Чому Україна досі хворіє на «синдром комсомольця»

За 21 рік Україна так і не змогла сформувати власну повноцінну еліту, яка була б відповідальна й свідома завдань національного державотворення, демократичного розвитку, реформ, спрямованих на подолання спадку тоталітарного минулого, проведення дерадянізації всіх сфер суспільного життя та наближення країни до європейських стандартів

 До великої міри такий стан речей зумовлений тим, що майже на всіх щаблях суспільства у нас досі перебувають вихідці з колишньої комуністичної номенклатури, а також чималий контингент їхніх вихованців – колишніх активістів комсомолу. І якщо з екс-партократами ситуація більш-менш зрозуміла (чимало із них давно на смітнику історії, хоча деякі ще на плаву), то стосовно «молодих вовків» номенклатури є певні стереотипи й ілюзії. Ну, мовляв, у комсомолі за радянських часів була велика частина сучасної молоді, а багато нинішніх можновладців завдячує цій організації «путівкою в життя».

Неокомсомольська традиція значною мірою гальмує появу повноцінної еліти в Україні й заважає її рухові уперед. Проблема тут не в наявних комсомольських організаціях при КПУ, що успішно відродилися в роки незалежності, а в «синдромі комсомольця», який тотально присутній в українському суспільстві. І йдеться зараз не стільки про колишніх рядових членів ВЛКСМ, які свого часу добровільно-примусово долучалися до нав’язаної партією форми молодіжного руху, скільки про так званий актив комсомолу – його найбільш енергійну й заповзятливу частину. Саме його представники в часи дезінтеграції Радянського Союзу виявилися найбільш готовими пристосуватися до нової капіталістичної дійсності, маючи за собою чималий фінансовий та соціальний капітал (зв’язки у верхах, доступ до «хлібних місць» тощо).

Блискавична зміна ідейних переконань цих людей, зумовлена була насамперед ревно плеканими в комсомолі якостями – безпринципністю, нігілізмом, маніакальною схильністю до кар’єризму та просування партійно-владними щаблями, пристосуванством, лизоблюдством, демагогією, профанацією, аморальністю тощо. Значною мірою більшість із цих «чеснот» стали домінантними в середовищі комсомолу (насамперед поміж керівної верхівки «кузні кадрів») у кризовий етап його розвитку, який припав на застійні 1970–1980-ті. Тоді активність комсомолу в боротьбі за «втілення в життя великої програми комуністичного будівництва» стала масштабною профанацією, імітацією бурхливої діяльності, що мала вкрай небагато спільного з реальністю. Подвійна мораль та готовність проповідувати все – від боротьби із загниваючим Заходом та посилення трудової дисципліни до перебудови й прискорення – в умовах колапсу совка сприяли різкому повороту активістів комсомолу від учень «великого» Лєніна до практики дикого капіталізму та уявної демократії. В нових умовах вони з такими самими енергією і завзяттям, як і за «розвинутого соціалізму», почали розбалакувати вже про ліберальні та патріотичні цінності, не маючи, щоправда, з ними нічого спільного. Молоді лєнінці швидше за інших зайняли провідні позиції на всіх рівнях нової влади та соціуму – від політикуму й бізнесу до культури, медіа, спорту і громадянського суспільства. Вони присутні всюди: у владі, опозиції, неурядових організаціях, ЗМІ, шоу-бізнесі, науці, літературі, мистецтві тощо (див. стор. 40).

Вихідці з комсомолу легко і безболісно вписалися в олігархічну модель влади та економіки, що склалася за роки незалежності в Україні, й навіть були її активними творцями, ставши відразу після краху СРСР власниками підприємств, банків тощо. Попри своє перефарбування й перехід у новий комфортний для них стан неконтрольованого збагачення та нагромадження капіталу, вони не полишали бути в душі справжніми комсомольцями. Ці люди завжди намагаються лишатися на перших ролях у своїх нішах за будь-яких розстановок і конфігурацій у владних та політичних відносинах, забезпечуючи цим самим суспільний антивідбір і блокуючи соціальні канали для формування повноцінної еліти. Водночас в Україні вже встигли сформуватися духовні спадкоємці комсомолу, які не мали досвіду членства у ньому, але успішно перейняли звички й навички останньої генерації вірних лєнінців і стали не меншими кар’єристами, пристосуванцями та профанаторами, аніж їхні попередники.

Зрештою, свідченням живучості комсомольської традиції в українських умовах може бути періодичне прийняття Верховною Радою постанов про відзначення ювілейних дат комсомолу, за котрі голосують депутати як від проросійських політсил, так і з національно-демократичного табору, виявляючи в цей спосіб свою ностальгію за молодими роками. Зокрема, цікаве одноголосся спостерігалося 2009 року, коли за постанову про відзначення 90-ї річниці комсомольської організації в Україні віддали свої голоси як представники КПУ та ПР, так і Блок Литвина в повному складі й третина фракції БЮТ.

Молодіжні структури окремих політичних партій в Україні (не згадуючи вже про КПУ, при якій діє відновлена ЛКСМУ), зокрема «підростаюче покоління» Партії регіонів – «Молоді регіони», за своїм характером, риторикою та формою роботи відлунюють найкращими комсомольськими традиціями. Приміром, як по-лєнінськи звучать слова одного із провідних активістів цієї організації Ярослава Гончарова із приводу цьогорічної парламентської кампанії: «Власть обещала обеспечить честность и открытость избирательного процесса – власть выполнила свое обещание».

Тиждень спробував розглянути феномен комсомолу в історичному вимірі й охарактеризувати спадщину, яку той залишив у сучасній Україні. Від моменту свого заснування комсомол був лише однією з конструкцій диктатури Компартії, виконуючи роль пса на повідку». Більшовики активно використовували його як для контролю над молодіжними масами, так і для виконання конкретних завдань: від виховання молоді до агітаційно-пропагандистської та оборонної роботи й допоміжних господарських функцій (див. стор. 32). Його статус, роль та завдання в СРСР відповідали аналогічним структурам тоталітарних режимів: гітлер’югенду в нацистській Німеччині, фашистській молодіжній організації «Балілла» в Італії, хунвейбінам та цзаофаням у маоїстському Китаї.

Комсомол як невід’ємна складова тоталітарного режиму був причетний до всіх його чорних сторінок: репресій, терору, насильницької колективізації, експропріації майна та продовольства, Голодомору, роздмухування культу особи Сталіна, боротьби з інакодумцями тощо. Виконуючи функцію виховання молоді в комуністичному дусі, він забезпечував відтворення більшовицького режиму в наступних поколіннях. У цій неперервній традиції партійного вишколу, коли старші повністю контролювали молодих, відкритих проявів конфлікту між поколіннями як необхідної передумови будь-якого суспільного прогресу не могло бути. Врешті-решт, у період системної кризи радянської моделі влади в комсомолі наочно відобразилися негативні явища, первісно в ньому закладені. Він остаточно перетворюється на школу кар’єризму, пристосуванства, нігілізму та профанації (див. стор. 38). У період переходу країни від соціалізму до демократії та ринкової економіки комсомольські активісти, всупереч заповітам Лєніна, одними з перших накопичили капітал, а зараз намагаються його будь-що примножити, бавлячись водночас у народовладдя. Щоб подолати спадщину совка, українцям слід позбутися «синдрому комсомольця» й очистити вітчизняну еліту від пристосуванців та профанаторів.

Джерело: http://tyzhden.ua/Society/66383