«Наш паровоз впєрьод лєті,
в комунє остановка…»
В лютому місяці цього року Павлоградський історико-краєзнавчий музей відзначив 50 років з дня створення. В 1962 році з ініціативи Павлоградського міському КПУ було створено історико-краєзнавчий музей. Створювався він за всіма настановами «Краткого курса історіі ВКП(б)», який написав знавець історії Йосип Сталін, і основним завданням його створення було виховання «новой общності людєй» – таких собі гвинтиків Радянської Імперії. Із здобуттям Україною Незалежності почалися важкі процеси переосмислення нашої історії. В Павлоградському музеї за цю справу взялася Бойко Людмила Павлівна, яка пропрацювала в ньому 24 роки і була справжньою українською патріоткою. Вона робила свою справу без галасу, але віддавала весь свій вільний час вивченню невідомих сторінок Павлограда і Павлоградщини. Завдячуючи її невтомній праці, в музеї з’явилася зала козацької слави, експонати для якої Людмила Павлівна збирала по всій Україні.
В цій залі була мініатюрна копія дерев’яного козацького собору з Новомосковська (Самарь), скульптури з дерева, привезені зі Львова, старовинний козацький човен, який діти знайшли на дні р. Самара. Але найбільшою його окрасою був великий портрет Шевченка, гнівні очі якого закликали відвідувачів до боротьби. Цей портрет, але менший за розмірами, мешканець Павлограда Пироженко Віктор Харитонович побачив в м. Новомосковську в помешканні бандуриста і поета, художника і багатолітнього в’язня сталінських таборів Миколи Сарми-Соколовського. Як згадує В. Пироженко, великих зусиль йому вартувало вмовити вже хворого Сарму-Соколовського намалювати такий же портрет, але більший за розмірами, для Павлоградського музею. І ось портрет Т.Шевченка, з дарчим підписом, зайняв своє почесне місце в залі козацької слави ще до здобуття Незалежності. До ювілею музею влада виділила гроші на ремонт його приміщень, за що їй подяка.
Але яке ж було здивування і розпач В. Пироженка, коли він прийшов на святкування ювілею і побачив в козацькій залі тачанку з кулеметом, а саму залу перенесли в менше приміщення. Шевченка, гнівні очі якого його завжди зустрічали, він так і не знайшов. Запитав у працівників: «А де ж Шевченко?». Відповідь приголомшила: «В запасниках в підвальному вологому приміщенні». Коли я особисто запитав директора музею Ведмідь Т. І. в чому причина, що портрет прибрали, відповідь була не менш оригінальною – тому, що це репродукція!? Отакої! Провисів більше 20 років і всіх задовольняв і раптом «не такий». Мені здається причина зовсім в іншому – Т.Шевченко кожного дня зустрічав своїм поглядом працівників музею, які ніколи не були патріотами України і справжня історія її їх ніколи не цікавила. Мене завжди дивувала та обставина, що серед експозицій музею, починаючи з початку 20 ст. нічого не було про український рух в Павлограді і на Павлоградщині, неначебто тут українців зовсім не було. Одні червоні комісари, будьонівки, колгоспи і боротьба з клятими куркулями, бандами «чорних марусь» і петлюрівцями.
Ще коли була жива Бойко Л.П., я, за її рекомендацією, поїхав вивчати історію Павлограда початку 20 ст. в Дніпропетровський обласний архів. І яке ж було моє здивування, коли я почав читати газети, які виходили в Катеринославі в ті часи. Яке бурхливе життя української громади, починаючи з кінця 19 ст., як в самому Катеринославі так і на Катеринославщині, в тому числі і в Павлограді. По всій Катеринославській губернії створювалися «Просвіти», кооперативні спілки, виходили українські газети. На початку 1917 року на Катеринославщині населення повсюдно підтримувало Центральну Раду, більшовики скрізь були в меншості. На місцях повсюди стихійно утворювалися козацькі загони, але Центральна Рада своїми заграваннями з Тимчасовим Урядом втратила шанс здобуття Незалежності і програла змагання за Волю.
Нічого подібного ви не побачите в Павлоградському музеї, де під пропаганду «досягнень» Радянського Союзу віддано три великих зали. Якщо за попередніх президентів підписи під експонатами були двомовними, то зараз скрізь, в порушення законів України і Конституції, тільки чужинською російською мовою! Тоді в мене запитання до директора музею Ведмідь Т. І. і до його працівників: «Кому служимо, якій державі і куда лєтіт ваш паровоз?».
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_29.html
в комунє остановка…»
В лютому місяці цього року Павлоградський історико-краєзнавчий музей відзначив 50 років з дня створення. В 1962 році з ініціативи Павлоградського міському КПУ було створено історико-краєзнавчий музей. Створювався він за всіма настановами «Краткого курса історіі ВКП(б)», який написав знавець історії Йосип Сталін, і основним завданням його створення було виховання «новой общності людєй» – таких собі гвинтиків Радянської Імперії. Із здобуттям Україною Незалежності почалися важкі процеси переосмислення нашої історії. В Павлоградському музеї за цю справу взялася Бойко Людмила Павлівна, яка пропрацювала в ньому 24 роки і була справжньою українською патріоткою. Вона робила свою справу без галасу, але віддавала весь свій вільний час вивченню невідомих сторінок Павлограда і Павлоградщини. Завдячуючи її невтомній праці, в музеї з’явилася зала козацької слави, експонати для якої Людмила Павлівна збирала по всій Україні.
В цій залі була мініатюрна копія дерев’яного козацького собору з Новомосковська (Самарь), скульптури з дерева, привезені зі Львова, старовинний козацький човен, який діти знайшли на дні р. Самара. Але найбільшою його окрасою був великий портрет Шевченка, гнівні очі якого закликали відвідувачів до боротьби. Цей портрет, але менший за розмірами, мешканець Павлограда Пироженко Віктор Харитонович побачив в м. Новомосковську в помешканні бандуриста і поета, художника і багатолітнього в’язня сталінських таборів Миколи Сарми-Соколовського. Як згадує В. Пироженко, великих зусиль йому вартувало вмовити вже хворого Сарму-Соколовського намалювати такий же портрет, але більший за розмірами, для Павлоградського музею. І ось портрет Т.Шевченка, з дарчим підписом, зайняв своє почесне місце в залі козацької слави ще до здобуття Незалежності. До ювілею музею влада виділила гроші на ремонт його приміщень, за що їй подяка.
Але яке ж було здивування і розпач В. Пироженка, коли він прийшов на святкування ювілею і побачив в козацькій залі тачанку з кулеметом, а саму залу перенесли в менше приміщення. Шевченка, гнівні очі якого його завжди зустрічали, він так і не знайшов. Запитав у працівників: «А де ж Шевченко?». Відповідь приголомшила: «В запасниках в підвальному вологому приміщенні». Коли я особисто запитав директора музею Ведмідь Т. І. в чому причина, що портрет прибрали, відповідь була не менш оригінальною – тому, що це репродукція!? Отакої! Провисів більше 20 років і всіх задовольняв і раптом «не такий». Мені здається причина зовсім в іншому – Т.Шевченко кожного дня зустрічав своїм поглядом працівників музею, які ніколи не були патріотами України і справжня історія її їх ніколи не цікавила. Мене завжди дивувала та обставина, що серед експозицій музею, починаючи з початку 20 ст. нічого не було про український рух в Павлограді і на Павлоградщині, неначебто тут українців зовсім не було. Одні червоні комісари, будьонівки, колгоспи і боротьба з клятими куркулями, бандами «чорних марусь» і петлюрівцями.
Ще коли була жива Бойко Л.П., я, за її рекомендацією, поїхав вивчати історію Павлограда початку 20 ст. в Дніпропетровський обласний архів. І яке ж було моє здивування, коли я почав читати газети, які виходили в Катеринославі в ті часи. Яке бурхливе життя української громади, починаючи з кінця 19 ст., як в самому Катеринославі так і на Катеринославщині, в тому числі і в Павлограді. По всій Катеринославській губернії створювалися «Просвіти», кооперативні спілки, виходили українські газети. На початку 1917 року на Катеринославщині населення повсюдно підтримувало Центральну Раду, більшовики скрізь були в меншості. На місцях повсюди стихійно утворювалися козацькі загони, але Центральна Рада своїми заграваннями з Тимчасовим Урядом втратила шанс здобуття Незалежності і програла змагання за Волю.
Нічого подібного ви не побачите в Павлоградському музеї, де під пропаганду «досягнень» Радянського Союзу віддано три великих зали. Якщо за попередніх президентів підписи під експонатами були двомовними, то зараз скрізь, в порушення законів України і Конституції, тільки чужинською російською мовою! Тоді в мене запитання до директора музею Ведмідь Т. І. і до його працівників: «Кому служимо, якій державі і куда лєтіт ваш паровоз?».
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_29.html
Немає коментарів:
Дописати коментар