Хвиля гніву котиться містами
планети. Політики, начувайтеся!
Упродовж останніх кількох тижнів
на багатьох акціях протесту в десятках міст на трьох континентах з’являлося
знайоме обличчя: маска Ґая Фокса з лукавою посмішкою і тоненькими вусиками. Це
персонаж на ім’я V із коміксу 1980-х років. Він-таки став символом групи
комп’ютерних хакерів Anonymous. Його зневагу до держави поділяють люди в усьому
світі.
Ці мітинги викликані багатьма
різними причинами.
У Бразилії народ обурюється
подорожчанням проїзду в міських автобусах, у Туреччині – проектом забудови на
місці парку. Індонезійці гніваються через підвищення цін на пальне, болгари –
через кумівство у владі. У зоні євро влаштовують демонстрації проти режиму
суворої економії, а Арабська весна стала перманентним протестом проти чого
завгодно. На кожній акції настрої виявляють по-своєму.
Але, як і в 1848, 1968 та 1989
роках, коли люди теж вдавалися до спільних дій, демонстранти багато в чому між
собою схожі. За кілька останніх тижнів державу за державою охоплюють протести –
швидкі, як лісова пожежа. Удемократичних країнах вони активніші, ніж у
диктатурах. Здебільшого мітингувальники – це звичайні громадяни, середній клас,
а не якісь лобісти зі списком вимог. Демонстрації, де лють чергується з
бурхливими веселощами, спрямовані проти корупції, нездарності й пихи
можновладців.
Ніхто не може сказати, як 2013 рік
змінить світ, якщо взагалі змінить. У 1989-му захиталась і впала радянська
імперія. Але думку Маркса про те, що 1848-й був першою хвилею пролетарської революції,
заперечили десятиліття процвітання капіталізму. А 1968-й, котрий так тішив
своїм радикалізмом, приніс більше змін у секс, ніж у політику. Проте навіть
зараз можна помітити, що 2013-й обіцяє стати важливим. Що ж, це погана новина
для тих політиків, які хочуть вішати й далі стару локшину нам на вуха.
Із мережі на вулиці
Технології пришвидшили ритм
протестів. Обличчя загадкового V з’являється і в Сан-Паулу, і в Стамбулі, бо
акції непокори організовують у соціальних мережах, які інформують, заохочують
до наслідування й роблять боротьбу модною. Кожен, у кого є смартфон, поширює
історії, хоча й не завжди правдиві. Щойно 31 травня поліція взялася палити
наметове містечко у стамбульському парку «Гезі», як повідомлення про це
з’явились у мережі Twitter. Коли турки вийшли на вулиці висловити своє
обурення, хмизу у вогонь підкинули дописи про загибель демонстрантів від рук
брутальних поліцейських. І навіть якщо ці перші історії виявились оманою,
участь у демонстраціях стала модною фішкою.
Організація протестів уже
перестала бути справою профспілок чи інших зацікавлених груп, як це було
колись. Деякі почалися з ініціативи невеликих гуртків людей, об’єднаних чіткою
метою (на кшталт тих, хто виступив проти підвищення плати на проїзд у автобусах
Сан-Паулу), але новини поширюються так швидко, що організаторське ядро зазвичай
губиться у хвилях протесту. Спонтанність наповнює акції п’янким відчуттям
можливості. Але брак організації неминуче розмиває «порядок денний». Так, у
Бразилії мітинги проти подорожчання квитків вилились у засудження геть-усього –
від корупції до незадовільного рівня послуг. У Болгарії влада пішла на поступки
демонстрантам і звільнила новопризначеного голову служби державної безпеки,
відомого медіа-магната. Але натовп уже не слухав.
Цей спалах масової, але
непостійної активності може згаснути так швидко, як і з’явився. Така доля
спіткала рух «Окупуй», який розкинув наметові табори в західних містах 2011
року. Одначе цього разу протести викликані глибоким невдоволенням. Єгипет
страждає від катастрофічних невдач уряду на всіх рівнях. Тут протести стали
замінником опозиції. У Європі битва точиться за те, щоб зменшити державний
апарат. Тільки-но скорочення торкаються нової мішені (останньою виявився
державний телеканал Греції, котрий місцева влада вирішила закрити), як вони
дають поштовх новому протестові.
Іноді (як-от у випадку травневих
заворушень серед іммігрантської молоді у Швеції (див. стор. 28) або ж у
середовищі британських юнаків та дівчат у 2011 році) цілі групи населення
почуваються ізольованими від навколишнього заможного життя. У Швеції найвища частка
молодих безробітних від загальної кількості непрацевлаштованих по ОЕСР. Надто
багато юних британців потерпають від неякісної освіти й мають відповідні
перспективи. У країнах, що розвиваються, швидке реальне зростання дало
населенню підстави очікувати постійного покращення рівня життя. Таке
благополуччя в соціально нерівних державах на зразок Бразилії зменшило розрив
між багатими та бідними. Але й воно опинилося під загрозою. Зростання ВВП в
найбільшій із країн Латинської Америки сповільнилося від 7,5% у 2010 році до
лишень 0,9% торік. В Індонезії, де ВВП усе ще не сягає і $5 тис. на особу,
прості родини гостро відчують скасування паливних субсидій.
Іще потужнішими в країнах, що
розвиваються, є політичні очікування нової сили – середнього класу. Наприкінці
минулого року молоді освічені індійці вийшли на вулиці в кількох містах, коли
стало відомо про групове зґвалтування 23-річної студентки медичного факультету.
Вони протестували проти недостатнього захисту, який держава надає жінкам. Іще
масштабніші акції непокори охопили країну в 2011-му, коли середній клас
виступив проти суцільної корупції серед чиновників. У Туреччині випускників
університетів від 1995-го більшає на 8% щороку. Цей молодий середній клас
невдоволений релігійним консерватизмом прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана,
який заохочує великі родини й прагне обмежити продаж алкоголю. А ті 40 млн
бразильців, які за останні вісім років виборсалися зі злигоднів, уперше змогли
добре роздивитися суспільство, фінансоване їхніми податками. Вони хочуть послуг
для населення на пристойному рівні, а натомість їм пропонують стадіони за
захмарними цінами.
Проблеми в Брюсселі й
Пекіні
Яким буде цей протестний рік далі?
Серед неприємних висновків – демократичним державам жити стало важче, адже не
так просто розподіляти ресурси між групами-конкурентами, якщо на вулиці за
кілька днів можуть вийти мільйони демонстрантів. А це означає, що літо в
єврозоні обов’язково погарячішає. Досі політики континенту відбувалися легким
переляком (наприклад, найбільшими демонстраціями в Парижі виявилися протести
французьких католиків на чолі з політичною активісткою Фріжид Баржо (справжнє
ім’я Віржині Телен) проти легалізації одностатевих шлюбів). Але соціальна
нестабільність зростає вдвічі при зниженні ВВП бодай на 5%. У певний момент
європейські лідери мусять обмежити хронічні перевитрати на соціальне
забезпечення, щоб покласти край інституційній слабкості євро. І тоді
заворушення неминучі.
На щастя, демократичні держави
добре вміють адаптуватися до нових умов. Коли політики погоджуються з тим, що
люди очікують чогось кращого (і від задоволення цих сподівань залежать
результати виборів), щось може змінитися. Антикорупційні протести в Індії не
спричинили негайних змін, але поставили питання про хабарництво на порядок
денний державної політики. А це обіцяє поступову реформу. До честі
бразильського президента Ділми Руссефф: вона хоче провести всенародні дебати
про оновлення політики. Це буде довгий і нелегкий процес. Але протести все ще
можуть покращувати демократію в країнах, що розвиваються. Зрештою, навіть і в
ЄС.
Не виключено, демократи заздрять
диктаторам, які можуть розігнати демонстрації. Китаю вдалося не дати багатьом
місцевим протестам злитись у загальнонаціональний рух. Саудівська Аравія купує
мовчання своїх дисидентів. Росія залякує своїх штрафами й тюрмою. Та
насамкінець таким режимам, ймовірно, доведеться заплатити вищу ціну.
Застосування сили для розгону протестів загрожує смертельним ударом по самій
владі, можливо, це ще чекає на «султана Ердогана». А уряди арабських країн іще
два роки тому зрозуміли, що диктатура не має інституцій для спрямування
народного гніву в інше русло. Тож лідерам у Пекіні, Москві та Ер-Ріяді
неспокійно буде спостерігати за проблемами демократичних держав у 2013-му.
Немає коментарів:
Дописати коментар