Всупереч думці зовнішніх спостерігачів, питання
продовольчої безпеки ніколи не виходили з області пріоритетних інтересів
експертного співтовариства. Але за останні 10-15 років змінилися дві істотні
обставини.
По-перше, різко зменшилася (в силу природного спаду)
кількість тих політиків, що перебували в полоні міфу про Україну, як про
«аграрну державу». Цей міф був надійно створений в 1930-1950-х роках і
ґрунтовно закріплений у свідомості партійно-господарської еліти. Вже до початку
1970-х все змінилося, окрім цього міфу.
На сьогодні доля міських жителів складає майже 70%
населення України. Україна – це сучасне модернізоване, урбанізоване,
індустріальне суспільство. І не більше як третина решти 30% сільського
населення так чи інакше зайняті в сільському господарстві. Тільки у кінці
1960-х кількість міських і сільських жителів України була приблизно рівною, а
зайнятість в сільському господарстві була значною, і тоді ще був сенс говорити
про «аграрну державу». Відтоді тенденція індустріалізації і урбанізації незмінна
і безперечна. Проте, таке помилкове уявлення, серед іншого, заважає реально
дивитися на проблеми аграрного сектора, по-новому сприймати виклики сучасності.
По-друге, змінилося саме розуміння безпеки. Це вже не
«надлишкове виробництво їжі». Все стало дещо складніше. Переосмислення
концепції продовольчої безпеки вимагає певного часу, а головне - серйозних
інтелектуальних зусиль, як від експертів, так і від політиків.
Отже, в сучасному розумінні, продовольча безпека - це
можливість сталого забезпечення потреб певного суспільства в продуктах
харчування, відповідно до стандартизованих вимог щодо їх кількості (по набору і
різноманітності) і якості (в першу чергу - за вмістом поживних речовин і
концентраціям шкідливих домішок).
Проблема безпеки, у тому числі і продовольчої,
розглядається в сукупності декількох взаємозв'язаних компонент. Тобто, існує
чотири різних, але нерозривно взаємопов'язаних «видів безпеки».
По-перше, розглядається «наявність» продовольчих
ресурсів. Тобто взагалі фізична можливість виробити необхідну кількість їжі. Це
близько до традиційного розуміння «надлишкового виробництва харчових ресурсів».
Що ми можемо тут запропонувати? Наш аграрний потенціал, що визначається лише
ґрунтовими ресурсами і природним водним живленням, дозволяє нам отримувати
близько 41 мільйона тонн зернових на рік. Цього мало, але це - чиста природна
продуктивність, тобто тут ми не враховуємо людської діяльності, власне,
сільського господарства. При застосуванні елементарних аграрних технологій,
зокрема добрив, ми можемо підвищити загальний урожай як мінімум до 54 мільйонів
тонн. Враховуючи існуючі демографічні тенденції, нам цього більш ніж достатньо,
щоб прогодувати себе і експортувати деяку частину урожаю.
Проте, тут є і істотний нюанс, пов'язаний з
кліматичним чинником. Кліматичні варіації можуть вплинути на врожайність на
20-25%. Це, серед іншого, означає, що застосуванням адекватних аграрних
технологій ми можемо істотно згладити негативний вплив клімату на сільське
господарство. З іншого боку, поточні зміни радше позитивні для продуктивності
рослин, а значить - врожайність можна поки що нарощувати. Так або інакше, межа
в 50-52 мільйони тонн здається природно досяжним порогом безпеки. Здавалося б,
все гаразд? На жаль, не все так просто…
По-друге, необхідно розглянути «доступність»
продовольчих ресурсів. Доступність продовольчих ресурсів залежить від того, чи
зможе споживач отримати вироблене продовольство. Це залежить, наприклад, від
ціни на продовольство, а значить - від розподілу доходів в суспільстві і від наявності
системи матеріальної допомоги, а також від можливості доставки і зберігання
продукту, тобто - від розвитку інфраструктури. Вирощений продукт має бути
зібраний, збережений, доставлений і перероблений. А потім представлений на
ринок за тією ціною, яку споживач в змозі за нього заплатити. Саме тому в Києві
яблука з Туреччини доступніші, ніж із Житомира.
Як правило, сюди ж традиційно включаються проблеми
харчової безпеки. Пониження ціни не просто за рахунок зниження окремих
показників якості, а шляхом утилізації некондиційних продуктів призводить не до
підвищення доступності, а до колапсу секторів ринків. Питання доступності
продовольчих ресурсів у нас традиційно не розглядалися в необхідній повноті.
Наприклад, ув'язка проблем деградації інфраструктури і розподілу соціальної
допомоги, є занадто новою постановкою для експертного співтовариства. А питання
харчової безпеки виникли відносно нещодавно і, на жаль, поки віддані на відкуп
недобросовісним експертам, а тому в основному стали предметом масових істерик
неуків і професійних біснуватих.
Третьою компонентою продовольчої безпеки є
«утилізація». Річ у тому, що і виробництво сільськогосподарських продуктів, і
подальше виробництво продуктів харчування, і споживання кінцевого продукту
призводять до нагромадження відходів. І стічні води від іригації, і залишки
добрив і пестицидів, і промислові відходи харчової індустрії, і побутове сміття
є серйозною екологічною загрозою, що веде до деградації того базового ресурсу,
який дозволяє нам виробляти продовольство. Площа звалищ в нашій країні
подвоюється кожні 8-10 років. На даний момент, за даними космічних зйомок,
загальну площу звалищ (у тому числі стихійних) приблизно можна оцінити в 9-12
тисяч гектарів. І це йдеться саме про утилізацію продовольчих ресурсів, тобто
про побутове сміття. Зрозуміло, ми намагаємося щось робити в цьому напрямі, але
я хочу звернути увагу на те, що вирішення проблеми утилізації має бути
пов'язане з комплексом проблем безпеки. Не можна споживати ресурс, не думаючи
про утилізацію відходів, тобто, зрештою - про його відтворення.
Інший аспект: на даний момент в нашій країні
осушується близько 3 мільйонів гектарів земель, близько 2 мільйонів -
централізовано зрошується, і ще близько 900 тисяч потребують зрошування. Усі ці
землі – штучно відтворений потенціал для виробництва їжі, але водночас -
потенційні джерела забруднення ґрунтів і води добривами і пестицидами. Тому
підходити до питань утилізації ресурсів слід дуже обережно.
Нарешті, четвертою важливою компонентою продовольчої
безпеки є «стійкість». У це поняття входять як можливість послідовного
відтворення ресурсу по відношенню до негативних зовнішніх впливів, таких як
зміни клімату, надзвичайні ситуації, так і стійкість споживання, пов'язана з
шоковими коливаннями аграрного ринку. Відсутність систем і методів контролю
надзвичайних ситуацій, ефективних способів управління ринком, призводять до
катастрофічних наслідків. Наприклад, посухи в різних регіонах 2006, 2007 і 2010
викликали обвали ринків і - як наслідок - продовольчі кризи. Механізми
регулювання стійкості існують, але вони не інтегровані в єдину систему
управління безпекою.
Важливо пам'ятати, що зводити проблему продовольчої
безпеки тільки до однієї якоїсь компоненти - це неприпустима помилка, за якою
невблаганно слідують серйозні наслідки. Розгляд завжди має бути комплексним.
Розглядаючи таким чином проблему продовольчої безпеки,
слід крім того пам'ятати, що вона є лише частиною загальної безпеки, яка
включає і водні ресурси, і енергетику, і соціально-економічну сферу. Насправді,
не може бути сільського господарства поза проблемами забезпечення посівів
водою. Немає проблем продовольчої безпеки і поза сферою енергетики.
По-перше, сільське господарство є споживачем енергії.
По-друге, воно є її виробником. Кон'юнктура світового ринку, зокрема високі
ціни на нафту, диктує підвищений попит на біопаливо. Це означає, що
збільшуються посівні площі під технічні культури. Автоматично це означає, що
скорочуються площі під продовольчі культури. Показники «наявності» ресурсів
очевидно погіршуються. У альтернативному випадку доводиться вирубувати ліси,
але тоді негативні кліматичні і екологічні зміни неминучі. У такому разі
погіршуються показники «доступності» і «стійкості» продовольчих ресурсів.
Який висновок можна зробити з наведеного визначення
продовольчої безпеки? Простий: ми живемо у катастрофічно небезпечному світі.
Більшість людей у світі (ви здивуєтеся: близько 70%
населення планети) вимушена існувати трохи більш ніж на 1 долар в день. При
цьому середня ціна пшениці на міжнародних біржах складає близько 350 доларів за
тонну. З точки зору показника доступності продовольчих ресурсів, ми можемо
досягти стійкої продовольчої безпеки? Очевидно, що - ні. В результаті більше
700 мільйонів людей у світі постійно голодують, близько 2 мільярдів відчувають
систематичну нестачу їжі, 1,7 мільярда не мають постійного доступу до питної
води. І голодують вони не тому, що ми не можемо зробити достатньої кількості
їжі, а тому, що вироблена їжа для них недоступна. Тобто, з причин, пов'язаних
не з наявністю ресурсів, а як раз із іншими компонентами безпеки. Але як тільки
ми хочемо розв'язати проблему голоду нахрапом, і зробити відразу багато
продуктів харчування, тут з'ясовується, що ми починаємо труїти самі себе і один
одного, знищувати довкілля, висаджувати в повітря електростанції, безконтрольно
споживати воду і енергію. Врешті-решт увесь цей наш балаган руйнується при
черговій катастрофі. Ті, що голодують залишаються голодними, а ми не розуміємо:
чому наші технології нам не допомогли? А ось саме тому, що ми не вирішували
усієї проблеми в цілому, а бачили тільки одну якусь частину, не хотіли
розглядати проблему комплексно. І хочемо ми того чи ні, але Україна є частиною
глобального простору, а тому проблеми власної продовольчої безпеки нам
доведеться вирішувати в контексті глобальних викликів і в реальності
глобального ринку.
Але що все-таки робити з глобальним голодом? У своїх
подорожах мені доводилося бачити голодних людей і - дітей. Веселих,
пустотливих, відчайдушних, але - голодних. Тому я розумію, що проблема
глобального голоду має чіткий антропологічний вимір. І ми не маємо права
приймати антигуманні рішення. Тому що це будуть "не-рішення".
Відповідальність занадто висока.
Чи існує певний компроміс, стратегічне рішення, стале
по відношенню до всіх компонент безпеки? Не можу стверджувати, що існує консолідована
експертна думка у світі – занадто велике регіональне різноманіття і занадто
нова проблематика. Але вихід тут на даний момент напрошується один: розвиток
нових аграрних технологій і вживання модифікованих продуктів харчування. Коли я
говорю "модифікованих", я маю на увазі не тільки і не стільки
горезвісні ГМО. Я маю на увазі все, що допоможе знизити витрати і підвищити
продуктивність, збільшити кількість їжі, не виводячи нас в зону неприйнятних
соціальних і екологічних ризиків: гідропоніку, нові види добрив, нові сорти
рослин і породи худоби, і харчові добавки, і так - ГМО. Думаєте, мені це
подобається? Але якщо ми хочемо зберегти обраний нами спосіб життя і при цьому
врятувати життя людей, у нас немає іншого шляху. Судіть самі: площі
сільськогосподарських угідь скорочуються, кількість зайнятих в цій галузі
зменшується, доля технічних культур росте, негативний вплив кліматичних змін
збільшується, надмірна хімізація великих угідь призводить до неприйнятних
екологічних наслідків, кількість доступних водних ресурсів скорочується,
економічне зростання викликає економічну нерівність, а заходи по боротьбі з
бідністю досі не ефективні… У нас немає іншого шляху.
Воювати з модифікованими продуктами – слідувати за
спотвореною логікою крикунів і демагогів, гальмувати розвиток харчових
технологій, зупиняти дослідження. Скидати модифіковані продукти на ринки
голодуючих країн - шлях привабливий, але безвідповідальний. Навіть їх
безконтрольне виробництво обертається неприйнятними екологічними ризиками. Тому
будемо готові споживати увесь спектр вироблюваних нами товарів. І при цьому
ретельно оцінювати усі можливі ризики, але тільки без істерик, профанації і
паніки.
Що потрібно для вирішення проблем продовольчої
безпеки? Розробляти і застосовувати інтегровані стратегії безпеки. З
урахуванням не лише продовольчих, але і водних, і енергетичних ресурсів, з
урахуванням змін клімату і реакції довкілля. Вчені НАН України у складі
міжнародного консорціуму в Міжнародному інституті прикладного системного
аналізу вже зайняті цим питанням для України.
Від політиків це потребуватиме багатьох важливих
рішень, наприклад, впровадження системи контролю стандартів безпеки раніше
самих стандартів. Зі свого боку, споживач зобов'язаний відповідально і
усвідомлено відноситися до вибору продукту, а виробник - до методу його
виробництва. Експертам слід, нарешті, адекватно пояснити суспільству суть
проблеми, припинити тиражувати страшилки про небезпеку окремих продуктів і
харчові загрози, а сконцентруватися на реальних проблемах продовольчої безпеки.
Вчені повинні допомагати політикам правильно
застосовувати свої розробки при впровадженні управлінських рішень. А завдання
журналістики - не роздувати дешеву сенсацію з факту наявності харчової добавки,
а допомагати суспільству в простих ситуаціях споживчого вибору. Важливо
пам'ятати, що думка вченого не повинна ставати приводом для базарної лайки або
істерики домогосподарки, винесеної на широку аудиторію. Такий зважений
соціально відповідальний підхід має стати частиною наукової і публіцистичної діяльності
в новій реальності.
Юрій Костюченко
Немає коментарів:
Дописати коментар