Судячи з цілої низки останніх подій, опозиція
переживає системну кризу. Опозиціонерам не вдалося досягнути жодних заявлених
цілей за рахунок блокування парламенту. Так, Власенка все одно позбавили
мандата, попри всі заходи і заступництво Яценюка в суді. Владі ще під час
першої сесії вдалося протиснути всі свої кадрові призначення і в уряді, і в Нацбанку.
З рештою, все йде до відміни столичних виборів та перенесення їх на 2015 рік.
Тобто жодна із заявлених цілей досягнута не була.
Подібні невдачі спіткали опозиціонерів не лише у
парламентських методах роботи, а й у вуличних акціях. Об’єктивно, гордо названі
революцією мітинги «Вставай, Україно!» зібрали вельми не численну аудиторією.
Принаймні, 10 тисяч учасників – це точно не старт нової Помаранчевої революції,
як це анонсувалося напередодні заходу. Та й висвітлення у медіа протестів
опозиції не заполонило ефіри.
Можна, звісно, довго аналізувати причини цієї невдачі:
блокування інформації про акцію на провладних каналах, відсутність Кличка, який
не долучився до Яценюка і Тягнибока, неправильно обране місце проведення заходу
– Вінниця і Львів. Адже революції не робляться в провінціях – вони відбуваються
в столицях. У провінціях можуть початися хіба що бунти і заворушення.
Проте проблеми опозиції, які заважають їй ефективно
протистояти владі, реалізовувати поставлені перед собою завдання, виконувати
видані виборцям обіцянки і досягати власних цілей, видається, є значно більш
системними, ніж провал однієї акції громадянської непокори.
Однією з основних проблем опозиційних політсил є
відсутність чітко сформульованих і артикульованих пропозицій та ідей, які були
б зрозумілими для їхніх виборців. Так, з чим сьогодні опозиція йде до людей?
Головна тема опозиції – персональне голосування. Але чи може вона сприйматися
широкими колами виборців? Давайте облишимо тут ідеї про те, що людям хочеться,
щоб їхні обранці працювали чесно і таке інше. Насправді, у людей є базові
потреби. І до них аж ніяк не входить потреба у персональному голосуванні
депутатів. До речі, потреба у звільненні Тимошенко до них теж не входить. І це
правда, хоча я свідомо передбачаю жорстку критику цієї тези у коментарях.
Які ще є яскраві ідеї у опозиції? Звільнення Луценка?
Повернення мандата Власенку? Висунення єдиного кандидата на виборах? Все це стосується
у свідомості пересічного громадянина лише самих опозиціонерів. І не стосується
самих громадян. Так це сприймають люди, і з цим нічого не поробиш. Для людей у
опозиції немає нічого: ані ідей, ані дій. І участь, а точніше її відсутність,
опозиціонерів у боротьбі зі столичною сніговою стихією – зайве тому
підтвердження.
Ще однією проблемою опозиції є фактична криза
лідерства і криза облич. Кого з лідерів опозиції ми бачимо, окрім трійки
Яценюк, Кличко, Тягнибок? Фактично, нікого. Є короткий список спікерів, яким
доручено відвідувати ефіри і коментувати події для ЗМІ. Проте це не лідери, а
просто люди, покликані «штовхати» месседжі. Альтернативних лідерів де-факто
затирають і відтискають. Взяти хоча б того ж Гриценка. Варто було йому
виступити із критикою Яценюка, як він зник із публічної площини. І вже місяці
ми фактично не бачимо його в ЗМІ. Або Катеринчук, якому Турчинов завуальовано
пригрозив виключенням із фракції, заявивши, що ті, хто висуватиметься на
столичних виборах в супереч волі фракції «Батьківщини», будуть покарані.
Очевидно, що у таких партіях як «УДАР» і «Свобода»
внутрішньої конкуренції немає навіть потенційно і поготів. А, як відомо, так де
є однодумство, немає думки. Звідки мають з’явитися яскраві месседжі, ідеї та
пропозиції опозиціонерів своїм прихильникам, якщо немає внутрішнього діалогу, в
якому креативна складова політики могла б формуватися?
Опозиції потрібно змінюватися, бо, на мою суб’єктивну
думку, у такому форматі опозиціонери просто не здатні протистояти владі. Якщо
перед ними взагалі стоїть таке завдання…
Олексій Краснопьоров
Джерело: http://politiko.ua/blogpost92508
Немає коментарів:
Дописати коментар