Якщо вірити речникам правлячої партії,
останнім часом в Україні розпочався масовий наступ антисемітів-фашистів, які
наочно показали своє звіряче обличчя.
Оці-от фашисти розклеюють по Києву антисемітські
листівки, вони сміють скидати на землю пам’ятники Леніну, їхня фракція у
Верховній Раді боляче б’є по руках, ногах та інших частинах недоторканних тіл
депутатів від Партії регіонів, а очільник оцих-от самих фігурує у світовому
рейтингу найстрашніших антисемітів поряд із вождями ісламістських терористичних
угруповань та президентом Ірану Ахмадінежадом, котрий рветься до ядерної зброї
і загрожує припинити існування Держави Ізраїль.
Одне слово, слід чи то тікати геть з України, чи то –
згадавши мудру вказівку Мао Цзедуна – запасатися рисом і рити глибокі шанці, чи
то надати всю повноту влади, нічим не обмежену, мудрій владній партії, яка
тільки й здатна спинити наступ фашизму. Використавши для цього всі сили й
ресурси.
І ось уже голова уряду Азаров прямо називає оцих
страхітливих монстрів – «антисемітська партія «Свобода», і ось голова фракції
Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов з парламентської трибуни так
само зве «свободівців» антисемітами, і ось уже відома чи не на весь Усесвіт
депутатка Інна Богословська заявила: «Як ізолюють хворих на холеру, так треба
ізолювати «Свободу»… «Партія «Свобода» – це українські неофашисти».
Не вистачає тільки волання на всю країну: «Люди,
будьте пильні!»
Хоча… Можливо, такого гучного заклику й справді не
вистачає. Бо у цій непростій справі справді треба бути пильними і не забувати,
що головним антифашистом усіх часів і народів був товариш Сталін, а тим
інструментом, який викривав замаскованих фашистів мільйонами по всьому СРСР і
ставив їх до стінки або перетворював на «табірний пил», були «компетентні органи»
– ОҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ. І що у плані знищення людей і народів головний
антифашист був не менш успішним, ніж головний нацист. І що СРСР та Третій райх
знаний німецький філософ-антифашист й антисталініст одночасно Карл Ясперс
лаконічно і влучно назвав «злочинними державами».
Той самий СРСР, про величні досягнення якого досі
постійно говорять речники Партії регіонів і меморіальні дошки діячам якого в
останні роки відкривають високопоставлені урядовці.
Отож – будемо пильними і подивимось, хто ж в Україні
діє якими методами.
Справжній
фашизм: методи і засоби
На виборах до Верховної Ради восени 2012 року аж у
п’яти округах в опозиціонерів забрали уже виборену перемогу за допомогою
судових рішень, якими скасовувалося волевиявлення десятків тисяч громадян –
саме тих, які мали нахабство голосувати проти провладних кандидатів. Після
цього так само за допомогою судових рівень спершу були анульовані мандати двох
депутатів-мажоритарників – Павла Балоги й Олександра Домбровського, – котрі не
схотіли бути у фракції Партії регіонів, а потім мандату позбувся захисник Юлії
Тимошенко Сергій Власенко. Можна було б повірити у «торжество правосуддя», якби
не відверте нехтування Конституцією з боку як керівництва Ради, так і
керівництва уряду – адже міністр оборони Павло Лебедєв три місяці незаконно
суміщав міністерську посаду із депутатством у фракції Партії регіонів, і ніхто
на нього до суду не подавав…
Де і хто проводив подібну операцію – анулювання
депутатських мандатів тих, хто заважає повновладдю правлячого режиму? У 1924–25
роках це в Італії здійснював такий собі Беніто Муссоліні, лідер фашистської
партії. Правда, діяв він більш масштабно, але ж головне почати, чи не так? І не
одразу Муссоліні увійшов у раж, створивши однопартійну тоталітарну систему – на
це йому знадобилося аж п’ять років.
А якраз 80 років тому подібну операцію – позбавлення
опонентів мандатів депутатів Райхстагу – проводив Адольф Гітлер, фюрер
нацистів. 23 березня 1933 року НСДАП, яка здобула на виборах 43% голосів і мала
разом із союзниками тільки відносну більшість, натиснула на депутатів від інших
партій – і комуністи та частина соціал-демократів утратили мандати. Таким
чином, нацисти здобули жадану конституційну більшість, і 24 березня уряд
Гітлера отримав диктаторські повноваження. Проти були тільки недобиті соціал-демократи.
А «тушки» з інших партій радо сипонули в НСДАП…
Варто нагадати й інше: у Верховній Раді минулого
скликання фракції Партії регіонів, Компартії та Блоку Литвина були меншістю –
згідно з висловленою восени 2007 року волею виборців. Але три роки тому, після
президентських виборів, вони раптом стали більшістю і сформували уряд.
Посилаються на рішення Конституційного суду, який дозволив депутатам в
індивідуальному порядку долучатися до парламентської більшості. Але ж КСУ при
цьому не скасував своє попереднє рішення, згідно з яким формувати урядову
коаліцію мають право ті фракції, які отримали більшість у результаті
волевиявлення народу. Але хіба Партія регіонів колись зважала на подібні
дрібниці? Так само, як і на регламентні норми розгляду законів, так само, як і
на конституційну вимогу особистого депутатського голосування… Список можете
продовжити самі.
А ще варто нагадати про 1 жовтня 2010 року, коли КСУ
скасував реформу Конституції. Майже шість років той самий КСУ працював згідно з
нормами зміненого наприкінці 2004 року Основного Закону, приводив законодавство
у відповідність до реформованої Конституції – і нічого. Ба більше, значна
частина його складу сама була обрана за новими нормами. І раптом КСУ прозрів:
докорінно змінив повноваження глави держави і Верховної Ради, порядок
формування уряду й багато чого іншого. Без участі Верховної Ради, без звертання
до народу. У цьому плані слід віддати належне Адольфу Гітлеру: привласнивши
додаткові повноваження, він усе ж проводив плебісцити…
Та поки що годі про це. Розберімося, за що ж «Свободу»
речники «партії влади» звуть фашистами та антисемітами.
Щира дурість,
гра в одні ворота та відверта провокація
Чи не головним аргументом у звинуваченні діячів
«Свободи» в антисемітизмі з боку певних вітчизняних та міжнародних кіл є
вживання ними слова «жид» і похідних від нього. Партійні активісти
відхрещуються від звинувачень в антисемітизмі, наполягаючи, що це слово
органічно притаманне українській мові, ба більше – воно фігурує у лексиці
Тараса Шевченка. Чим же є це насправді – антисемітизмом чи ідіотизмом?
Як на мене, другим. Адже після Голокосту, після
вживання цієї лексеми нацистами і їхніми поплічниками (а затим і сталінськими
пахолками у 1949–53 роках у неформальній агітації проти «космополітів»)
органічність слова «жид» для мовлення цивілізованої української людини дуже
сумнівна. А посилання на словник Шевченка дуже ризиковане: адже у цьому
словнику відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має
жодних негативних конотацій. Воно й не дивно: згадаймо, коли написала Леся
Українка своєму дядькові Михайлові Драгоманову: «Ми відкинули назву
«українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого
«фільства» – у березні 1891 року! Мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак
прийнятні колись імення тих чи інших народів сьогодні можуть стати образливими.
Натомість згадана вже Інна Богословська, котра 2
листопада 2012 року у прямому ефірі Національної телерадіокомпанії України в
програмі «Шустер Live» прямо звинуватила євреїв та німецьку інтелігенцію у
приведенні Гітлера до влади, до жодних списків антисемітів не потрапила,
навпаки – вона тепер звинувачує в антисемітизмі інших. Ось її слова: «До речі,
Гітлера привели євреї та інтелігенція до влади. Так воно і є, а після того їх
першими знищили…» Цікаво, що відповідне відео, яке було на YouTube, звідти
чогось зникло, але слова її залишилися, скажімо, на «Цензор.Нет». Така от
цікава «вища математика» дозволяє з великою підозрою ставитися до об’єктивності
подібного ґатунку списків та до використання їх у внутрішньополітичній
українській боротьбі, хоча і не знімає відповідальності зі «свободівців» за
їхні дурнуваті «філологічні вправи», які дали змогу опонентам приписати цій
партії «антисемітизм» та «фашизм».
Що ж, прийом відомий: «фашистами» в СРСР називали
всіх, хто був проти «незламної партії більшовиків», і не тільки на 1/6
суходолу, а й по всьому світу. Соціал-демократи звалися «соціал-фашистами», «На
фашиста Тито карта тоже бита» – вправлялися радянські куплетисти початку
1950-х…
І провокаційні листівки від імені «Свободи» – теж
прийом добре відомий. «Це надто нагадує ті провокації, які тягнуться ще від
кінця 80-х. Згадайте, коли організовувався Рух, одразу з’явилися якісь дикі
чутки про єврейські погроми… Маємо почерк тих самих провокаторів і шукати їх, я
боюся, треба не в опозиції, а у владних кабінетах», – наголосив учений і
письменник Максим Стріха.
За логікою «партії влади», нині «антифашисти» – це ті,
хто демонстративно і постійно порушує Конституцію. А ті, хто її захищає – то
«фашисти». Бо ж саме проти порушників Основного Закону України виступає
«Свобода» та інші опозиційні сили у Раді. Саме на них наводить острах своїми
діями. Між іншим, Конституцію громадяни від її злісних порушників в усьому
світі мають право захищати будь-якими засобами. І зовсім не так ніжно і
лагідно, як це поки що робить «Свобода»…
А насправді фашистами є ті, хто прагне встановити
монополію однієї партії на владу, придушити політичну опозицію, заткнути рота
громадянському суспільству та мас-медіа – і вільно розпоряджатися країною та її
народом у своїх інтересах. Цікаво, хто в Україні найбільше підходить під це
описання?
Сергій Грабовський, Радіо Свобода
Немає коментарів:
Дописати коментар