“Диктатури глупоти я б боявся більше, ніж режиму Януковича”

Головний редактор газети “Експрес” Ігор Починок — людина, яка у свої сорок з гаком років досягла неабияких висот. Він очолює найбільшу україномовну газету, яка, до речі, входить у п’ятірку найтиражніших газет Європи.

На початку року вперше в історії української журналістики вiн став лауреатом престижної європейської премії “Головний редактор року”. Редактор з України був єдиним нагородженим керівником газети з-поза меж Єв­росоюзу.

Напередодні Дня журналіста ми зустрілися, щоб поговорити про актуальні проблеми газетярів та країни.

— Як, на вашу думку, впливає на країну недемократичний ха­рак­тер правлячого режиму?

— Диктатура Януковича ля­кає мене менше, ніж диктатура повсякденної глупоти, неза­леж­но від кольору партійного прапора, яким вона прикривається. В апараті управління державою — дуже багато погано підготованих людей, людей, що мають одну мету — особисте збагачення. Чи не щохвилини звужуються можливості для молодої людини здобути якісну сучасну освіту в нас, у країні. Інженери, яких випускають наші вишi, мають застарілі знання. Цей песимістичний ряд можна продовжувати безконеч­но.

Ми на узбіччі світового цивілізаційного процесу. І найбільша біда і цієї, і будь-якої попередньої влади у нашій країні в тому, що вона не здатна дати людям мету, перспективу. Зневіру породжують керівники, які не знають, куди вести країну. Закликати на боротьбу з фа­шизмом у XXI столітті можуть лише інтелектуальні імпотенти.

Ось це — лякає.

Режими, навіть найстрашніші, неодмінно впадуть, навіть не сумнівайтесь у цьому. А ось знайти нам своє достойне місце у висококонкурентному світі, де кожен народ змагається з іншим за переваги, — це шахова задача. Це як у футболі — перші п’ять клубів прем’єр-ліги почуваються чудово, ще п’ять — середнячки, а решта перебивається з хліба на воду. Сьогодні у порівнянні з країнами-лідерами ми країна-аутсайдер. Ми серед останніх у світі здобули незалежність. Тільки робота колективного розуму відповідальної еліти може дати країні шанс. Доки ж еліта (хороша чи погана) займається політичним самопожиранням чи упивається гедонізмом — країна тупцює, люди мучаться.

— Можлива угода з Європою змінює наші шанси?

— Просте запитання: які мобільні телефони виробляють сьогодні у Росії? Які комп’ютери? Може, це росіяни роблять мерседеси чи хоча б найкращі у світі холодильники? За усієї поваги, Росія — це лише підстаркуватий безсилий геополітичний карлик з непомірними амбіціями, здебільшого необгрунтованими.

Усе, що наші сусіди нам могли дати, ми, маю надію, за підсумком останніх 360 років зрозуміли. Нам треба ввічливо подякувати за цю школу і спробувати — може, перший раз у житті — збагнути, що треба праг­нути мати справу з тими, хто може щось додати тобі. А додати може лише той, хто має сам. Є у Європі народи, цивілізація, які продемонстрували прак­тич­но свої успіхи в організації життя. Дружба з найкращими робить тебе кращим.

— Люди втомлюються ходити на вибори, бо не бачать, щоб вони приводили до влади людей, які беруться робити щось по-іншому. Коли можна чекати якогось перелому?

— Чи не на кожних виборах нас закликають рятувати Україну і боронити незалежність. І це, звісно, спекуляція — давати людям віру і надію лише для того, щоб здобути голос виборця. Мабуть, тому сьогодні ми до певної міри заручники часу, поточного моменту. Ми мали шанс у 1989 — 1991-му, потім у 2004 — 2005-му. Наступну суспільну хвилю варто очікувати у 2019 — 2020-му, але, з огляду на стрімкий розвиток інтернету, прискорення обміну інформацією, важливі події можуть статися й раніше — і в 2017-му, і, за певних обставин, навіть у 2015-му. Втім, треба розуміти, що йдеться лише про створення політичних передумов для прориву, для якісних змін. Щоб не розгубити і цей шанс, потріб­но готуватися ретельнiше, ніж у попередні рази.

— Але кажуть, що у нас немає лідерів, які здатні повести людей за собою?

— Лідерів створюють ідеї. Згадайте, скільки нікому не відомих людей стали свого часу депутатами, умістивши на агітках логотип, наприклад, “На­шої України” зразка 2002 року. Ніхто не здатний зупинити ідею, час якої настав, це правда. Такі ідеї є — вони не лише за­палять людей, вони допомо­жуть нам зробити цю країну ін­шою. Треба лише ще трохи за­чекати.

— Чи поділяєте ви думку, що у нашій країні дефіцит свободи слова?

— Поділяю і підтверджую. Це погана тенденція, яка має певний потенціал для посилення. Цiлком можливо, що наступні кілька місяців будуть дуже важкими з погляду умов функціонування незалежних ЗМІ. Але це загроза чи проблема не лише для засобів масової інформації.

Спрощуючи, можна сказати, що кожна людина має розуміти просту істину: рівень свободи слова прямо впливає на рівень зарплат, пенсій, щастя, нашої віри у майбутнє рiдної країни. Немає свободи слова — не будуть щасливими, люди у країні. Я не перебільшую. Хто хоче посперечатися, наведіть приклад країни, де без свободи досягнуто гармонійного роз­вит­ку. Там, де немає свободи слова, чиновники дозволяють собі красти не озираючись, там менш ефективні уряди, там застій. Тому кожна людина має бути особисто зацікавлена, щоб, до прикладу, така газета, як “Експрес”, інші незалежні ЗМІ існували і були якомога сильнішими.

— Ви — головний редактор впливової газети. Вам не пропонували взяти участь у виборах на чиємусь боці?

— Пропонували, переконували. Я не прийняв жодної пропозиції, бо занадто люблю свою професію, журналістику. Моя робота дає мені сьогодні бiльше можливостей бути корисним людям, ніж депутатський мандат.

Надмiру настирливих переагітовував, мовляв, вас, депутатів, аж 450, а хорошого редактора днем із свічкою знайти важко, то йдiть працювати до нас, у газету. В нас люди добре заробляють.

— Позиція вашої газети багатьом, мабуть, не до вподоби. Відчуваєте це на собі?

— Мене часто питають: ну чого ви безперервно воюєте з тими корупціонерами? Ну крадуть вони, але з ними ж можна вигідно домовитись... Я такої філософії не поділяю. Ми працюємо за професійними стандартами. Наш найбільший капітал — довіра людей, яку ми плекали роками. Люди відповідають нам взаємністю. Напри­к­лад, на перше квітня ми отримали рекордну кількість разових передплатників наших видань — 846 тисяч! А передплатники — це лише менша частина нашої читацької аудиторії. Ми відчуваємо настрій, який домiнує: попри втому, зневіру, люди хочуть змін на краще.

Так, дотримуватися принципів нелегко. Ми платимо за це дорогою ціною. Час від часу вимушені організовувати протестні акції на свій захист. Але у підсумку, вони обертаються користю для всіх. Як, до прик­ладу, акція під назвою “Хвиля свободи”. Це була, до речі, пер­ша організована акція журналістського протесту в країні. Ми її організували, нас підтримали сотні редакцій, журналіс­тів. Ми будували барикади, голодували. Врештi перемогли. Це була перемога, важлива для всіх. Про багатомільйонні позови начебто на захист честі та гідності відтоді було забуто на довгі роки. Хтось пробував назвати ці акції піаром. Я нікому, навіть ворогу, не побажав би піару такою ціною, в тому числі — цiною власного здоров’я.

Ми захищаємось, ми насту­паємо. Сенс нашої роботи як жур­налістів у тому, щоб життя людей у цій країні змінювалось на краще.

— Важко конкурувати з іншими?

— Сьогодні на ринку масової преси тисячі газет, проте ситуацію визначають три медійні компанії (див. схему). Це — умов­на група Коломойського — Боголюбова — Ложкіна (“Ком­сомольская правда”, “Ар­гу­мен­ты и факты” і т. д.), це — група Ахметова (газета “Сегодня”) і це — наша група компаній з умовною назвою “Експрес Мультимедіа груп”. Кожна з них має річний оборот понад 150 мільйонів гривень, власні виробничі потужності, системи розповсюдження, домінує на кількох локальних ринках. І, головне, кожна з них реально спроможна до експансії та має відповідні ресурси.

Ось тут і починається бо­роть­ба за читача. Адже, попри поширений міф, сьогодні в Україні немає жодної загальнонаціональної газети. Простий приклад: за даними TNS, аудиторія наших видань у Донецьку чи в Криму вдвічі-втричі вища, ніж аудиторія, до прикладу, газет “Сегодня” чи “Комсомольской правды” у Львові чи Ужгороді. Що нас різ­нить? Дві інші медійні групи, наші конкуренти — опора ни­нiшньої влади. Про це сигналізує їхня редакційна політика. Усі видання наших конкурентів — російськомовні. Усі вони орієнтовані на зовсім інші цінності, ніж ми.

Знаєте, ми ніколи не ставили собі за мету просто продавати газети. Ми прагнемо дати людям знання, громадянський настрій, більшу впевненість, віру, наше розуміння справедливості.

Тому сьогодні змагання на газетному ринку — це ще й змагання певних цінностей, певних моделей світогляду. Я бачу, що наші видання набирають силу на Лівобережній Україні, на сході країни. Ми — лідери країни за загальним тиражем власних популярних газет.

Змагання посилюється, і це додає оптимізму — ринкова боротьба робить нас якіснішими, сильнішими.

— Кажуть, що в добу інтернету газети поволі вмирають, що час їх закінчується. Ви з цим згодні?

— Коли з’явилося телебачення, експерти казали, що час радіо закінчився. Коли з’явився інтернет, усі пророкували, що час телебачення закінчився. Іде боротьба між ринками за рекламні гроші, тому про загибель газет найчастіше повідомляють ринки, якi конкурують із газетним, наприклад, інтернет чи телебачення. Та чи правда це?

На Всесвітньому конгресі редакторів я почув цікаві цифри, отож повiдомлю погану новину для тих, хто не любить газет: за останні чотири роки тиражі їх у світі зросли на понад чотири відсотки. Щодня газети читає 2,5 мільярда людей.

Ми готуємо кілька нових офлайн-проектів, видань на папері, стартуємо наступного року.

Втім, звісно, активно готуємося і до цифрової епохи. У нас створено кілька найсучасніших платформ, які дають змогу пакувати контент у цифрові формати. Газету “Експрес” сьогодні цілодобово можна читати в будь-якому куточку світу, де є доступ до інтернету. Ми будемо вкладати у сучасні технології великі кошти.

Втім, на моє глибоке переконання, цінність має не форма, а зміст. Люди люблять тексти, у які вкладено душу. Наш найбільший капітал — це не гроші, не найсучаснішi друкарнi. Це — журналісти, обдаровані, мудрі, здатні почути людей, жити їхнім болем. А носій — це лише упаковка. Комусь подобається читати на папері, комусь — у смартфоні.

Користуючись нагодою, вітаю усіх з Днем журналіста. Це свято і журналістів, і читачів, без яких праця журналіста позбавлена сенсу.

Мрію, щоб ми більше читали, пізнавали. Освічені люди мають кращі можливості будувати краї­ни, у яких можна гiдно жити.

http://www.expres.ua/main/2013/06/13/88676-dyktatury-glupoty-b-boyavsya-bilshe-rezhymu-yanukovycha