Кожний крок
України у бік Заходу чи Сходу, окрім аргументації політичної й економічної,
викликає також думки з приводу нашої ідентичності – хто нам ближчий.
Подорожуючи
сього літа теренами Галичини, легко було переконатися, скільки ще
патріархального є в нашому народі – тих незнищенних ознак нашого історичного
походження.
У часах українського бездержав’я науковці з
різних країн відносили нас до індоєвропейської цивілізації. Однак досвід
існування незалежної України дає нам можливість і всі підстави, щоб внести
корективи у таке визначення і сміливо заявити на весь світ, що ми є народом
індоукраїнської цивілізації. І що ніяка руська чи радянська окупації, ніякі
австріяцькі успішні впливи в межах Просвітництва чи безуспішні польські
репресії в рамках модернізації не змогли остаточно побороти в більшості наших
одноплемінників ознак предковічних традицій. Більше того, нині видно, що навіть
частина зайшлих народів заразилася нашою традицією і асимілювалася серед
індоукраїнців.
Символи і барви древньої індоукраїнської
традиції збереглися передусім завдяки кодуванню їх у предметах домашнього
рукоділля – зокрема взірців вишивки і ткацтва. «Закодовані портрети»
старосвіцької батьківщини висіли чи не в кожній хаті на стінах, наприклад, у
вигляді барвистих домотканих килимів.
Ці килими, сповнені кольорів з далекої
«брахманської» країни, котрі розносили по містах і селах наші близькі за
індійським походженням родичі – цигани, завжди мали попит у гуцулів (які й
понині не забули про (б)рахманський великдень), і у бойків, і в галицької
містечкової інтелігенції. Багато хто прикрашає стіни й нині, а особливо –
найвірніші представники галицької інтелігенції.
Інший приклад – це квітчасті хустки. Барвисті
хустки з яскравим тлом і великими контрастно-кольоровими квітами завжди були
популярною прикрасою в індоукраїнських жінок. Різнився тільки спосіб їх
використання. Циганки, виходячи на полювання за любителями гадань на руці,
носили їх традиційно на дупі; селянки завивали ними голови, коли йшли до церкви
чи на весілля; у міщанок особливим шиком вважалося пов’язати їх на плечі, йдучи
на спацер чи в гості.
Значний внесок у справу консервування
індоукраїнських традицій за радянських часів зробив кінематограф Індії.
Індійські фільми у 70-х роках минулого століття були лідером радянського
кінопрокату, принаймні на теренах Західної України. Містечкові кінотеатри на
неділю впроваджували додаткові сеанси, а до глядацької зали ставили додаткові
лавки й крісла. Саундтрек цих фільмів часто доповнювався масовим жіночим
схлипуванням, а навіть гучними плачами у залі, що змушувало більш нервових
мужчин приводити їх до тями: «Ану тихо, баби, дайте кіно сі подивити». Коли ж у
кіноапараті обривалась плівка, зал обурено кричав на адресу кіномеханіка –
«сапожнік», а жіночки сором’язливо розтирали по вологому від сліз і збудження
обличчі чорну туш, яка зрадницьки густими струмками потекла з-під очей. Інколи
дотепники, щоб розрядити напружену атмосферу вимушеної перерви, дозволяли собі
голосно наспівувати популярну весільну співанку:
Ти важєй, моя кохана, ти важєй,
Чорнов фарбов ти си очи не мазєй,
Бо ти фарба виїст очи,
Хто тебе сліпаку схоче,
Ти важєй, моя кохана, ти важєй.
Чорна туш сильно контрастувала з тими
різноманітними фарбами, що їх під час танцю розпорошували в повітрі індійські
акторки, від чого весь світ у кіно ставав таким кольоровим, таким веселим. Та
що там туш, тоді навколо ж була сіра радянська буденність – темно-сині куфайки,
чорні ґумаки, чорні шкіряні куртки, сірі костюми робітничо-селянської
інтелігенції. Тільки «червоний кумач» був яскравим, але він був
ідеологічно-ворожим.
А музика з індійського кіно? Ніщо так
індоукраїнцям не нагадувало рідних «Горіла сосна-палала» чи «Розпустили кучері
дівчата». Здавалось би, прості ритми, а порушували в душі предковічні струни
індоєвропейської душі. У багатьох випадках нині цю функцію виконує пострадянський
шансон і російська попса – мелодії ритмічні, простацькі і, як писав Шевченко,
«заунивниє». Однак розвиток Голівуду, напевно, посприяє поверненню в українські
оселі ритмів древньої батьківщини.
За роки незалежної України добробут
індоукраїнського простолюду суттєво зріс, внаслідок чого всі ті розпорошені в
70-х роках фарби індійського кіно – помаранчеві, блакитні, рожеві, фісташкові
etc. – нарешті осіли на стінах нових і старих будівель, а також на одязі
сучасної індоукраїнської молоді. Особливо це добре видно на весіллях. Дружби
мають тепер букети широкі на півгрудей і довгі від комірця до черевиків – ще б
мали з іншого боку такий букет і виглядали б точно як фільмовий «бідний, але
чесний Гопал». Дружки теж не гірші, шкода тільки, що саме зараз мода на куці
блюзки і спіднички, бо інакше їхній одяг мало чим відрізнявся б від класичного
індійського сарі.
Та не тільки у сфері «марноти марнот»
виявляються первісні індоукраїнські ознаки, але й у робочих буднях. Тут
найкращим прикладом є наше особливе ставлення до корів зокрема і ВРХ загалом.
Корів, бичків і телят у нас можна зустріти буквально скрізь: вони мирно щипають
травку біля крамниці чи каплиці в центрі села; об’їдають квіти на клумбах біля
пам’ятників «борцям за волю України» в малих містечках; вилежуються під сонцем
на травнику біля багатоповерхівок поруч з автовокзалом у Львові. Та найчастіше
вони нам зустрічаються на дорогах – чи то місцевого, чи міжнародного значення.
Ці священні тварини з меланхолійним поглядом здатні зупинити будь-який транспортний
рух, окрім залізничного і повітряного. При цьому варто зауважити, що корів на
українських дорогах гине незрівнянно менше, ніж людей, що свідчить про особливу
увагу і повагу тих других до тих перших.
Корова вже давно перестала бути годувальницею
родини, але залишається її божеством. Сільське ґаздівство без корови – це як
сільська хата без портрета Шевченка чи сателітарної антени. Та найважливіше –
це її погляд, у якому міститься квінтесенція поглядів індоукраїнців на політику
і життя, на релігію і культуру, на минуле і майбутнє (правда, у деяких вихідців
з села, що переїхали до міста, цей симбіоз поглядів може нагадувати погляд
бика).
Отже, яскраві кольори, задушевна музика і
священні корови – це і є основа нашої індоукраїнської ідентичності. Тож ще і ще
раз варто подумати, чи варто нам так бездумно йти на зближення з Європою, якщо
воно мало б відбутися ціною втрати всього цього. Бо, як відомо, хто не шанує
свого індоукраїнського минулого, той не вартий і свого індоукраїнського
майбутнього!
Джерело:
ZAXID.NET
Автор:
Володимир Павлів
Немає коментарів:
Дописати коментар