Оптимісти вчать англійську,
песимісти – китайську,
а реалісти – автомат Калашникова.
(совєтський анекдот 1980-х років )
На саміті міністрів освіти європейських країн, який пройшов на минулому тижні, до міністра освіти України Дмитра Табачника було дві претензії, які помітили ті, хто зацікавився цим заходом. Перша з них була реалізована молодою студенткою Києво-Могилянської академії, яка вдарила пана Табачника по фізіономії букетом жовтих і голубих хризантем, за його українофобську позицію. Попри гарний символізм того, що сталося, багато українців, напевно, жалкують, що букет був, принаймні, не з добрих колючих троянд. Про цю подію повідомили вже засоби масової інформації, впевнений, що тема ця ще деякий час буде обговорюватись. Другу претензію обговорюють значно менше, хоча вона, як і перша, свідчить про те, що в Україні не все гаразд з державним управлінням. Я маю на увазі звернення європейських колег до Міністра освіти України щодо незадовільного викладання іноземної (тобто англійської) мови в системі української освіти. Було сказано, що такий стан справ є перешкодою для спілкування українських працівників з європейськими роботодавцями. На це Дмитро Табачник швидко погодився і доповів, що ситуація буде виправлена, і з наступного навчального року іноземна мова вивчатиметься з першого класу.
Європейців можна зрозуміти – українська робоча сила, яка за менталітетом і культурою, по-суті ,європейська, дешева, кваліфікована і не створює проблем у країні перебування, як, приміром, вихідці з Африки чи Азії. Можна зрозуміти і представника чинної влади Табачника, адже влада зацікавлена у виїзді за межі України найбільш активної частини українського народу. Щонайменше сім мільйонів заробітчан, наших з вами співгромадян, дають собі раду в умовах потужної конкуренції на європейському і світовому ринку праці. Якщо ця маса людей залишиться в Україні, то перед її натиском не встоїть жодний антинародний режим. Саме тому владі й потрібно створити всі умови для максимально комфортного виїзду цієї категорії наших громадян з України. Виїзд українців на заробітки за кордон вигідно урядовцям ще з однієї причини. Тільки ті гроші наших заробітчан, що пройшли через банківську систему в 2010 році, перевищують закордонні інвестиції в українську економіку. Але закордонні інвестиції тягнуть за собою вивіз капіталів, у вигляді прибутку інвесторів, з України в майбутньому. А інвестовані нашими громадянами – залишаються в Україні і продовжують працювати на нашу економіку. Причому, щоб отримати гроші від найкращого з інвесторів, тобто від своїх громадян, влада не тільки не повинна нічого робити на користь українського народу, але й створити максимально нестерпні умови всередині країни. Що вона вже 20 років і робить. Наслідком такої політики стає зубожіння основної маси населення України і позбавлення надій на відродження власного виробництва.
Але логіка накопичення капіталу невідворотно поставить питання відродження виробництва на чергу денну. Після того, як все майно і земля будуть поділені, заробляти великі гроші в країні жебраків, а саме в неї перетвориться Україна внаслідок курсу нинішнього керівництва, можна буде лише включивши величезні мінеральні, земельні та інші ресурси у процес виробництва. Є ще, правда, можливість заробляти на унікальному географічному положенні України, виконуючи різноманітні транспортні послуги, але на всіх претендентів такого заробітку не вистачить. Відродження виробництва потребує людських ресурсів. В якості робочої сили, українці, які отримають досвід роботи в Європі, вітчизняним олігархам не підійдуть – це буде вже не така й дешева, по наших мірках, робоча сила. Неважко припустити, що вибір впаде на вихідців з Азії – філіппінців, китайців, в'єтнамців. При більш високій народжуваності, порівняно з корінним населенням, ця етнічна група досить швидко стане домінувати на теренах України. Така ситуація невідворотно призведе до міжетнічних конфліктів, вже хоча б через різницю в культурі і менталітеті. Не розглядаючи детально цей бік проблеми, зауважу, що цей процес буде супроводжуватись (вже супроводжується!) масовим руйнуванням сімей і психологічними травмами дітей, які стають сиротами при живих батьках. Зменшення кількості працюючих в країні буде мати наслідком зменшення пенсій і підняття пенсійного віку, що, власне, вже відбувається. Перетікання людського ресурсу з України в країни Європи поглибить розрив у матеріальному добробуті, відкине нашу країну на задвірки континенту.
Покращити перспективи України можна, лише створивши робочі місця для наших «заробітчан». Причому, умови мають бути хоча б такі, як в Європі, інакше люди залишаться там, де їх краще зустріли. Для нинішньої влади таке завдання явно не під силу. Азаров чи будь-хто з міністрів буде нам довго розповідати з розумним виразом обличчя, чому цього не можна зробити. А потім сяде в свій «недорогий» автомобіль і поїде відпочивати в свою «хатинку». Відомо, що той, хто хоче щось зробити, шукає спосіб, а хто робити нічого не бажає – шукає причини. Зрозуміло, що ні Азаров, ні Тігіпко, ні інші «проффесіонали» не зацікавлені щось міняти в цій країні, адже їм добре й так. Більше того, грабунок простого народу не припиниться сам по собі, а буде лише наростати. Тому, якщо наші громадяни не хочуть вивчати філіппінську або китайську, то мусять попіклуватися за себе самі. Не можна сказати, що українці не намагаються – вони об'єднуються в партії, громадські організації і рухи. Але віз нині навіть не там, де він був двадцять років тому, а набагато далі від «землі обітованої». Явно видно вже всім – «їдемо не туди». Але, тоді, куди ж? На початку статті я виніс в епіграф старий анекдот. Дозволю собі розповісти ще один.
Потяг Дніпропетровськ – Львів зупинився в Києві. В купе заходить і сідає дядько. Потяг їде далі, а новий пасажир запитує у супутника: «А ви, пробачте, куди їдете?». Той відповідає: «У Львів». «А я у Дніпропетровськ. Це ж треба – до чого техніка дійшла! Їдемо в одному потязі, одному вагоні, одному купе, тільки – на різних місцях. І ви їдете у Львів, а я – в Дніпропетровськ!» – захоплено говорить дядько. Коли дивишся на дії наших «патріотів», то починаєш вірити, що таке могло статися насправді. Схоже, що більш ніж двадцять років діяльності українських патріотичних партій і громадських організацій, їх керівників так нічому і не навчили. Міжусобні чвари, підсилені грамотними діями агентури наших опонентів в українських патріотичних організаціях, призвели до повної фрагментації патріотичного крила української політики. Претензії на те, щоб очолити широкий патріотичний рух, не маючи на те ні інтелектуальних, ні організаторських підстав, приводять лише до взаємопоборювання і ослаблення патріотичних сил. Причому сучасна отаманщина виглядає, як примітивне проголошення себе отаманом і істиною в останній інстанції. Пропозиції і заклики інших учасників до об'єднавчих дій отримують, в кращому разі, ту відповідь, що, мовляв, така «потужна» політична сила вже існує і залишається лише до неї приєднатись.
Немає спроби якимось чином відкоригувати свої дії або навести аргументи, щоб переконати потенційних соратників і обґрунтувати свої претензії на лідерство. Діяльність великої кількості партій, громадських організацій і рухів проходить поза рамками певної стратегії і, навіть, здорового глузду. Навіщо виходити на акцію з гаслами, які викликають неприйняття не просто більшості мешканців регіону, а десь відсотків вісімдесяти щонайменше? Щоб протиставити одну частину українства іншій? А кому це вигідно? А потім дивуємось, що ряди повільно ростуть і патріоти у владу ніяк не можуть потрапити. А чому патріотичні організації, як правило, просто уникають питань соціального захисту, системної боротьби з корупцією, мало говорять (а ще менше – думають) про відродження виробництва і економіки? Чи не тому, що підняття соціально-економічного блоку питань створить проблеми тіньовим спонсорам цих організацій? Але не можна одночасно працювати на Українську Націю і на тих, хто її грабує. Звичайно, є ще надзвичайно важливі питання і крім згаданих. Але питання захисту мови, культури, трактування історії в такому жахливому стані саме тому, що біля влади – банда грабіжників. І найбільш ефективний спосіб захисту в цих питаннях – відсторонення від влади теперішнього олігархічного режиму. Саме на це мають бути спрямовані всі помисли і дії патріотів України. Лише підняття на щит гасел, які стосуються соціального захисту і відродження економіки, зможе зробити український патріотичний рух масовим і на Сході і на Заході. Все інше – від лукавого.
Наші опоненти добре попрацювали, щоб роздробити і взяти під свій контроль патріотичні сили. Але останні витки пограбування українців через Податковий кодекс, пенсійну реформу, підвищення тарифів і цін виводять на політичну арену нових гравців. 20 вересня наступила черга «афганців» і «чорнобильців», які щоб зупинити розгляд законопроекту, що позбавляв їх пільг, кинулись на штурм Верховної Ради. Спецпідрозділи загрозу ліквідували. Але влада була захоплена зненацька і не змогла приховати свого страху. Цей епізод може слугувати психологічним каталізатором до більш масових акцій, коли на вулиці вийдуть сотні тисяч, а може й мільйони людей. Можливо ми бачили 20 вересня під стінами Верховної Ради зародження нової політичної сили. Звичайно, вона ще слабка і політично незріла, але на відміну від учасників «Податкового майдану» набагато більш організована і дисциплінована. Її лідери роблять помилку, вимагаючи лише відміни розгляду законопроекту. Це віддає владі ініціативу і переводить протистояння у площину «підкилимової боротьби», де влада набагато сильніша. Навіть, якщо вдасться відмінити згаданий законопроект, влада все одно залишає за собою можливість взяти своє іншим способом, збивши при цьому протестну хвилю. Але стихійний виступ «афганців» і «чорнобильців» має всі шанси стати тим центром кристалізації, який допоможе сформувати масовий патріотичний рух, який лише і може повалити грабіжницький олігархічний режим. У випадку, якщо цей процес буде розвиватись успішно, з'явиться і досвід політичних баталій у теперішніх новачків політики, і політична зрілість і зрештою – перемога.
Головним питанням будь-якої політичної боротьби є питання про владу. Залишати її в руках олігархів – це піддавати свою країну смертельній загрозі і, зрештою, занапастити себе. Україна вимагає від нас усіх рішучих дій і напруження сил. Доля України може бути вирішена вже цієї осені. Зустрінемось на вулицях і майданах.
Микола Осіпчук.
http://lelekanews.blogspot.com/2011/09/blog-post_28.html
песимісти – китайську,
а реалісти – автомат Калашникова.
(совєтський анекдот 1980-х років )
На саміті міністрів освіти європейських країн, який пройшов на минулому тижні, до міністра освіти України Дмитра Табачника було дві претензії, які помітили ті, хто зацікавився цим заходом. Перша з них була реалізована молодою студенткою Києво-Могилянської академії, яка вдарила пана Табачника по фізіономії букетом жовтих і голубих хризантем, за його українофобську позицію. Попри гарний символізм того, що сталося, багато українців, напевно, жалкують, що букет був, принаймні, не з добрих колючих троянд. Про цю подію повідомили вже засоби масової інформації, впевнений, що тема ця ще деякий час буде обговорюватись. Другу претензію обговорюють значно менше, хоча вона, як і перша, свідчить про те, що в Україні не все гаразд з державним управлінням. Я маю на увазі звернення європейських колег до Міністра освіти України щодо незадовільного викладання іноземної (тобто англійської) мови в системі української освіти. Було сказано, що такий стан справ є перешкодою для спілкування українських працівників з європейськими роботодавцями. На це Дмитро Табачник швидко погодився і доповів, що ситуація буде виправлена, і з наступного навчального року іноземна мова вивчатиметься з першого класу.
Європейців можна зрозуміти – українська робоча сила, яка за менталітетом і культурою, по-суті ,європейська, дешева, кваліфікована і не створює проблем у країні перебування, як, приміром, вихідці з Африки чи Азії. Можна зрозуміти і представника чинної влади Табачника, адже влада зацікавлена у виїзді за межі України найбільш активної частини українського народу. Щонайменше сім мільйонів заробітчан, наших з вами співгромадян, дають собі раду в умовах потужної конкуренції на європейському і світовому ринку праці. Якщо ця маса людей залишиться в Україні, то перед її натиском не встоїть жодний антинародний режим. Саме тому владі й потрібно створити всі умови для максимально комфортного виїзду цієї категорії наших громадян з України. Виїзд українців на заробітки за кордон вигідно урядовцям ще з однієї причини. Тільки ті гроші наших заробітчан, що пройшли через банківську систему в 2010 році, перевищують закордонні інвестиції в українську економіку. Але закордонні інвестиції тягнуть за собою вивіз капіталів, у вигляді прибутку інвесторів, з України в майбутньому. А інвестовані нашими громадянами – залишаються в Україні і продовжують працювати на нашу економіку. Причому, щоб отримати гроші від найкращого з інвесторів, тобто від своїх громадян, влада не тільки не повинна нічого робити на користь українського народу, але й створити максимально нестерпні умови всередині країни. Що вона вже 20 років і робить. Наслідком такої політики стає зубожіння основної маси населення України і позбавлення надій на відродження власного виробництва.
Але логіка накопичення капіталу невідворотно поставить питання відродження виробництва на чергу денну. Після того, як все майно і земля будуть поділені, заробляти великі гроші в країні жебраків, а саме в неї перетвориться Україна внаслідок курсу нинішнього керівництва, можна буде лише включивши величезні мінеральні, земельні та інші ресурси у процес виробництва. Є ще, правда, можливість заробляти на унікальному географічному положенні України, виконуючи різноманітні транспортні послуги, але на всіх претендентів такого заробітку не вистачить. Відродження виробництва потребує людських ресурсів. В якості робочої сили, українці, які отримають досвід роботи в Європі, вітчизняним олігархам не підійдуть – це буде вже не така й дешева, по наших мірках, робоча сила. Неважко припустити, що вибір впаде на вихідців з Азії – філіппінців, китайців, в'єтнамців. При більш високій народжуваності, порівняно з корінним населенням, ця етнічна група досить швидко стане домінувати на теренах України. Така ситуація невідворотно призведе до міжетнічних конфліктів, вже хоча б через різницю в культурі і менталітеті. Не розглядаючи детально цей бік проблеми, зауважу, що цей процес буде супроводжуватись (вже супроводжується!) масовим руйнуванням сімей і психологічними травмами дітей, які стають сиротами при живих батьках. Зменшення кількості працюючих в країні буде мати наслідком зменшення пенсій і підняття пенсійного віку, що, власне, вже відбувається. Перетікання людського ресурсу з України в країни Європи поглибить розрив у матеріальному добробуті, відкине нашу країну на задвірки континенту.
Покращити перспективи України можна, лише створивши робочі місця для наших «заробітчан». Причому, умови мають бути хоча б такі, як в Європі, інакше люди залишаться там, де їх краще зустріли. Для нинішньої влади таке завдання явно не під силу. Азаров чи будь-хто з міністрів буде нам довго розповідати з розумним виразом обличчя, чому цього не можна зробити. А потім сяде в свій «недорогий» автомобіль і поїде відпочивати в свою «хатинку». Відомо, що той, хто хоче щось зробити, шукає спосіб, а хто робити нічого не бажає – шукає причини. Зрозуміло, що ні Азаров, ні Тігіпко, ні інші «проффесіонали» не зацікавлені щось міняти в цій країні, адже їм добре й так. Більше того, грабунок простого народу не припиниться сам по собі, а буде лише наростати. Тому, якщо наші громадяни не хочуть вивчати філіппінську або китайську, то мусять попіклуватися за себе самі. Не можна сказати, що українці не намагаються – вони об'єднуються в партії, громадські організації і рухи. Але віз нині навіть не там, де він був двадцять років тому, а набагато далі від «землі обітованої». Явно видно вже всім – «їдемо не туди». Але, тоді, куди ж? На початку статті я виніс в епіграф старий анекдот. Дозволю собі розповісти ще один.
Потяг Дніпропетровськ – Львів зупинився в Києві. В купе заходить і сідає дядько. Потяг їде далі, а новий пасажир запитує у супутника: «А ви, пробачте, куди їдете?». Той відповідає: «У Львів». «А я у Дніпропетровськ. Це ж треба – до чого техніка дійшла! Їдемо в одному потязі, одному вагоні, одному купе, тільки – на різних місцях. І ви їдете у Львів, а я – в Дніпропетровськ!» – захоплено говорить дядько. Коли дивишся на дії наших «патріотів», то починаєш вірити, що таке могло статися насправді. Схоже, що більш ніж двадцять років діяльності українських патріотичних партій і громадських організацій, їх керівників так нічому і не навчили. Міжусобні чвари, підсилені грамотними діями агентури наших опонентів в українських патріотичних організаціях, призвели до повної фрагментації патріотичного крила української політики. Претензії на те, щоб очолити широкий патріотичний рух, не маючи на те ні інтелектуальних, ні організаторських підстав, приводять лише до взаємопоборювання і ослаблення патріотичних сил. Причому сучасна отаманщина виглядає, як примітивне проголошення себе отаманом і істиною в останній інстанції. Пропозиції і заклики інших учасників до об'єднавчих дій отримують, в кращому разі, ту відповідь, що, мовляв, така «потужна» політична сила вже існує і залишається лише до неї приєднатись.
Немає спроби якимось чином відкоригувати свої дії або навести аргументи, щоб переконати потенційних соратників і обґрунтувати свої претензії на лідерство. Діяльність великої кількості партій, громадських організацій і рухів проходить поза рамками певної стратегії і, навіть, здорового глузду. Навіщо виходити на акцію з гаслами, які викликають неприйняття не просто більшості мешканців регіону, а десь відсотків вісімдесяти щонайменше? Щоб протиставити одну частину українства іншій? А кому це вигідно? А потім дивуємось, що ряди повільно ростуть і патріоти у владу ніяк не можуть потрапити. А чому патріотичні організації, як правило, просто уникають питань соціального захисту, системної боротьби з корупцією, мало говорять (а ще менше – думають) про відродження виробництва і економіки? Чи не тому, що підняття соціально-економічного блоку питань створить проблеми тіньовим спонсорам цих організацій? Але не можна одночасно працювати на Українську Націю і на тих, хто її грабує. Звичайно, є ще надзвичайно важливі питання і крім згаданих. Але питання захисту мови, культури, трактування історії в такому жахливому стані саме тому, що біля влади – банда грабіжників. І найбільш ефективний спосіб захисту в цих питаннях – відсторонення від влади теперішнього олігархічного режиму. Саме на це мають бути спрямовані всі помисли і дії патріотів України. Лише підняття на щит гасел, які стосуються соціального захисту і відродження економіки, зможе зробити український патріотичний рух масовим і на Сході і на Заході. Все інше – від лукавого.
Наші опоненти добре попрацювали, щоб роздробити і взяти під свій контроль патріотичні сили. Але останні витки пограбування українців через Податковий кодекс, пенсійну реформу, підвищення тарифів і цін виводять на політичну арену нових гравців. 20 вересня наступила черга «афганців» і «чорнобильців», які щоб зупинити розгляд законопроекту, що позбавляв їх пільг, кинулись на штурм Верховної Ради. Спецпідрозділи загрозу ліквідували. Але влада була захоплена зненацька і не змогла приховати свого страху. Цей епізод може слугувати психологічним каталізатором до більш масових акцій, коли на вулиці вийдуть сотні тисяч, а може й мільйони людей. Можливо ми бачили 20 вересня під стінами Верховної Ради зародження нової політичної сили. Звичайно, вона ще слабка і політично незріла, але на відміну від учасників «Податкового майдану» набагато більш організована і дисциплінована. Її лідери роблять помилку, вимагаючи лише відміни розгляду законопроекту. Це віддає владі ініціативу і переводить протистояння у площину «підкилимової боротьби», де влада набагато сильніша. Навіть, якщо вдасться відмінити згаданий законопроект, влада все одно залишає за собою можливість взяти своє іншим способом, збивши при цьому протестну хвилю. Але стихійний виступ «афганців» і «чорнобильців» має всі шанси стати тим центром кристалізації, який допоможе сформувати масовий патріотичний рух, який лише і може повалити грабіжницький олігархічний режим. У випадку, якщо цей процес буде розвиватись успішно, з'явиться і досвід політичних баталій у теперішніх новачків політики, і політична зрілість і зрештою – перемога.
Головним питанням будь-якої політичної боротьби є питання про владу. Залишати її в руках олігархів – це піддавати свою країну смертельній загрозі і, зрештою, занапастити себе. Україна вимагає від нас усіх рішучих дій і напруження сил. Доля України може бути вирішена вже цієї осені. Зустрінемось на вулицях і майданах.
Микола Осіпчук.
http://lelekanews.blogspot.com/2011/09/blog-post_28.html
Немає коментарів:
Дописати коментар