Шановні співвітчизники! Сьогодні я починаю новий цикл статей, назва якого винесена в заголовок. На моє переконання, актуальність цієї проблеми для нашого суспільства невпинно зростає. З наближенням знакових для України парламентських виборів, до неї зростає увага не тільки вітчизняних ЗМІ і суспільства, але й світової спільноти. Разом з тим, ні політики, ні журналісти не дослідили природу цього ганебного та широкоросповсюдженого в Україні явища. Саме через це, я, маючи певний досвід в дослідженні схожих з політичною корупцією явищ, надалі в кількох статтях поділюсь з вами своїми висновками з приводу неї.
Почну з визначення. Політична корупція – це діяльність організованої групи людей, яка може бути політичною партією або блоком партій, спрямована на власне збагачення. В суспільстві такі партії та блоки часто називають політпроектами, іноді уточнюючи їх зміст словом - комерційними. На моє переконання, головною їх ознакою є наявність в таких партіях або блоках обмеженої кількості відомих суспільству лідерів. Як правило, в такому політпроекті є один відомий суспільству лідер. Стиль управління такою групою людей мало чим відрізняється від стилю управління бандою, про що я більш детально писав в своїй статті «Партія і банда: спільне та відмінності».
Безумовно, що для легального існування політичної корупції необхідні певні умови. На моє переконання, головна з таких умов закладається в Закон України «Про вибори народних депутатів...». За часи незалежності України стало традицією напередодні чергових парламентських виборів прийняття нового або внесення в існуючий закон про вибори вигідних для правлячих сил змін, які підвищують їх шанси на продовження перебування у владі. Як відомо, не обійшлось без таких змін напередодні парламентських виборів в жовтні 2012 р., до яких варто віднести повернення до змішаної системи та перенесення їх правлячою нині коаліцією на цілий рік. Разом з тим, в згаданому законі існують норми, які починаючи з 2006 р. коригуються переважно редакційно відповідно до встановленої законом виборчої системи. Це норми про завдаток та виборчий фонд учасників виборів, якими за умов існуючої нині змішаної системи є, як політичні партії, так і фізичні особи. Останні, до речі, можуть бути, як само висуванцями, так і висунуті політичними партіями.
Далі розглянемо норму про завдаток та виборчий фонд. Саме ця норма не тільки суперечить 21-ій статті чинної Конституції України, якою встановлені рівні права всіх громадян, але й створює умови для процвітання політичної корупції. Зважаючи на те, що законом встановлені достатньо великі розміри завдатку та виборчого фонду, ним забезпечені преференції більш заможним громадянам або політичним партіям створених ними, що є порушенням згаданої вище 21-ї статті Конституції. Доказів цьому твердженню довго шукати не варто – вже не перше скликання більшість у складі Верховної Ради належить або самим мільйонерам та мільярдерам, або їх представникам. В чинному скликанні за різними оцінками ця більшість значно перевищує конституційну. Склалась ситуація, коли у Верховній Раді інтереси кількох тисяч найбільш заможних громадян представляють 70% депутатів, а інтереси решти громадян представляють кілька десятків, які за чинним законодавством захистити інтереси мільйонів не можуть.
З урахуванням вище викладеного випливає, що народними депутатами створений закон, в якому закладені дискримінаційні антиконституційні норми по відношенню до переважної більшості народу України, права якого обмежені майновим цензом. Назвати тих, хто прийняв такий закон народними депутатами та патріотами України може або дурень, що присутнє в нашому житті, або ворог українського народу, що також має велике розповсюдження. Дуже дивною ця норма виглядає з точки зору традиційної української психології. Порівнюючи згадану вище норму з існуючим багато віків українським прислів’ям «Хто платить - той замовляє музику», легко зробити висновок про психологічне протиріччя, бо левова частка витрат на обрання народного депутата, принаймні в 5 разів, перевищує витрати за отримані ним за весь час каденції доходи, лягає або на політичну партію, або на його спонсорів, чиї інтереси він буде представляти весь час своєї каденції, або на його самого. За таких умов «народний» обранець ніколи не буде представляти власний народ!
Не менш корупційною нормою закону варто вважати безоплатну роботу переважної більшості членів територіальних та дільничних виборчих комісій, за винятком дня голосування та підрахунку голосів, бо це створює умови для їх підкупу, що вже неодноразово мало місце за останні роки.
Однак у народу є вихід. Про перевірений мною на місцевих виборах 2002 р сценарій ви можете прочитати в статті «Найкраща інвестиція для України». Він повністю відповідає згаданому прислів’ю і може забезпечити обрання дійсно народних депутатів, бо вони будуть обрані народом на зібрані народом на вибори гроші. При цьому народу для ліквідації політичної корупції необхідно вимагати від «народних» депутатів ліквідації в законі норми про заставу та виборчий фонд за рахунок політичної партії, самого кандидата та його спонсорів, а також введення в закон про вибори права висування народних депутатів громадськими організаціями.
( Далі буде)
Леонід Тартасюк, інженер та винахідник
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/03/blog-post_15.html
Почну з визначення. Політична корупція – це діяльність організованої групи людей, яка може бути політичною партією або блоком партій, спрямована на власне збагачення. В суспільстві такі партії та блоки часто називають політпроектами, іноді уточнюючи їх зміст словом - комерційними. На моє переконання, головною їх ознакою є наявність в таких партіях або блоках обмеженої кількості відомих суспільству лідерів. Як правило, в такому політпроекті є один відомий суспільству лідер. Стиль управління такою групою людей мало чим відрізняється від стилю управління бандою, про що я більш детально писав в своїй статті «Партія і банда: спільне та відмінності».
Безумовно, що для легального існування політичної корупції необхідні певні умови. На моє переконання, головна з таких умов закладається в Закон України «Про вибори народних депутатів...». За часи незалежності України стало традицією напередодні чергових парламентських виборів прийняття нового або внесення в існуючий закон про вибори вигідних для правлячих сил змін, які підвищують їх шанси на продовження перебування у владі. Як відомо, не обійшлось без таких змін напередодні парламентських виборів в жовтні 2012 р., до яких варто віднести повернення до змішаної системи та перенесення їх правлячою нині коаліцією на цілий рік. Разом з тим, в згаданому законі існують норми, які починаючи з 2006 р. коригуються переважно редакційно відповідно до встановленої законом виборчої системи. Це норми про завдаток та виборчий фонд учасників виборів, якими за умов існуючої нині змішаної системи є, як політичні партії, так і фізичні особи. Останні, до речі, можуть бути, як само висуванцями, так і висунуті політичними партіями.
Далі розглянемо норму про завдаток та виборчий фонд. Саме ця норма не тільки суперечить 21-ій статті чинної Конституції України, якою встановлені рівні права всіх громадян, але й створює умови для процвітання політичної корупції. Зважаючи на те, що законом встановлені достатньо великі розміри завдатку та виборчого фонду, ним забезпечені преференції більш заможним громадянам або політичним партіям створених ними, що є порушенням згаданої вище 21-ї статті Конституції. Доказів цьому твердженню довго шукати не варто – вже не перше скликання більшість у складі Верховної Ради належить або самим мільйонерам та мільярдерам, або їх представникам. В чинному скликанні за різними оцінками ця більшість значно перевищує конституційну. Склалась ситуація, коли у Верховній Раді інтереси кількох тисяч найбільш заможних громадян представляють 70% депутатів, а інтереси решти громадян представляють кілька десятків, які за чинним законодавством захистити інтереси мільйонів не можуть.
З урахуванням вище викладеного випливає, що народними депутатами створений закон, в якому закладені дискримінаційні антиконституційні норми по відношенню до переважної більшості народу України, права якого обмежені майновим цензом. Назвати тих, хто прийняв такий закон народними депутатами та патріотами України може або дурень, що присутнє в нашому житті, або ворог українського народу, що також має велике розповсюдження. Дуже дивною ця норма виглядає з точки зору традиційної української психології. Порівнюючи згадану вище норму з існуючим багато віків українським прислів’ям «Хто платить - той замовляє музику», легко зробити висновок про психологічне протиріччя, бо левова частка витрат на обрання народного депутата, принаймні в 5 разів, перевищує витрати за отримані ним за весь час каденції доходи, лягає або на політичну партію, або на його спонсорів, чиї інтереси він буде представляти весь час своєї каденції, або на його самого. За таких умов «народний» обранець ніколи не буде представляти власний народ!
Не менш корупційною нормою закону варто вважати безоплатну роботу переважної більшості членів територіальних та дільничних виборчих комісій, за винятком дня голосування та підрахунку голосів, бо це створює умови для їх підкупу, що вже неодноразово мало місце за останні роки.
Однак у народу є вихід. Про перевірений мною на місцевих виборах 2002 р сценарій ви можете прочитати в статті «Найкраща інвестиція для України». Він повністю відповідає згаданому прислів’ю і може забезпечити обрання дійсно народних депутатів, бо вони будуть обрані народом на зібрані народом на вибори гроші. При цьому народу для ліквідації політичної корупції необхідно вимагати від «народних» депутатів ліквідації в законі норми про заставу та виборчий фонд за рахунок політичної партії, самого кандидата та його спонсорів, а також введення в закон про вибори права висування народних депутатів громадськими організаціями.
( Далі буде)
Леонід Тартасюк, інженер та винахідник
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/03/blog-post_15.html
Немає коментарів:
Дописати коментар