.jpg)
Президентська вертикаль прискорює
чергову конституційну реформу. Напередодні 17-річчя Конституції України знову
опиняється перед новим «переділом верхів». У нашій країні система політичної
влади завжди складалася як система інструментів перерозподілу власності, а
великі власники, що з'являються, впливали на конфігурацію влади.
«Червоні директори» і
ваучерна приватизація
Після розпаду СРСР Україні
дісталася частина радянської промисловості і частина радянського апарату
управління. Як не парадоксально, потужна радянська спадщина виявилася
стратегічною проблемою. Новонароджений бізнес зацікавлений не у створенні
нової, ринкової економіки, а у привласненні вже існуючих активів.
30 березня 1990 року Українська
Радянська Соціалістична Республіка проводить вибори в республіканський
парламент, куди вперше потрапляють представники опозиційних до радянського ладу
рухів (більшість - від Народного руху, який виступав за перебудову).
16 липня з'явилася Декларація про
державний суверенітет України. Сьогодні не дуже відомо, що саму Декларацію
прийняв XXVIII з'їзд української Компартії, а парламент її тільки затвердив.
Декларація категорично суперечила Конституції УРСР, прийнятій в 1978 році. І
все ж обидва документи вважалися чинними.
Після спроби путчу в Москві у
серпні 1991 року депутати голосують за Акт проголошення незалежності. 1 грудня
незалежність підтверджена на референдумі. У цей же день президентом обраний
голова ВР, недавній член Політбюро ЦК КПРС Леонід Кравчук. Він набирає в
першому турі більше 61% голосів - результат, який не повторений ніким з
наступних українських президентів.
Однак Кравчук отримує в руки
країну-фрагмент. Промисловість, створена на неринкових засадах і втратою
більшості зв'язків з колишніми країнами СРСР, кинута в катастрофічну кризу. Повноцінні
інститути держуправління теж фактично відсутні. Соціальні структури руйнуються.
У цих умовах президентська влада вступає в конфлікт з вертикаллю рад,
позбавлених керівної і спрямовуючої ролі забороненої в 1991 році Компартії.
Компартію знову дозволяють в 1993
році. Обласні і нижчі ради стрімко «червоніють». Президент Кравчук запроваджує
інститут представників президента в областях і районах, але їх взаємини з
місцевими радами не врегульовані жодним законом. У цій ситуації найбільш
організованою політичною силою поступово стають «червоні директори» - керівники
промислових гігантів, особливо впливові на сході країни. Виразником їх
інтересів вважається гендиректор дніпропетровського ракетобудівного заводу
«Південмаш» Леонід Кучма, який у 1992-1993 роках працює прем'єр-міністром.
Уряд Кучми приймає ряд декретів,
що мають силу закону і спрямовані на боротьбу з інфляцією. Тоді Україна ставить
рекорд: понад 10 000% інфляції за підсумками 1993 року. Інше дітище того
Кабміну - ваучерна приватизація. Ваучери вважаються нібито акціями, що дають
кожному право на частину державного майна. Але в реальності їх скуповують все
ті ж «червоні директори», які таким чином стають власниками підприємств.
Проте вже у вересні 1993-го Кучма
пішов у відставку, ваучеризація призупиняється. Починаються протестні виступи
не отримуючих зарплату шахтарів Донбасу, які організовують масові походи на
Київ. Після переговорів з парламентом Кравчук погоджується на дострокові вибори
Ради (у березні 1994-го) і президента (у червні того ж року). У другому турі
несподівано перемагає Леонід Кучма, підтриманий «червоними директорами» і
Росією.
Пізня Конституція
У середині 90-х перед українськими
промисловцями стоять дві головні проблеми: де взяти сировину та енергоносії і
куди дівати продукцію. У підсумку підприємства потрапляють за борги до
посередників і переходять до їх рук. Все це супроводжується гучними кримінальними
розбірками. Леонід Кучма намагається взяти ситуацію під контроль, але для цього
йому потрібна повнота влади, яка розділена між президентом, урядом і Верховною
Радою, очолюваною соціалістом Олександром Морозом.
Конституцію незалежної України
підготували ще в 1992 році (до речі, тоді ж в Канаді випустили перші партії
української національної валюти). Однак політична нестабільність не дозволила
Кравчуку записати у свій актив встановлення найважливіших атрибутів держави.
Кучма взявся за справу рішучіше.
8 червня він підписав з Морозом
Конституційний договір, за яким парламент зобов'язався прийняти новий Основний
Закон упродовж року. Кучма зумів взяти під контроль комісію, що готувала
документ. Проект пропонував узаконити особливий статус російської мови нарівні
з українською, ввести верхню палату парламенту, надати широку автономію Криму.
Важелі центральної влади опинялися в президентських руках.
Рада опиралася, але наступного
літа Кучма пригрозив винести Конституцію на референдум. У ніч на 28 червня 1996
року документ прийняли без низки спірних статей. Так, Україна стала останньою з
країн колишнього СРСР, які прийняли свою Конституцію. Наміри запровадити
двопалатний парламент і зробити російську мову державною збереглися до цих пір.
Як гартувалися олігархи
До президентських виборів 1999
року Україна підходить зі сформованою системою фінансово-промислових груп
(ФПГ), власників яких слідом за російською пресою в українських ЗМІ називають
«олігархами». Олігархи ставлять на Кучму, який стає президентом вдруге.
У лютому 2000 року президентська
адміністрація проводить «оксамитову революцію»: ліве керівництво ВР
відсторонено, парламент вперше потрапляє під контроль «центристів». У квітні
Адміністрація президента організовує «референдум за народною ініціативою», на
якому знову йдеться про реформу Конституції. Парламент повинен стати
двопалатним, кількість депутатів слід скоротити, їх недоторканність - звузити.
Логіка президента зрозуміла: до
того часу парламентські фракції в значній мірі стають філіями ФПГ, з якими
доводиться ділитися політичною владою. Але Кучма недооцінив силу олігархів, котрі виросли при ньому ж.
Депутати саботують імплементацію результатів референдуму. Вибухає «касетний
скандал», і Кучма надовго відволікається на пояснення: хто, кому і що сказав,
сидячи на дивані, під яким був захований диктофон співробітника охорони.
У 2003 році зростаюча популярність
правоцентриста Віктора Ющенка, колишнього прем'єр-міністра та голови Нацбанку,
змушує Кучму поставити на донецького губернатора Віктора Януковича, висунутого
найпотужнішими - донбаськими - ФПГ. Януковича затверджують прем'єром і
наступником глави держави. Однак інші олігархи побоюються приходу до влади
безкомпромісних «донецьких», і поряд з тиском Заходу це стає однією з головних
причин перемоги «помаранчевої революції».
У той же час за посередництва
Заходу переговори Кучми з опозицією призводять до компромісу: ВР у грудні 2004
року затверджує нову Конституцію, яка транслює значну частину повноважень
президента парламенту. Олігархам цей компроміс здається вельми вигідним.
Україна стає парламентсько-президентською республікою.
Нові правила старої
гри
На жаль, Конституцією 2004 року
привела не до збалансування, а до розбалансування системи влади. Під завісу
президентства Ющенка дві найпотужніші протиборчі політичні сили - Партія
регіонів і Блок Юлії Тимошенко навіть готують спільний проект нової Конституції
(потрапив у пресу в червні 2009 року). Але президентські вибори вже дуже
близько, кожен сподівається на перемогу, і домовитися не вдається.
На виборах чинний президент Ющенко
агітує проти обох основних кандидатів. В результаті Тимошенко програє Януковичу
лічені відсотки голосів, і той стає першим президентом, обраним менш як
половиною тих, хто проголосував. Конституційна реформа 2004 року скасована
Конституційним же судом. Україна повертається до президентсько-парламентської
форми правління.
Глава держави змінює кадровий
склад силовиків, економічного блоку уряду, Нацбанку, зосереджуючи контроль над
фінансовими потоками. В економіці з'являються нові тенденції: тоді як практично
всі «старі олігархи» відчувають труднощі з розвитком бізнесу, стрімко
розширюються бізнес-імперії Олександра Януковича і молодого мультимільйонера
Сергія Курченка. Навчений досвідом президент Янукович прагне до того, щоб його
політична влада була підкріплена найбільшими в країні економічними активами.
У той же час починається робота
над черговою конституційною реформою. У червні 2013 року стає надбанням
гласності концепція де-факто нової Конституції, розробленої Конституційною
асамблеєю під керівництвом екс-президента Кравчука. У документі багато новацій,
що звужують президентські повноваження, багато хто побоюється, що ці новації не
дійдуть до підсумкового документа. Зате там нібито, ймовірно, з'явиться норма
про затвердження законів на референдумах, які можуть проводитися в обхід
парламенту. Висловлюються також версії про те, що референдум може затвердити
обрання президента в одному турі.
Безсумнівно, спроба відсунути
парламент від прийняття законів б'є не тільки і не стільки по опозиції, яка в
останні роки і так демонструє млявість у протистоянні ініціативам влади. У
першу чергу, це гра на зниження впливу все тих же олігархів. Можна ввести до
парламенту своїх людей або докупити потрібні голоси депутатів, але дуже важко
купити результати референдуму, якщо правоохоронці отримають вказівку цього не
допускати. Чи готовий великий капітал поступитися впливом або може щось
протиставити подібним планам, питання відкрите. Точно можна сказати тільки те,
що як прийняття нової Конституції, так і опір їй будуть пояснюватися виключно
інтересами «простих українців».
Василь Кнайпа
Немає коментарів:
Дописати коментар