Народна мудрість говорить: «Диму без вогню не буває». Не задумуючись особливо, люди інколи повторюють ці слова. Однак дана теза не завжди справедлива. Це можуть підтвердити ті, хто має відношення до армії або деяких інших специфічних областей людської діяльності. Я маю на увазі димову завісу, тобто дим, що його створюють за допомогою хімічних реакцій, як правило при відсутності вогню. Димова завіса застосовується, якщо потрібно закрити свої дії від тих, чиє споглядання не є бажаним. Про димову завісу я згадую завжди, коли у засобах масової інформації з'являється чергове повідомлення, що влада України збирається здобути енергетичну незалежність за п'ять (двадцять п'ять) років. Про одну з таких спроб я недавно писав у статті «Українські національні інтереси та інтереси влади. Чи варто ризикувати?».
Коротко нагадаю про суть написаного. Міненерго запропонувало внести зміни до стратегії розвитку галузі до 2030 року. Реалізація цих пропозицій має привести до різкого скорочення імпорту російського газу – з 2012 до 2017 року Україна планує скоротити закупки газу в РФ з 41 до 12 млрд. кубометрів. Це планується досягти за рахунок збільшення видобутку газу на шельфі, видобутку сланцевого газу і газу вугільних пластів, переходу електроенергетики і металургії на вугілля, поставок з Азербайджану через LNG-термінал. Планувалось також, що на початку вересня в стратегію будуть внесені зміни стосовно електроенергетики.
Вже тоді в мене з'явились деякі сумніви щодо щирості намірів урядовців, адже дані зміни до стратегії мали стати аргументом на «газових» переговорах з Росією. Але ціну українська сторона хоче знизити вже в наступному році, а ефект від вищезгаданих змін очікується через п'ять років. Тому, навряд чи такі заходи зможуть суттєво вплинути на Кремль щодо зниження ціни. Набагато перспективнішим виглядає шлях, що передбачає перехід на електрообігрівання будинків, які підключені зараз до центрального опалення. У нас в Україні є резервні потужності для виробництва необхідного об'єму електроенергії. При відповідній роз’яснювальній роботі, газова проблема вирішується за 2-3 роки. 9 млрд. куб. м газу, необхідних для обігріву багатоповерхівок, можуть бути замінені на 19,8 млрд. кВт/год. електроенергії. 12,7 млрд. кВт/год. можуть замінити ще 4,2 млрд. куб. м газу для обігріву приватного житла. В результаті, імпорт російського газу може зменшитись на 13,2 мільярда кубічних метрів газу. Крім цього, металурги, за рахунок використання вугільного пилу, зекономлять близько 8 мільярдів кубічних метрів газу. Таким чином загальна цифра економії газу складає близько 21 мільярда кубічних метрів. Про це я вже писав у статті «Про енергетичну незалежність і державний суверенітет». Тільки почавши здійснення перелічених у цій статті заходів, можна добитися зниження ціни на газ.
Вчора мої сумніви щодо щирості «державних мужів» отримали чергове підтвердження. Кабінет Міністрів України почав розгляд проекту Державного бюджету України на наступний рік. Так от, ціна російського газу, від якої розраховуються параметри бюджету, перевищує 400 доларів США, що більше, ніж Україна платить зараз. Це означає, що уряд фактично має намір погодитись на умови Москви у «газовому» питанні, а перехід на індивідуальні системи електричного обігріву прискорювати не буде. Не буде, хоча такий захід зняв би масу проблем з української економіки. Серед наслідків такого переходу – зменшення негативного сальдо зовнішньої торгівлі. Принаймні по 4,5 мільярди доларів щорічно вже через 1-2 роки вигравала б економіка України за рахунок переведення обігріву приміщень на електрику. Вкладені в українську, а не російську економіку, ці кошти стимулювали б створення нових робочих місць, наповнення бюджетів усіх рівнів, Пенсійного та інших соціальних фондів. Але це питання урядовцями всерйоз за 20 років української незалежності ніколи не розглядалося. Не є винятком і теперішня влада. Питання переведення обігріву будинків з газу на електроенергію не обговорюється всерйоз і на різноманітних ток-шоу. Коли все ж хтось з учасників шоу запитує про це, то від питання відмахуються, ніби від нісенітниці. Як аксіоми, подаються твердження про технічну складність переобладнання квартири під електрообігрівання, а також про високу ефективність систем центрального опалення. Говориться також про неготовність електричних мереж до зростання навантаження.
Чому ж тоді Польща і Болгарія перейшли на обігрів приміщень електрикою і не залежать зараз від цін на російський газ? Невже там сидять технічні невігласи? Правда про індивідуальні системи електричного обігрівання полягає в тому, що така система монтується в квартирі за одну робочу зміну, плата за опалення в самий холодний місяць в півтора-два рази нижча ніж вартість обігрівання від центрального опалення, є можливість задати різну температуру для різних приміщень. Серед інших переваг сучасних обігрівачів радіаційного типу можна назвати низьку вартість встановлення (3,5 тисячі гривень разом з роботою за переобладнання двокімнатної квартири). В найхолодніший місяць така система споживає не більше ніж 2 кВт на годину – мається на увазі не середній показник, а максимальне споживання. А вмикається обігрів автоматично для підтримування заданої температури. Оптимальним є застосування кількатарифного лічильника і реле часу, щоб використовувати для обігріву дешевшу «нічну» електроенергію. Сучасні індивідуальні системи електричного опалення, крім всього іншого, значно безпечніші за газові за рахунок сучасних технічних рішень. Тоді, чому ж для опалення приміщень використовується дорогий імпортний газ, а не дешевша вітчизняна електроенергія? Чому здійснюється і зараз прискорена газифікація навіть віддалених населених пунктів, незважаючи на високі ціни на російський газ і на політичну залежність від Москви з цим пов'язану?
Схоже, що причини тут виключно меркантильні. У статті Леоніда Тартасюка «Старшокласники, врятуйте Кабмін від ганьби. Ви на це здатні!» приведені розрахунки показують, що українці платять лише за підігрів води і приготування їжі необґрунтовано не менше ніж за 4 мільярди кубічних метрів газу щороку. Але отримані кошти за ненадані послуги, десь зо три мільярди гривень – це ще не вся вигода від такої оборудки. Адже 4 мільярди газу після цього можна списати з балансу облгазів і продати їх комерційним структурам. За нашими скромними підрахунками повна сума, яку отримають лише за «зекономлений» таким чином газ, становить близько 1000000000 (одного мільярда) доларів США. Якщо поділити ці гроші, наприклад, чоловік на п'ять, то кожному дістанеться мільйонів по двісті доларів. Звичайно, описана оборудка має всі ознаки кримінального злочину. Але двісті мільйонів на брата (це лише за один рік!) є надійним захистом від будь-яких неприємностей з боку правосуддя.
А щоб відвернути увагу суспільства від «газових» справ, в хід ідуть різні пропагандистські прийоми, часом – відверта брехня або нісенітниці. З більш давніх можна згадати міф про те, що центральне опалення не має рівних щодо ефективності, іншими словами – найефективніше з усіх відомих. Причому, ця нісенітниця озвучувалась у свій час чиновником досить високого рангу. Серед недавніх, можна згадати про намір встановити лічильники на тепло в багатоквартирних будинках, підключених до центрального опалення. Про це писалось у статті Леоніда Тартасюка «Паровоз з електронним спідометром». Серед тез, які прикривають розмір афер з газом, не можна не згадати і твердження про надзвичайно високі енерговитрати української економіки на одиницю ВВП. Але як таке може бути, якщо технічний рівень української і, наприклад, російської промисловості є практично однаковим, адже ми всі «родом з СССР», а кліматичні умови Росії набагато суворіші ніж у нас – в Україні, Слава Богу, Сибіру поки що немає. Різниця в енерговитратах може існувати лише в бухгалтерському обліку, коли доводиться фіктивно списувати значні об'єми газу для їх контрабандного реекспорту. Але «технічні експерти» продовжують повторювати версію, яка покриває дії, що мають ознаки злочинних.
Зміни до стратегії розвитку енергетики до 2030 року, про які згадувалось на початку статті цієї – з цього ж ряду. Це, скоріше, не план дій, а звичайна пропаганда. Так, колись комуністи обіцяли побудувати комунізм через кілька десятиліть. Розрахунок тут був на погану людську пам'ять, а в те, що обіцянки будуть виконані, вірили тільки дуже простодушні. Не гребують урядовці і прийомом, який у народі називають «включити дурня». Так, недавно в черговий раз повеселив народ прем'єр-міністр Микола Азаров. Він заявив, що якщо Росії українська газотранспортна система, то вона буде демонтована. Це ж скільки металобрухту буде! Але чого можна очікувати від виразника інтересів тих, хто різав на металобрухт обладнання заводів, фабрик і шахт? Поки народ «перетравлював» цю заяву другої в українській владі людини, поки вирішував, сміятись чи плакати, тіньові корупційні «газові схеми» продовжували працювати. Працювати – на благо теперішніх господарів України.
Однак, незважаючи на димову завісу брехні і нісенітниць, «газову» проблему доведеться кардинально вирішувати. «Газове лоббі» може зберегти свої надприбутки, лише безжально грабуючи український народ, а його терпіння не безмежне. При такому співвідношенні цін на газ для Європи і для України, заробляти на перепродажу газу далі не вдасться. Росія більше не дасть такої можливості українським олігархам. Здача Севастополя в обмін на «знижки» ціни на російський газ – затія, яка не тільки суперечить національним інтересам України, але й є абсолютно безглуздою з економічної точки зору. Кримська земля під російською військово-морською базою коштує набагато більше ніж можна отримати за рахунок міфічних «знижок».
У своїй статті «Українська «газова» проблема в контексті загрози розпаду Росії» я вже писав про істинні мотиви поведінки Росії у «газовому» питанні. Основна причина непоступливості Росії – не економічна. Катастрофічна нестача людських ресурсів – от що заставляє російське керівництво не обмежуватись Севастополем. Кремлю потрібна ВСЯ Україна – інакше розпаду Росії не уникнути. Це підтверджує і пуск нового газопроводу «Північний потік», який доставлятиме російський газ в Європу в обхід України. Наша влада не хоче (чи не може) задуматись над причиною його будівництва. Адже і ціни на транзит через Україну дуже помірні, і вартість транспортування через «Північний потік» вища ніж через Україну, і затрати на його будівництво великі. Але Росія на це пішла. Чому?
Реалізуючи такий проект, Москва хоче позбавити Україну суттєвого «транзитного» козиря у переговорах і продиктувати такі захмарні ціни на російський газ, щоб Україні залишилося лише кинутись назад в "братські" обійми. Звичайно, теперішнім українським можновладцям байдуже, що при цьому українці мають виконувати роль дешевої робочої сили в безкраїх сибірських просторах та гарматного м'яса в гарячих точках. Але ж наступною жертвою імперських амбіцій будуть ті «бізнесмени», які заробили мільярди доларів на перепродажу російського газу. І тут у «газового лоббі» повинен спрацювати хоча б інстинкт самозбереження, якщо відсутній здоровий глузд. Пора вже «вимкнути дурня» і припинити займатись постановкою пропагандистської «димової завіси». Потрібно усвідомити також, що таких шалених грошей, як в минулі роки, за перепродаж у Європу російського газу вже більше НЕ БУДЕ. Єдиний вихід для «газових магнатів» України – навчитись заробляти, вкладаючи гроші у виробництво. Тут в України є колосальні можливості! А якщо «проффесіонали» із теперішньої української влади не здатні проводити політику, відмінну від «газових афер», то хай «беруть в руки лопати і йдуть копати». І не треба намагатись ставити ніякі «димові завіси», щоб приховати цю просту і ясну, як Божий день, істину.
Микола Осіпчук
Немає коментарів:
Дописати коментар