українців, які живуть за межею бідності, можуть бути представлені представниками великого бізнесу у владі. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли читачі – я за розвиток бізнесу, як джерела робочих місць, добробуту громадян і стабільності суспільства. Але коли ДІЮЧИЙ підприємець іде у Верховну Раду, то тільки ідеалісти можуть розраховувати, що він забуде про свій бізнес і почне приймати закони в інтересах всього народу. Та й фінансування політичних партій великим бізнесом приводить до повної незацікавленості партійців темою соціального захисту населення. Тут логіка державного будівництва входить у протиріччя з логікою управління заводом, фабрикою чи фінансовою установою. Однак, люди чинять логічно далеко не завжди. Значна частина виборців підтримує «опозиційні сили» у Верховній Раді. Необхідний час, щоб суспільство зробило правильні висновки щодо більшості «захисників народу» і «борців з антинародним режимом» у депутатських кріслах.
Але проблема полягає не тільки в цьому. Альтернативою до парламентської має послужити опозиція позапарламентська. Недавні соціальні протести «афганців», «чорнобильців» і деяких інших громадян показали, що мало з них готові піти далі від захисту своїх пільг. Але так пільги захистити неможливо. Режим впорядковує собі поле для ведення своїх справ, і в його плани не входить добробут українських громадян чи просто – зайві витрати. Навіть, якщо це стосується окремих їх категорій. Ситуація з пільговиками нагадує мені події, описані в романі Шолохова «Тихий Дон», коли повсталі козаки, визволивши свої станиці від більшовиків, поверталися додому, надіючись на те, що хтось за них довоює, і якось все уляжеться. Не уляглось, а за свою короткозорість козаки заплатили велику ціну. В українській історії таких прикладів політичної короткозорості – хоч греблю гати. Для того, щоб історикам не довелось додавати до цього ще один приклад, потрібно хоча б аналізувати протестні акції, які відбулись. І вносити корективи в свої дії. Половинчастість у намірах і діях приведе до поразки. Разом з тим, потрібно відзначити, що виступи «афганців» і «чорнобильців» показують, що процес «дозрівання» революційної ситуації інтенсивно розвивається. І нові лідери – справжні захисники народу можуть з'явитися (і з'являться!) лише з рядів позапарламентської опозиції.
Не варто думати, що боротьба буде проходити в комфортних умовах. Вже зараз, побачивши, що стримати протестні настрої населення не вдається, влада продемонструвала (і надалі буде це робити) такі прийоми, як засилання до лав протестувальників «своїх людей» з метою розтягнути, роздробити акції, зробити їх малочисельними, посіяти конфлікти у протестному середовищі. Ці люди намагаються і намагатимуться «вкидати ідеї» для зниження хвилі протестів, розвести людей у часі і просторі (згадайте останні події). Але падіння режиму ці заходи влади не зупинять – не допоможе і паркан до неба.
Без виставлення політичних вимог до влади, боротьба проти режиму приречена. Потрібно це роз'яснювати з усіх сил потенційним учасникам акцій протесту. Потрібно, нарешті, сформулювати програму дій опозиції, показати суспільству – за що вона бореться. Це допоможе долучити до протестних акцій більше людей. Про це я вже писав у статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». Дозволю собі ще раз нагадати положення програми, викладені в ній:
· відсторонення нинішніх керівників від влади, проведення люстрації у всій системі державної служби і закладах освіти;
· подолання корупції і злочинності, реформування правоохоронної системи;
· перебудова економіки України на обслуговування всього українського народу, а не купки олігархів і членів їх сімей;
· розвиток малого і середнього національного бізнесу, як запорука зростання добробуту населення і ліквідації безробіття;
· земельна реформа в інтересах українців, а не олігархів;
· здобуття енергетичної незалежності, що дасть можливість приймати політичні рішення виходячи виключно з державних інтересів України;
· злам негативних тенденцій в демографічній ситуації в Україні, підтримка молодої сім’ї, захист материнства і дитинства що мають бути реалізовані у відповідних державних програмах;
· програма будівництва житла для молодих сімей, так щоб кожна сім’я відразу після весілля могла переїхати в нове житло, побудоване державою;
· реформа освіти, як необхідна умова успішних економічних перетворень;
· повернення додому «заробітчан»;
· будівництво Збройних Сил, озброєних сучасним озброєнням українського виробництва.
Хто може проти цього щось заперечити? Ці положення зачіпають корінні інтереси нашого народу і вказують на перспективи його розвитку. Не потрібно «витати під хмарами». Лозунг «вперед – до Європи» суттєво скомпрометований діями попередньої влади. Лозунг «вперед – до Росії» скомпрометований не тільки діями проросійських сил в нашій владі (в тому числі – і діями «команди» Януковича), а й усією історією україно-російських взаємин. Невже, для того, щоб просвітлів погляд, потрібно в черговий раз «наступити на граблі»? Нашим лозунгом має стати – «створимо Європу в себе вдома!». А для того, щоб перемогти в боротьбі за майбутнє, маємо шукати між собою порозуміння. І незважаючи ні на що – українці приречені на перемогу!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_4733.html
Влада.
Що ж відбулося за час після «помаранчевих» на владному Олімпі? Сама влада це називає словами «консолідація» і «побудова владної вертикалі», а що ж насправді? Швидкість, з якою відбулась заміна у владних кабінетах «чужих» на «своїх», в основному – «донецьких», показала, що бюрократичний апарат практично відразу зрозумів – «хто в домі хазяїн». Крім кількох випадків, майже ніхто, із звільнених з посад чиновників, не протестував і не намагався судитись з новою «донецькою» владою. Якщо порівняти, яка кількість судових позовів про незаконність звільнення з посад, була на дії «помаранчевих» і «регіоналів», то складається враження, що між перебуванням тих та інших у владі пройшла ціла епоха. Так воно і є насправді – між двома владними згр… «командами» є суттєва різниця. Не можна сказати, що «любі друзі» були байдужі до матеріальної сторони буття. Не зовсім розуміючи, що таке влада і які її жорстокі закони і правила, вони залишили недоторканим старий бюрократичний апарат, сформований ще Кучмою. Відчуваючи ейфорію від нових великих можливостей, які давало їм перебування у владі лідери «помаранчевих» зробили кілька принципових помилок, які декому з них коштували вже достатньо дорого, а багатьом, дуже імовірно, ще відгукнуться.
Скориставшись брендом блоку «Наша Україна», в який об'єднались політичні сили, що підтримували Ющенка на виборах 2004 року, на українському політичному просторі виникла нова політична сила – партія "Народний Союз" Наша Україна "(НСНУ) була створена на з'їзді 5 березня 2005 року. Вона формувалась, в основному, не з людей, які у складі блоку «Наша Україна» приклали чимало зусиль, щоб посадити Ющенка у президентське крісло, і мали досвід перебування в досить некомфортній опозиції до Кучми. Новоспечена партія формувалась з людей, які часто до просування Ющенка в президенти не мали ніякого відношення, а часом і навпаки – на президентських виборах 2004 року «грали за протилежну команду». Люди, об'єднані в НУНС стали не опорою, а проблемою Президента Віктора Ющенка. Вони в своїй масі перед наступними президентськими виборами або перебігли в інші політичні сили, або просто розійшлися. Не отримавши підтримки від НУНС, Ющенко втратив її і від переважної більшості колишніх організаторів і учасників Майдану. Такою була перша суттєва помилка нової на той момент влади. Інша полягала в тому, що попередній бюрократичний апарат залишився практично на тих самих місцях, де й був при Кучмі, хоча більшість його представників брали участь у масштабних порушеннях і фальсифікаціях під час виборчої кампанії 2004 року. Переконавшись у своїй безкарності, ці люди справедливо вирішили, що закони України писані не для них. Без правових наслідків залишився і сепаратистській шабаш у Сєвєродонецьку з його ПіСУАРом. Результатом стало, видиме навіть неозброєним оком, зростання корупції і незаконних дій представників усіх гілок влади. Але фатальні наслідки мали конфлікти між Ющенком і Тимошенко, які стали виясняти стосунки між собою, давши шанс на «політичну реанімацію» Януковичу.
Цим шансом останній скористався в повній мірі, спочатку очоливши уряд у 2006-2007 роках, а потім і вигравши президентські перегони. Тут і проявилась відмінність у підходах до влади. Навряд чи Янукович читав багато книжок, тим більше Володимира Ульянова-Леніна. Тому, скоріш за све, оте «з владою не можна гратись» він не прочитав у «вождя світового пролетаріату», а відчув інстинктивно. Як тільки ситуація «дозріла», опоненти Януковича були вигнані з владних кабінетів негайно, без зайвих юридичних формальностей. Було сформовано новий уряд, з порушенням Конституції, сама Конституція була відмінена (а на її місце прийнята інша) у спосіб ще небачений – через Конституційний Суд, без участі Верховної Ради. Що саме цікаве, ці дії не викликали занадто багато шуму ні в середині країни, ні за її межами. «Світова спільнота» була зайнята своїми проблемами – економічна криза як не як, а опозиція була деморалізована – в першу чергу тією рішучістю і брутальністю, з якою все відбулось. Більше того, за інерцією, за звичкою, лідери вчорашньої влади ще визначали – кому бути лідером опозиції.
Остаточно впевнившись в нікчемності опозиції, «команда» Януковича почала діяти заради тієї мети, для чого, власне, все і затівалось – заповідь «не укради» почала виконуватись навпаки і, причому, дуже масштабно. Звичайно, попередники цієї «команди» мали майже ті ж принципи, але у масштабах і полягає відмінність між двома «командами». У всякому разі, до Януковича ще ніхто не додумався здавати частину української території іноземній державі заради власних інтересів. Севастополь став лакмусовим папірцем – не отримавши належної відсічі, нові господарі владних кабінетів заходились будувати «міцний фундамент» під власним добробутом. Не бажаючи поступитись ні на йоту власними інтересами, вони почали латати дірки у бюджеті, Пенсійному та інших соціальних фондах за рахунок народу, в тому числі і самих пенсіонерів. Почалося масове вбивство малого і середнього бізнесу, що призвело до «податкового майдану», який хоч і не призвів до кардинальних змін у політиці «проффесійних реформаторів», але заставив владу трохи оглядатись на народ. Хоча це не завадило владі зробити кроки щодо дозволу приватизації землі сільськогосподарського призначення, а також, щодо дозволу приватизації газотранспортної системи України (ГТС).
Відносно приватизації землі, то сума в 420 мільярдів гривень, за яку це має бути зроблено, менша в 10-15 разів від тієї, за яку ця землі може бути продана всього через 2-3 роки. Про це я вже писав у статті «Дорога до олігархічного "раю"». Наслідком приватизації землі буде подальше зубожіння українців, підвищення цін на продовольство, безробіття. Але можна бути впевненим, що кількість мільярдерів зросте, як і кількість мільярдів у їхніх кишенях. Збільшить статки цієї «категорії українського населення» і приватизація ГТС, яка мотивується необхідністю знизити ціну на імпортний російський газ. Державі Україна цей газ не потрібний, як і українському народу, про що ми неодноразово писали на LELEKA NEWS. На сторінці «ГАЗОВА ТЕМА» розміщені кілька десятків матеріалів, в яких обґрунтовується вигідність переходу з центрального опалення на електричний обігрів помешкань, установ і т. п. Але влада навіть не планує розглядати такі варіанти. Основна причина полягає у майже повній відсутності обліку спожитого тепла у будинках, які обігріваються центральним опаленням, а воно, в основному, використовує газ. Це, в свою чергу, дає можливість «гріти руки» на «газових проблемах» населення – і гріти зовсім непогано.
Однак землею і ГТС не обмежуються апетити цієї влади. Захоплення чужого бізнесу (рейдерство) стає нормою в Україні. Про це, як і про ще одне джерело «достатку» олігархів «Євро-2012», я вже писав у статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». І хоча цю тему можна описувати довго, не буду на ній зупинятись, матеріалів публікується досить. Є такий вислів колишнього іспанського диктатора Франко: «Друзям все – ворогам закон». Схоже, що ця влада йде далі Франко, записуючи у вороги значну частину українського народу. А як інакше розцінювати «реформи» пенсійної системи, трудового законодавства, системи оподаткування?
Народ
А що ж народ? Як він відноситься до такої політики? Соціологічні опитування свідчать про наростання незадоволення діями влади у суспільстві, але й без опитувань це зрозуміло, коли говориш з людьми, які «не у владі». Оцінки того, що відбувається, сходяться і на Заході, і на Сході, і на Півдні України. Однак, велика готовність до участі в протестних діях супроводжується суттєвим рівнем недовіри до відомих опозиційних лідерів. Ніхто з них «не витягує» на те, щоб одноосібно очолити опозицію існуючому режиму. Це й не дивно. Останнє голосування за виборчий закон показало, що і влада і значна частина парламентської опозиції НЕ ЗАЦІКАВЛЕНА У ЗМІНАХ В УКРАЇНІ. Опозиційні лідери думають не про те, щоб об'єднати свої сили з іншими, підсилити опозицію у Верховній Раді, вливши до неї «свіжу кров». Їх думки – лише про свої рейтинги і збереження свого статусу.
Взагалі, виглядає досить дивною і нелогічною, думка про те, що інтереси 80% українців, які живуть за межею бідності, можуть бути представлені представниками великого бізнесу у владі. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли читачі – я за розвиток бізнесу, як джерела робочих місць, добробуту громадян і стабільності суспільства. Але коли ДІЮЧИЙ підприємець іде у Верховну Раду, то тільки ідеалісти можуть розраховувати, що він забуде про свій бізнес і почне приймати закони в інтересах всього народу. Та й фінансування політичних партій великим бізнесом приводить до повної незацікавленості партійців темою соціального захисту населення. Тут логіка державного будівництва входить у протиріччя з логікою управління заводом, фабрикою чи фінансовою установою. Однак, люди чинять логічно далеко не завжди. Значна частина виборців підтримує «опозиційні сили» у Верховній Раді. Необхідний час, щоб суспільство зробило правильні висновки щодо більшості «захисників народу» і «борців з антинародним режимом» у депутатських кріслах.
Але проблема полягає не тільки в цьому. Альтернативою до парламентської має послужити опозиція позапарламентська. Недавні соціальні протести «афганців», «чорнобильців» і деяких інших громадян показали, що мало з них готові піти далі від захисту своїх пільг. Але так пільги захистити неможливо. Режим впорядковує собі поле для ведення своїх справ, і в його плани не входить добробут українських громадян чи просто – зайві витрати. Навіть, якщо це стосується окремих їх категорій. Ситуація з пільговиками нагадує мені події, описані в романі Шолохова «Тихий Дон», коли повсталі козаки, визволивши свої станиці від більшовиків, поверталися додому, надіючись на те, що хтось за них довоює, і якось все уляжеться. Не уляглось, а за свою короткозорість козаки заплатили велику ціну. В українській історії таких прикладів політичної короткозорості – хоч греблю гати. Для того, щоб історикам не довелось додавати до цього ще один приклад, потрібно хоча б аналізувати протестні акції, які відбулись. І вносити корективи в свої дії. Половинчастість у намірах і діях приведе до поразки. Разом з тим, потрібно відзначити, що виступи «афганців» і «чорнобильців» показують, що процес «дозрівання» революційної ситуації інтенсивно розвивається. І нові лідери – справжні захисники народу можуть з'явитися (і з'являться!) лише з рядів позапарламентської опозиції.
Не варто думати, що боротьба буде проходити в комфортних умовах. Вже зараз, побачивши, що стримати протестні настрої населення не вдається, влада продемонструвала (і надалі буде це робити) такі прийоми, як засилання до лав протестувальників «своїх людей» з метою розтягнути, роздробити акції, зробити їх малочисельними, посіяти конфлікти у протестному середовищі. Ці люди намагаються і намагатимуться «вкидати ідеї» для зниження хвилі протестів, розвести людей у часі і просторі (згадайте останні події). Але падіння режиму ці заходи влади не зупинять – не допоможе і паркан до неба.
Без виставлення політичних вимог до влади, боротьба проти режиму приречена. Потрібно це роз'яснювати з усіх сил потенційним учасникам акцій протесту. Потрібно, нарешті, сформулювати програму дій опозиції, показати суспільству – за що вона бореться. Це допоможе долучити до протестних акцій більше людей. Про це я вже писав у статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». Дозволю собі ще раз нагадати положення програми, викладені в ній:
· відсторонення нинішніх керівників від влади, проведення люстрації у всій системі державної служби і закладах освіти;
· подолання корупції і злочинності, реформування правоохоронної системи;
· перебудова економіки України на обслуговування всього українського народу, а не купки олігархів і членів їх сімей;
· розвиток малого і середнього національного бізнесу, як запорука зростання добробуту населення і ліквідації безробіття;
· земельна реформа в інтересах українців, а не олігархів;
· здобуття енергетичної незалежності, що дасть можливість приймати політичні рішення виходячи виключно з державних інтересів України;
· злам негативних тенденцій в демографічній ситуації в Україні, підтримка молодої сім’ї, захист материнства і дитинства що мають бути реалізовані у відповідних державних програмах;
· програма будівництва житла для молодих сімей, так щоб кожна сім’я відразу після весілля могла переїхати в нове житло, побудоване державою;
· реформа освіти, як необхідна умова успішних економічних перетворень;
· повернення додому «заробітчан»;
· будівництво Збройних Сил, озброєних сучасним озброєнням українського виробництва.
Хто може проти цього щось заперечити? Ці положення зачіпають корінні інтереси нашого народу і вказують на перспективи його розвитку. Не потрібно «витати під хмарами». Лозунг «вперед – до Європи» суттєво скомпрометований діями попередньої влади. Лозунг «вперед – до Росії» скомпрометований не тільки діями проросійських сил в нашій владі (в тому числі – і діями «команди» Януковича), а й усією історією україно-російських взаємин. Невже, для того, щоб просвітлів погляд, потрібно в черговий раз «наступити на граблі»? Нашим лозунгом має стати – «створимо Європу в себе вдома!». А для того, щоб перемогти в боротьбі за майбутнє, маємо шукати між собою порозуміння. І незважаючи ні на що – українці приречені на перемогу!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_4733.html
Немає коментарів:
Дописати коментар