Еволюція "державної людини": процес, результати, перспективи.

Кадри вирішують все!

Й. Сталін

Коли говоримо про результати державної політики або про очікування, пов'язані з діяльністю тієї чи іншої держави, трохи в тіні залишаються чиновники, які забезпечують проведення цієї політики, і від яких безпосередньо залежить, що ми отримаємо в підсумку виконання законів чи державних рішень. З цими людьми звичайний громадянин зіштовхується тільки тоді, коли вступає в якісь стосунки з державою – йде захистити свої права чи сам порушує права інших, виконує передбачені законом процедури (отримує паспорт, вступає в права спадку, приватизує квартиру чи земельну ділянку, починає будувати будинок, тощо). Зі свого досвіду майже кожен з нас знає, що зустріч із представником держави досить рідко підвищує наш настрій, а часто ще й трохи зменшує наші статки, адже хабарництво - невід'ємна частина сьогоднішньої України. В цій статті мені хотілося б зробити невеликий екскурс в історію, але не для дослідження тих чи інших історичних подій, а для того, щоб прослідкувати за зміною психологічного портрета «державної людини» (чиновника). На мою думку, таке дослідження допоможе зробити деякі короткотермінові прогнози. Але більш важливим є те, що це дасть можливість позбавитись від деяких необґрунтованих ілюзій.

Хоча в епіграф винесені слова Йосипа Сталіна, почати я хочу з часу, який передує періоду сталінської епохи – з доби Володимира Ульянова (Лєніна). Після більшовицького перевороту в 1917 році нове комуністичне керівництво Росії постало перед кадровою проблемою. Де взяти чиновників для виконання здавалося б і непомітних функцій, невиконання яких однак паралізує роботу держави? Одна справа – писати про те, що при комунізмі держава буде відмирати, грошей не буде, а із золота будуть побудовані громадські вбиральні. І зовсім інша – кожен день і кожну годину розв'язувати тисячі проблем величезної країни пов'язаних з її обороною, підтриманням порядку, забезпеченням громадян продовольством, роботою промисловості. Мало взяти владу в столиці і приймати закони, рішення та віддавати накази. Потрібно ще довести прийняте до мільйонів жителів країни. Кадрове питання було вирішене просто – на посади ставили колишніх царських чиновників. Хоча вони, якщо користуватись риторикою більшовиків, ще незадовго до цього складали кістяк «прогнилого царського режиму» і влади «поміщиків і капіталістів».

Масштаби залучення старих кадрів були набагато більші, чим це могло здатися пересічному совєцькому громадянину, вихованому на «кратком курсе історіі ВКП (б)». Один з керівників більшовицького режиму в ті роки, Лев Троцький, згадував пізніше, що в Червоній Армії було більше колишніх царських офіцерів, чим у опонентів – білогвардійців. Звичайно, частина місць управлінців була вакантною, тому що серед п'яти чи шести мільйонів представників «експлуататорських класів», які емігрували з «більшовицького раю», було багато колишніх чиновників, фінансистів і офіцерів. Ці вакансії заповнювались вихідцями з нижчих шарів суспільства колишньої Російської Імперії. При цьому, особливого вибору у більшовиків не було – Росія, загалом, була неписьменною країною, а на місце навіть нікчемного клерка людину, яка не може навіть прочитати циркуляр, не поставиш.

Чиновники тільки народженої більшовицької влади не могли бути більш ефективними управлінцями за своїх «старорежимних» попередників. Вони не тільки не позбавились хронічних недоліків царської державної машини, основними з яких були хабарництво і казнокрадство, а й суттєво просунулись далі у цьому питанні. Цьому сприяли хаос після громадянської війни в державному житті, маса награбованих цінностей, що гуляла серед населення, а також НЕП – «нова економічна політика». НЕП була тимчасовою «передишкою», як про неї сказав Лєнін, і мала на меті, покращивши матеріальні умови населення, дати час для укріплення нового режиму.

Якість управлінських кадрів, які дісталися в спадок від попередника, ніяк не могла задовольнити Сталіна. Масштабні плани з підготовки до нової світової війни, а саме – реорганізація Червоної Армії, індустріалізація «першої в світі соціалістичної держави» і перетворення на селі вимагали великої кількості нових керівників. Щоб зламати старий порядок, Сталін міг знайти опору лише серед самих бідних шарів населення, адже людина, яка має якісь статки, рідко захоче ламати порядки, що принесли їй добробут. В основному це були вчорашні робітники і найбідніші селяни. Не можна сказати, що вони були в своїй масі високоосвічені чи, хоча б, високопорядні або юридично грамотні. Ні перше, ні друге, ні третє від них не вимагалось. Перший період «сталінської епохи» ставив перед більшовицькою державою завдання вижити. Вижити, навіть якщо для цього потрібно знищити все населення країни. Тому, в цей період від державних службовців вимагалось знищити економічно, морально і фізично якнайбільше опонентів, яких тоді називали «ворогами народу». Звичайно, вороги в цього режиму були, але набагато більше людей потрапило в цю категорію просто «для профілактики». Винищення невинних людей, навіть якщо це прикривається «профілактичною метою», є злочином. Тим більше в таких гігантських масштабах. Сталін це прекрасно розумів, тому основна маса цих «держслужбовців» перших сталінських розливів пішли в могилу слідом за своїми жертвами.

Їх місця замінило наступне покоління чиновників. Ці люди вже зрозуміли, що з «батьком Сталіним» жартувати не варто, за непослух, чи за нерозуміння можна опинитись у місцях, де дуже добре видно північне сяйво і ходять білі ведмеді. Вони були вже більш освічені від своїх попередників – далася взнаки кампанія по викоріненню неписьменності, хоча й ця когорта державних службовців була досить низькоякісним матеріалом. Враховуючи масштабність завдань перед країною, ці люди могли працювати, лише сліпо виконуючи накази згори. За неточно виконану вказівку можна було поплатитись. І не тільки посадою. Тому, в цей період «класичним» державним службовцем стає чиновник «молотовського типу». ( Прим. авт. – В'ячеслава Молотова ще Лєнін за його здатність працювати, годинами не вилазячи із-за письмового стола, якось назвав «чавунною дупою»). Однак, через дріб'язкову регламентацію своєї діяльності і небажання ризикувати, чиновник вів себе безініціативно, часто вибираючи замість здорового глузду та інтересів держави параграф документу.

Але, незважаючи на це, нова генерація чиновників все ж була більш якісною за попередні. В результаті, економіка СССР добре підготувалась до війни. Та й зловживань владою серед «чиновного люду» було набагато менше ніж в попередні роки. Репресії були спрямовані, в основному, проти «ворогів народу», але догадайся куди тебе запишуть за хабар, якщо за «крадіжку» колосків з поля можна було отримати років десять таборів. Хоча хабарі давати в багатій країні з бідним населенням могло не так вже й багато людей.

Німецько-совєцька війна, яка почалася в 1941 році, поставила перед державним апаратом СССР ряд дуже масштабних завдань, які, без перебільшення, були безпрецедентними в світовій історії. Мобілізація людських і промислових ресурсів, забезпечення продовольством армії і населення, евакуація мільйонів людей і тисяч підприємств з районів бойових дій в умовах широкомасштабної війни – робота непроста. Далеко не всі совєцькі чиновники були при цьому на належній висоті. Багато з них були замінені через їх невідповідність жорстким воєнним вимогам. Але війна закінчилась з відомим результатом, що засвідчило в тому числі й досить високу ефективність бюрократичного апарату, сформованого Сталіним.

Післявоєнні часи засвідчили, що державний апарат СССР вийшов з війни досить ефективним і готовим до роботи. Це підтвердили і започатковані в кінці сорокових - на початку п’ятдесятих років програми будівництва ракетного і ядерного комплексів, відбудова зруйнованої економіки. В ці ж роки остаточно склалася сталінська модель управління державою. Накази Сталіна чи закони (в принципі, тоді це було одне й те ж) доводились до виконавців через органи виконавчої влади. Їх виконання контролювалось партійними органами, які також здійснювали й ідеологічне забезпечення роботи. Взагалі між партійними органами, органами виконавчої влади і дозволеними громадськими організаціями важко було провести якусь чітку грань. Часто чиновника переводили, наприклад, з обласного комітету комуністичної партії в облвиконком або навпаки. Або з партійного комітету – керувати профспілкою (чи міністерством, чи заводом). Жодне кадрове призначення не відбувалось без санкції відповідного партійного органу. На найвищі посади люди призначались з санкції самого Сталіна.

Звичайно, партійний контроль за розстановкою кадрів здійснювався з метою комуністичного ідеологічного впливу на всі сторони совєцького життя, але він мав і позитивний наслідок – кадри перевірялись на фахову компетентність і моральну відповідність. Такий підхід давав можливість поступово покращувати ситуацію із забезпеченням кадрами. З «товаришами, які зарвались» розбирались круто – звільнення з посади і місця позбавлення волі. НКВД, а пізніше МВД і МГБ виконували для совєцького чиновницького корпусу роль «санітарів», просто знищуючи відпрацьований матеріал і не даючи загнивати режиму зсередини. Державна машина, сконструйована таким чином, могла досить довго функціонувати. В трохи зміненому вигляді вона проіснувала аж до розвалу СССР. ЇЇ продуктом був досить добротний чиновник, добрий виконавець «вказівок», який не знав слів «неможливо виконати», «не вдається зробити» чи «потрібні додаткові ресурси». У колишнього керівника СССР Леоніда Брєжнєва у книжці (скоріше – брошурі) «Возрождєніє» описаний випадок з його роботи після війни в Запоріжжі, коли було отримано наказ трохи пересунути доменну піч. На виконання наказу давалось три дні. Через три дні наказ уточнили – потрібно лише підготувати відповідну технічну документацію. Але уточнення вже було не потрібне – піч ВЖЕ пересунули. Яким чином це вдалося зробити, наразі невідомо, але цей випадок яскраво характеризує атмосферу тієї доби і ділові якості тодішнього чиновника.

Після смерті Сталіна, система роботи з кадрами змінилась мало, однак це були принципові зміни, які зіграли не останню роль в розвалі СССР в 1991 році. Вони стосувались ролі каральних органів, яким було заборонено збирати інформацію про порушення законів партійними керівниками вище певного рівня. Коли керівник досягав цього рівня, то компрометуюча інформація на нього підлягала знищенню. Але керівник якогось міністерства чи відомства дуже часто був членом ЦК КПСС, а то й членом Політбюро ЦК. Тому в зоні недосяжності правоохоронних органів опинились не тільки деякі міністерства, а й інші структури. Відомо, що при відсутності контролю на чиновником, у останнього виникає спокуса отримати трохи з тих матеріальних цінностей, якими він розпоряджається. Безкарність збільшує апетити. Процес інтенсивного загнивання державно-партійного апарату пішов.

Правда, в часи правління Хрущова ці процеси ще не набрали критичної швидкості, населення все ще було досить бідне, і корупція не опанувала совєцьку бюрократію. До того ж, Микита Хрущов постійно робив кадрові перестановки і реорганізації, згадаймо хоча б створення раднаргоспів замість міністерств. Це не сприяло формуванню партійно-бюрократичних кланів. Вони розквітли в часи, які називають «епохою Брєжнєва». Леонід Брєжнєв притримувався тієї точки зору, що міняти в країні треба якомога менше – швидше всього він в душі відчував, що не зовсім розуміє логіки совєцької держави і просто боявся щось міняти. Він вважав, що «на наш вік вистачить», в чому частково, взагалі-то, виявився правим – Брєжнєв залишався керівником СССР до самої своєї смерті. Але саме в цей час партійно-господарська номенклатура – совєцька бюрократія «розвитого соціалізму» практично сформувалась, як майбутній могильщик СССР.

Ці люди розпоряджались великими матеріальними цінностями зміцнілої совєцької економіки, вони часто потрапляли за кордон у складі різноманітних делегацій або в туристичних поїздках. Вони бачили, як живуть багатії в «капіталістичному світі», в той час, як партійний чи державний керівник в Совєцькому Союзі жив за мірками капіталізму досить скромно. Після Брєжнєва залишався лише один крок до краху СССР – партійно-господарська номенклатура його зруйнувала, скориставшись підйомом національно-демократичного руху в своїй країні і в країнах «соціалістичного табору». Роль партійного чиновника зі скромним набором партійних благ (службова машина, державна дача, лікування в спеціальних поліклініках, обслуговування в спеціальних магазинах, персональна пенсія) вже не задовольняли представників комуністичної влади. Вони правильно розрахували, що ставши «демократами» і очоливши демократичні процеси, зможуть взяти участь у поділі величезного пирога – другої в світі економіки.

Звичайно, серед чиновницького загалу було досить багато людей, які не планували приймати (і не приймали) участь в «прихватизації» «загальнонародної власності». Але звикши підкорятись і не задавати «дурних» запитань, не погоджуючись у душі з командами на руйнування економіки, вони все-таки ці команди виконували. Значна ж частина чиновників в тій чи іншій мірі самі взяли участь у тій вакханалії грабежу державного майна, яка почалася після розвалу СССР і отримання Україною незалежності. Цьому сприяла та обставина, що партійно-господарська номенклатура сама очолила процес становлення молодої Української Держави. Для цього колишні представники совєцької, по-суті – колоніальної адміністрації, стали «українськими патріотами». В ейфорії перших років Незалежності мало хто помітив величезну небезпеку, яка йшла від цих людей для держави і народу.

Економіка СССР функціонувала в жорсткому плановому режимі, коли всі рішення по випуску тих чи інших видів продукції, включаючи навіть різноманітний побутовий дріб'язок, приймались в Москві. Там визначалась і кількість тієї чи іншої продукції, яку повинно випускати те чи інше підприємство. Невелика частина підприємств була підпорядкована напряму Києву, але ці підприємства залежали від постачання матеріалів і комплектуючих від своїх суміжників, які часто не тільки були керовані з Москви, а й опинились після розпаду СССР в інших державах. Тому потрібні були серйозні зусилля державного апарату для відновлення нормальної роботи українських підприємств. Людей на посади в колишній УССР (українській совєцькій соціалістичній республіці) обирали виходячи зовсім з інших критеріїв, ніж український патріотизм і любов до України. Опинившись в ситуації, коли було зрозуміло, що приватизація невідворотна, зарплатню нова влада платить невелику, «набір благ» для керівних працівників до зарплати не додається, чиновник вирішив потратити свої зусилля на вибудовування своєї системи доходів. А не на організацію безперебійної чи хоча б прийнятної роботи економіки.

Найбільші можливості збагачення відкрились перед тими, хто мав право приймати рішення, пов'язані з приватизацією, або мав зв'язки серед таких осіб. Невеликі магазин чи майстерню можна було приватизувати, вклавши і свої невеликі кошти, тим більше, що такі об'єкти продавались фактично за безцінь. Але для приватизації об'єктів великих потрібні були гроші сторонніх осіб. Ціла низка чиновників отримала такі гроші від кримінальних структур, або виконала необхідні дії за винагороду від них. Про це говорив і перший Президент України Леонід Кравчук. Інший грошовий «потік» був пов'язаний з торгівлею російським газом. Довгий час він ішов в Україну по досить низькій ціні. Ті, хто мав доступ до такої торгівлі, могли нелегально перепродавати газ в Європу. Непрямим доказом цього твердження була та обставина, що на одиницю виробленої продукції в Україні витрачалось десь в два рази більше ніж в Росії. З цього деякі експерти зробили висновок, що українська промисловість більш енергомістка. Ця інформація з'явилась в ЗМІ, однак без об'єктивних підтверджень цього факту. Але те, що виробництво в Україні і в Росії знаходиться на приблизно однаковому рівні, може підтвердити будь-яка людина, що часто бувала у відрядженнях на різних підприємствах колишнього Союзу. До того ж, клімат Росії набагато холодніший за український, що мало б, навпаки, привести до підвищених витрат газу саме в Росії. Таким чином, сформувались перші великі капітали в Україні кримінального (в основному, контрабандного) і «газового» походження. Непатріотична бюрократія молодої України не могла не бути втягненою в цей процес, без неї цей процес був би просто не можливий.

В перші роки незалежності низка партійних і громадських органів (комітет партійного контролю, Народний контроль), які здійснювали контроль над державним і партійним апаратом припинила своє існування, правоохоронні структури були дезорганізовані і не готові взяти на себе в повній мірі нові функції. Тому оборудки чиновників у своїй масі залишились безкарними. Більше того, процес корупції серйозно вразив самі правоохоронні органи. Реформи в судовій системи сформували корпорацію суддів, які у прийнятті рішень дуже часто керуються не вимогами законів, а кількістю купюр, заплачених зацікавленими особами. Самі судді залишаються за межами зони правової відповідальності, адже їх судять їх же колеги. За роки незалежності широко відомий лише випадок із суддею Зваричем, який, за його власними словами, «наколядував» немалі суми, коли суддя притягнутий до кримінальної відповідальності. Однак випадків, коли судді уникали відповідальності за свої протиправні дії, набагато більше. Така ситуація в судовій системі сприяє тому, що чиновники тепер можуть практично безкарно брати хабарі – треба лише не конфліктувати з начальством і вчасно ділитись «додатковими доходами».

Система державної служби стрімко деградує. В часи президентства Леоніда Кучми чиновники ще трохи стримували свої апетити, тому що боялись відповідальності після його відходу від влади і приходу наступника – адже «нова мітла мете по-новому». Однак, після приходу «помаранчевих» і їх млявих невиразних дій у кадровій політиці, схоже остаточно переконались у своїй безкарності і незамінності. Якщо ж крадуть і беруть хабарі керівники, то їх підлеглі також шукають собі «приробіток». Все більше і більше на державній службі людей, які навіть не підозрюють про її справжнє призначення. Вони думають, що посада, яку вони займають, повинна служити виключно інтересам їхнього власного збагачення. Подивіться, які суми треба викласти при навчанні за контрактом на спеціальності, щоб можна було претендувати на зайняття тієї чи іншої посади на державній службі. А скільки коштує навчання за контрактом у вищих навчальних закладах, що готують фахівців митної і податкової служби? А ще ж є корупція і у «вишах». Невже, це все для того, щоб отримувати потім не дуже високі зарплати?

Якого ж чиновника побачить Україна завтра? Судячи по тому, кого готують вищі навчальні заклади для цієї сфери, великих підстав для оптимізму немає. Велика частина молоді, що обирає шлях держслужбовця, йде ним зовсім не тому, що хоче якнайкраще послужити своїй державі. ЇЇ рухають туди зовсім інші мотиви – приклад працівника державної установи, який отримуючи невисоку зарплатню може дозволити собі розкішні будинки, машини, поїздки на дорогі курорти. При такому підході молода людина позбавлена мотивації до навчання у «виші» - їй потрібен лише диплом. При цьому, зовсім не важливо, як він отриманий – якщо треба, можна заплатити й хабара. А витрачені гроші повернуться, коли почнемо працювати на державній посаді. Хабарі отримуються не лише від рядових громадян, а й від своїх колег по державній службі – часто не можна здати без хабара звичайну статистичну довідку своєму керівництву або контролюючим структурам.

Вірити політичній рекламі або бадьорим запевненням влади про те, що ми спостерігаємо вже зростання економіки, добробуту, соціального захисту може тільки дуже великий оптиміст. Навіть, коли влада говорить, що ми не відчуваємо цього зростання на собі, тому що це тільки початок процесу, а завтра відчуємо. Не може бути ніякого зростання при такій корупції і «компетентності» в лавах українського чиновництва.

Чи є все-таки надія на позитивну перспективу? Вона є. Хвороби нашого державного апарату переживали інші країни. Рецепти лікування цих хвороб відомі. І позитивні результати є. Взяти хоча б післявоєнну Японію, Сінгапур, Грузію. Психологію українського чиновника змінити важко. Але чи потрібно міняти? Адже простіше просто пересадити цих людей, за невеликим винятком, з державних крісел в якісь інші. А в державну службу хай прийдуть люди з інших сфер. Таке робили вже в Японії після Другої Світової Війни. І отримали позитивний результат. То чому в Україні влада уникає радикальних кадрових реформ?

Відповіді на це питання слід шукати в особливостях людської психології. Якщо людина заробила свої гроші на напівлегальному реекспорті газу чи на контрабанді, то вона й надалі не буде уникати кримінальних схем. Більше того, саме в таких схемах наші «круті бізнесмени» почувають себе, м'яко скажемо, більш впевнено, ніж у організації виробництва. Для організації виробництва навіть нескладної продукції потрібно мати багато знань, а для багатомільйонної кримінальної оборудки достатньо часом лише кількох виконавців і чиновника-хабарника. А інколи – одного підпису під документом. Тому, наведення порядку в державній службі зруйнує кримінальні схеми людей, близьких до влади і тих, хто у владі. Нічого ж іншого за двадцять років незалежності ця публіка робити не навчилась. Саме відсутність зацікавленості у глибокому реформуванні державного апарату з боку влади є головною перепоною на шляху до зростання нашої економіки, а значить – добробуту людей і всебічного розвитку Нації. Надіятись у цих умовах, що наш стан покращиться якимось чином при діях існуючої влади – марна справа.

Просто змін у владі – НЕДОСТАТНЬО. Потрібно повністю міняти владу. Без ліквідації існуючого кланово-олігархічного режиму ми приречені надриватися на роботі лише для того щоб вижити або в пошуках кращої долі покидати свою Україну. Без заміни влади ми завжди будемо годувати армію некомпетентних чиновників і продиратись крізь бюрократичні хащі різноманітних дозволів, положень, наказів і т. п. завжди, коли захочемо проявити найменшу ініціативу. «Простому українцю» потрібно зрозуміти, що саме він є джерелом влади і лише його громадська пасивність дозволяє існувати цьому олігархічно-бюрократичному конгломерату, який, ніби в насмішку, називається «українська влада». І лише його активна боротьба за реалізацію своїх природних прав дасть йому можливість утвердитись на своїй українській землі. Не як раб – як господар і пан.

Микола Осіпчук

Опубліковано Leleka News о 03:27 Надіслати електронною поштою
Опублікувати в блозі
Опублікувати у Twitter
Опублікувати у Facebook
Опублікувати в Google Buzz