- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

неділя, 6 липня 2014 р.

Антиамериканське століття?

Двадцяте століття було «американським століттям». Борючися за демократію і капіталізм, США виграли Холодну війну та вийшли з неї єдиною глобальною надпотугою – не тільки у військовому, але й в економічному, технологічному й навіть культурному сенсах.


Зростання поширености англійської мови та стабільне бажання мільйонів людей з усього світу виїхати до США наголосили перевагу Америки. Як казали, майбутнє схоже на державу, а та держава – на США.

Атаки терористів 11 вересня 2001 року, однак, чітко вказали на кінець американського століття. Справді, добу, в яку ми оце входимо, можна переназвати як «століття антиамериканізму». Посилення антиамериканських настроїв по всій земній кулі – характерна ознака світу після 11 вересня. Вирази антиамериканізму варіюють від терактів проти американських громадян чи власности до драматичного зростання масового неґативного ставлення до США та їхньої політики, що засвідчують нещодавні глобальні опитування, проведені в Дослідницькому центрі в П’ю. Спалення американського прапора, бойкотування американських комерційних продуктів та збільшення виборчої підтримки коштом нестримної антиамериканської риторики притаманні багатьом країнам світу. Сьогодні існують два типи антиамериканізму: «кривавий антиамериканізм» та «антиамериканізм-lite». Перший – варіянт фанатичних терористів, які ненавидять США, їхню міць, цінності й політику та готові вбити чи вмерти самим, щоб завдати їм шкоди. Другий – варіянт тих, хто виходить на вулиці чи в пресі веде кампанії проти Америки, але не намагається її знищити. Із першими можна дати раду тільки грубою силою, других, однак, слід краще зрозуміти, щоб виробити ефективні стратегії опору.
Стає зрозуміло, що антиамериканізм не є минущим сентиментом, і його не можна пояснити тільки непопулярністю адміністрації Буша чи ворожим ставленням до американської війни в Іраку. Антиамериканізм є базовою структурою, що вабить широтою та гнучкістю, і будь-яка серйозна спроба проаналізувати цей феномен мусить передбачати розуміння не тільки ширини спектру його джерел, що походять із різних кінців світу, але й усього спектру цілей, для яких антиамериканізм є політичним ресурсом.
Деякі оглядачі слушно стверджують, що антиамериканізм не новий феномен, але випускають із поля зору те, чому він відродився саме сьогодні. Можна продемонструвати, що антиамериканський дискурс не надто змінився; а от що змінилося суттєво, то це світ. Найважливіше не те, що Америка раптом стала вельми непопулярною, а те, що звинувачення на її адресу стали нормою політкоректности навіть для її найближчих союзників.
Новим є спосіб, у який антиамериканізм використовують як політичний інструмент у політиці після Холодної війни. Відірваний від комунізму, що хоч і надавав йому певної моці, але й обмежував його прояви, антиамериканізм проклав собі шлях до мейнстриму світової політики ширший, ніж будь-коли. Здається, настав Фукуямів «кінець історії», коли демократії та капіталізму бракує потужних ідеологічних суперників. Однак, наблизившися до кінця історії, бачимо, що на нас уже чекає антиамериканізм. У ньому, ніби в капелюсі штукаря, друзки різних ідеологій, мрій та політичних стратегій перемішуються й набувають нового життя. У цьому прояві антиамериканізм переступає поділ на правих та лівих і однаково добре стає в пригоді і стурбованим урядам, і розлюченій публіці. Йому пасує назва універсальної ідеології. Те, що ми спостерігаємо, – не так розквіт якогось єдиного антиамериканізму, як розквіт множини антиамериканізмів. Антиамериканізм прибирає різних личин у різних політичних контекстах. Він може бути продемократичною силою, як це є сьогодні в Туреччині, хоча в Центральній та Східній Европі навколо нього зазвичай гуртуються антидемократичні сили.
Отож будь-які спроби знайти глобальне пояснення сьогоднішнього антиамериканізму приречені на провал. Популярний погляд, нібито Америку ненавидять через її ворожість до ісламу, може мати сенс, коли йдеться про Близький Схід, але він непридатний у випадку з Балканами, де США ненавидять за проісламську та проалбанську позицію. В ісламських фундаменталістських колах Америку лають за те, що вона є втіленням модерности, але европейці засуджують її за недостатню модерність (чи постмодерність) – за практикування смертної кари та надмірну віру в Бога. США звинувачують як у глобалізмі, так і в «односторонньому» опорі глобалізації.
Повернення антисемітизму в Европу та його взаємозв’язок зі зростанням антиамериканізму також можна пояснити по-різному. Зазвичай ставлення до Америки відображає ставлення до Ізраїлю і навпаки. Легко повірити, що багато европейських правих є антиамериканцями, бо ж Америку сприймають як проєврейську та проізраїльську. Це пояснення, щоправда, не пасує до европейських лівих: там, здається, не антисеміти налаштовані проти Америки, а стійка відраза до Америки перетворила лівих на антисемітів та антисіоністів.
Невловне означення

Означення антиамериканізму завжди буде невловним. Цей ярлик не може і не має бути застосований до жодної озвученої критики цінностей та політики США. Опозицію політиці уряду США однозначно не потрактовують як антиамериканізм, проте «опонування будь-якій політиці тільки тому, що її схвалює уряд США» – досить близьке до означення. Суть у тому, щоб розрізнити цю, іноді тонку, грань між двома такими підходами в реальному житті й реальному часі. Антиамериканізм є системною опозицією Америці загалом. Це критика США, що виходить за межі простої незгоди з приводу конкретних політичних питань чи урядових рішень.
Найочевидніший і найлогічніший спосіб означити антиамериканізм – подати його як опозицію до американізму. Проблема тільки в тому, що, задавши пошук слова «Americanism» на google.com чи amazon.com, першим результатом отримаємо статтю Джеймса В. Цезара «Генеалогія антиамериканізму» та книжку Жана-Франсуа Ревеля «Антиамериканізм». Іншими словами, сучасна ідея американізму великою мірою завдячує антиамериканському дискурсові. Те, що кожен конкретний політичний контекст і кожен політичний дискурс може виробити власну версію Америки як об’єкта ненависти, надає антиамериканізмові безперечного шарму.
Різноманітність його форм вираження ще більше ускладнює вивчення антиамериканізму: теракти проти американських громадян, неприхильні відгуки в опитуваннях громадської думки, комерційні бойкоти, сповнені ворожости промови та висвітлення в медіях, як і графіті на міських стінах – ось сьогоденне меню. Але які політичні наслідки цих – дуже різних – форм опонування Америці? Чи повинні США більше непокоїтися країнами, де антиамериканські настрої переважають, чи країнами з переважно лояльним населенням, зате відверто антиамериканськими урядами? Терористи не потребують масових антиамериканських сентиментів, щоб нападати на американських громадян, і водночас немає певности, що неґативне ставлення до Америки, виявлене під час опитувань, матиме бодай якісь політичні наслідки.
Історично, критичне ставлення до антиамериканізму було справою правих, і це політично забарвлювало всі дискусії на цю тему. На думку багатьох лівих, всяке зосередження уваги на антиамериканізмі – тільки викрут, щоб іґнорувати чи дискредитувати критику політики США. Для них «антиамериканізм» – це протест не проти самої Америки, а проти її очевидної нездатности жити у згоді з власними ж ідеалами. За словами Чалмерса Джонсона, «асасини-самовбивці 11 вересня 2001 року нападали не на Америку <...>, вони нападали на американську зовнішню політику». З цієї перспективи єдиний небезсенсовний спосіб аналізу – представляти критику зовнішньої політики США.
На противагу, для багатьох правих американців наростання антиамериканізму – це відкидання цінностей американської цивілізації та стилю життя: «Вони ненавидять нас, а не нашу політику». З цього погляду більш проарабська політика США на Близькому Сході не знизить теперішнього рівня антиамериканізму в арабському світі, бо арабську ненависть живить не те, що Америка робить, а те, чим вона є і за що бореться. Діяметрально протилежні позиції праві та ліві займають також щодо впливу американської військової потуги на зростання антиамериканізму. Ліві вважають, що Америку ненавидять за її надмірне покладання на грубу силу. На думку правих, зростання антиамериканізму спричинене нерішучістю Америки у застосуванні грубої сили*.
Спільним для цих радикально відмінних перспектив є переконання, що антиамериканізмові йдеться про Америку. Але саме цей момент, на мою думку, досить спірний. Як антиамериканізм, так і локальні реакції на нього керуються значною мірою не занепокоєнням щодо Америки, а внутрішніми суперечностями постідеологічних політик. Антиамериканізм стає важливою політичною проблемою у світі, що страждає не через брак виборів, а через брак політик. Сьогодні демократії є суспільствами з невидимими ворогами та невисловленими мріями. Їхня економіка може зростати, але люди не почуваються щасливими. У багатьох місцях світу виборці почуваються загнаними в пастку: вони можуть розігнати уряди, але не відчувають, що можуть впливати на політику. Як результат – теорії змов замінили здоровий глузд як підставу для публічних обговорень. Пустопорожність постідеологічних і постутопійних політик, їх згубна тупість є однією з основних причин принадности антиамериканського дискурсу. Люди налаштовані проти Америки або тому, що вони проти всього, або тому, що вони не знають точно, проти чого ж, власне, вони.
Іван Крастев


Немає коментарів:

Дописати коментар