Нещодавня серія війни з пам’ятниками стала черговим
сигналом про системні негаразди держави Україна. У якій площині лежить дана
проблема, які її рушійні сили?
Традиційна оцінка зводиться до формули «вандалізм»,
але ситуація набагато складніша. В Україні як постколоніальному утворенні, де
народ ще не здобув «у своїй хаті своєї сили, правди і волі», процвітає повний
ідеологічний каламбур, який символічно віддзеркалюється у наявних пам’ятниках.
Традиційно ігнорована всіма владами, а особливо сьогоднішньою, національна ідея
наразі не стала фактором державотворення і не зайняла природного їй місця
центральної та синтезуючої. Звідси – і різна оцінка актів становлення та
знесення тих чи інших пам’ятників.
Зрозуміло, що наявна ідеологічна невизначеність є
сумішшю виключно вибухонебезпечною для незалежності України, адже толерування
певних ідеологем не лише дезорієнтовує українців, але й може спричинити
сепаратистські, руйнівні рухи, спровокувати зовнішню агресію чи навіть анексію
певних територій. Ясно, що такий стан справ не може влаштовувати патріотично
налаштовану, мислячу громаду, в очах і розумі якої присутність на вулицях сіл і
міст країни фігурантів окупаційних сил різних періодів є проявом культурного
імперіалізму, наругою над честю, історією та майбутнім – такими собі символами
бездержавності.
Бог сотворив українців українцями, така Його воля, і
порушувати її не дозволено нікому. А святим християнським покликанням кожного з
нас є захист Божої волі – національної ідентичності нашого народу, причому
арсенал способів та прийомів захисту вельми широкий. У цьому контексті
ліквідація українцями символів ворожих режимів на території власної держави є
обов’язком добросовісного громадянина. Причому робити це треба не лише
по-ющенківськи – теоретично, але й по-бандерівськи – практично.
Вандалізмом треба вважати наругу над українськими
національними героями, символами визвольної боротьби, культурними,
архітектурними пам’ятками тощо, вчинену представниками антидержавних,
неоімперських рухів, п’ятої колони, шовіністичних організацій чи поодиноких
фанатиків-україножерів. Та вандалізм – не лише руйнування чи пошкодження, це і
будівництво та встановлення ворожих знаків на нашій землі.
Викладена система оцінки подій в ідеалі повинна бути
узаконена і контрольована державою. У нас цього не сталося. Ось уже 22 роки
жодна з влад не обирала національного шляху розвитку України, тому ми формально
вийшли з імперії СРСР, але так і не узаконили національного імунітету. Процес
визволення розпочався, але зупинився на половині шляху, не досягнувши свого
логічного завершення. Виразно деструктивну роль відіграли інерційні сили
колишньої імперії в особах представників окупаційної влади та їх спадкоємців, а
також новітні демоліберальні доктрини західного покрою. Якщо перші відверто
вороже налаштовані проти незалежної України і всього, що сприяє її утвердженню,
то апологети других (а їх чи не більше) використовують іншу формулу
дискредитації національних святинь та героїв – так звану десакралізацію,
оперуючи фарисейським жонглюванням то гуманізмом, то толеранцією, то
псевдохристиянським всепрощенням, ба навіть культурологічними мотиваціями
(забуваючи, що, за словами Н.Бєрдяєва, «великий самообман – прагнути творити
будь-що поза національністю»).
Інколи шанувальники самобичування ладні відректися від
усього свого, аби лиш догодити колишньому чи черговому зайді – і їм здається,
що то дуже «по-християнськи»… А всім не догодиш – і не треба! Інформаційне протистояння
– теж частина війни, і допомога ворогу чи послаблення власних сил буде
розцінена однозначно.
Повторимо: ідеологічна хитавиця України штучна, а
причина полягає не у відсутності стрижневої ідеології-мети, а в систематичному,
впертому і принциповому її униканні кожною владою. Український націоналізм
лякає лише ворогів, тих, хто вважає Україну сферою свого впливу, об’єктом
безконечного визиску, буферною зоною, сировинним придатком чи якоюсь модерніше
сформульованою залежністю та неповноцінністю. Для патріотів – це природний шлях
розвитку та гарантування свого
майбутнього.
Персонажі пам’ятників вже воювали – хто за Україну,
хто проти. Воюють і сьогодні, отримують поранення, гинуть. Їх місія – не дати
нам збайдужіти. Байдужості пам’ятників не ставлять…
Іван КІЛИК
Немає коментарів:
Дописати коментар