Нас обгорнули умови, форматів окови,
Не хочу стати я новим обличчям системи типовим.
Хто там кого переміг, так, і хто в опозиції,
Чи це вже з глузду я з’їхав, чи це ще репетиція?
Творчість - вона буває різною. Творчість – це єдиний, насправді, сенс життя – людина будує літак, сіє хліб або малює. Я знову згадую часи мого дитинства – це були часи без мобільників та Інтернету, тому до друга треба було йти додому, а не Вконтакт. Більшість часу ми були у дворі у будь-яку погоду. Ми тоді не думали про майбутнє, ми творили сьогодення, вміючи створювати з підручних матеріалів те, на що не вистачало грошей у батьків, а грошей не було, бо то були 90-ті. Кожен з нас був талановитий, в кожного були свої вади та сімейні драми, але нездар серед нас не було. У дворі серед п'ятиповерхівок постійно рили труби – та ми були тому раді, бо з'являлась можливість ліпити з глини.
Думаю якби ми могли передбачити, що нас чекає у майбутньому, то ще тоді опустили б руки та просто дивились би мультики з ідеальними героями, в яких все закінчується добре. Але тоді наші крихкі душі не вміли впадати у відчай – ми були маленькими титанами, які могли дотягнутись до зірок. То чому ж зараз ми забули свої здібності? Чому ми постійно прогинаємось?
Всіх нас викинуло в життя закінчення школи – там ми розчинились в сірому просторі, в якому було мало місця для людей – були дипломи, якісь довідки та інші папірці. Там не було творчості, бо система влаштована так ,щоб загнати нас в безликий вузький потік, подібний до натовпу в метро. Якби система хоча б захотіла,щоб ми стали її гвинтиками,то ми були б найблискучішими перлинами чи діамантиками, аби тільки цінували та дозволяли творити. Але цей механізм створено не для творчості – це такий собі бульдозер, який прокладає собі шлях через дитсадочок, перемелюючи шестернями діаманти. Вихід – стати шестернями цієї машини, живлячи її та подовжуючи їй життя, але все одно тебе використають та викинуть. Так багато хто, затуливши очі на це, зробився цим гвинтиком, але це тільки тому, що навчився бути смиренним, після того як навчився впадати у відчай.
Напередодні я гуляв у парку та спостерігав, як тренуються підлітки на майданчику, згадалась молодша сестричка. Вона тренується з п'яти років в залі з розбитими вікнами взимку, але попри все приносить додому медалі,які нема вже де складати. Вони це роблять, як ми колись робили,бо світ поки привітний – трава зелена, а небо блакитне – вони не знають, що таке безвихідна ситуація.
Нещодавно почув від знайомого історію про свою подругу, яка живе в Японії. Вони сиділи за столом та розповідали про життя один одного, аж раптом він почув від неї: ”Ребята вы такие сильные – вы во всём этом дерьме пытаетесь что-то делать ещё...”
Тож згадаймо хто ми, згадаймо, що ми здатні творити, згадаймо, що ми хоч і не титани, а люди, але повинні залишити після себе для майбутнього покоління світ, який буде привітним, а не ворожим та похмурим, світ, що заохочуватиме до розкриття власних здібностей та талантів. Ми побудуємо його, ми змусимо наших дітей бути щасливими – бо ми це можемо, ми прийшли в цей світ кожен зі своєю місією, але обов’язково з хорошою. Чи ж чекатимемо доброго царя, який прийде і зробить все за нас?
Якщо хтось боїться змін, то це не ми – бо для нас тут нічого не залишилось – все належить їм, людям що називаються «елітою». Їх діти не мерзнуть на уроках від нестачі опалення, не доношують одежу старшого брата, вони не обирають з двох бід кращу, бо в них й так все найкраще. Тож прокинься з усвідомленням того, що ми сильні та варті більшого – тому треба все міняти.
Сергій Скоморох
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_8730.html
Не хочу стати я новим обличчям системи типовим.
Хто там кого переміг, так, і хто в опозиції,
Чи це вже з глузду я з’їхав, чи це ще репетиція?
Творчість - вона буває різною. Творчість – це єдиний, насправді, сенс життя – людина будує літак, сіє хліб або малює. Я знову згадую часи мого дитинства – це були часи без мобільників та Інтернету, тому до друга треба було йти додому, а не Вконтакт. Більшість часу ми були у дворі у будь-яку погоду. Ми тоді не думали про майбутнє, ми творили сьогодення, вміючи створювати з підручних матеріалів те, на що не вистачало грошей у батьків, а грошей не було, бо то були 90-ті. Кожен з нас був талановитий, в кожного були свої вади та сімейні драми, але нездар серед нас не було. У дворі серед п'ятиповерхівок постійно рили труби – та ми були тому раді, бо з'являлась можливість ліпити з глини.
Думаю якби ми могли передбачити, що нас чекає у майбутньому, то ще тоді опустили б руки та просто дивились би мультики з ідеальними героями, в яких все закінчується добре. Але тоді наші крихкі душі не вміли впадати у відчай – ми були маленькими титанами, які могли дотягнутись до зірок. То чому ж зараз ми забули свої здібності? Чому ми постійно прогинаємось?
Всіх нас викинуло в життя закінчення школи – там ми розчинились в сірому просторі, в якому було мало місця для людей – були дипломи, якісь довідки та інші папірці. Там не було творчості, бо система влаштована так ,щоб загнати нас в безликий вузький потік, подібний до натовпу в метро. Якби система хоча б захотіла,щоб ми стали її гвинтиками,то ми були б найблискучішими перлинами чи діамантиками, аби тільки цінували та дозволяли творити. Але цей механізм створено не для творчості – це такий собі бульдозер, який прокладає собі шлях через дитсадочок, перемелюючи шестернями діаманти. Вихід – стати шестернями цієї машини, живлячи її та подовжуючи їй життя, але все одно тебе використають та викинуть. Так багато хто, затуливши очі на це, зробився цим гвинтиком, але це тільки тому, що навчився бути смиренним, після того як навчився впадати у відчай.
Напередодні я гуляв у парку та спостерігав, як тренуються підлітки на майданчику, згадалась молодша сестричка. Вона тренується з п'яти років в залі з розбитими вікнами взимку, але попри все приносить додому медалі,які нема вже де складати. Вони це роблять, як ми колись робили,бо світ поки привітний – трава зелена, а небо блакитне – вони не знають, що таке безвихідна ситуація.
Нещодавно почув від знайомого історію про свою подругу, яка живе в Японії. Вони сиділи за столом та розповідали про життя один одного, аж раптом він почув від неї: ”Ребята вы такие сильные – вы во всём этом дерьме пытаетесь что-то делать ещё...”
Тож згадаймо хто ми, згадаймо, що ми здатні творити, згадаймо, що ми хоч і не титани, а люди, але повинні залишити після себе для майбутнього покоління світ, який буде привітним, а не ворожим та похмурим, світ, що заохочуватиме до розкриття власних здібностей та талантів. Ми побудуємо його, ми змусимо наших дітей бути щасливими – бо ми це можемо, ми прийшли в цей світ кожен зі своєю місією, але обов’язково з хорошою. Чи ж чекатимемо доброго царя, який прийде і зробить все за нас?
Якщо хтось боїться змін, то це не ми – бо для нас тут нічого не залишилось – все належить їм, людям що називаються «елітою». Їх діти не мерзнуть на уроках від нестачі опалення, не доношують одежу старшого брата, вони не обирають з двох бід кращу, бо в них й так все найкраще. Тож прокинься з усвідомленням того, що ми сильні та варті більшого – тому треба все міняти.
Сергій Скоморох
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_8730.html
Немає коментарів:
Дописати коментар