- Я за корупцію, бо так зручніше,
ніж проходити всі нормативні “пекельні кола,” – каже одна моя знайома.
Її можна зрозуміти. В нашій країні
куди не кинеш оком – скрізь є можливості для того, щоб правильно домовитися “за
шоколадку”. За останній десяток років корупція значно переросла свій початковий
стан, коли за додаткові гроші можна було отримати, скажімо, дозвіл на те, що
закон забороняє робити. Тепер хабарі повсякчас беруться (і даються) навіть за
ухвалення цілком законних рішень. Тепер вони процвітають навіть у процесах, що
не мають стосунку до держави чи чиновників: хіба ж “відкат на закупівлях” – не
корупція?
Всюдисущий бакшиш упевнено
доводить, що українське суспільство, принаймні на даному етапі свого розвитку,
більше схоже на середньовічну Персію чи Киргизію, аніж на будь-яку європейську
націю ХХІ століття. Але якщо в тогочасній Центральній Азії хабарі набували
офіційного статусу, і з них чиновники сплачували певний відсоток до центральної
скарбниці, то пересічний мешканець сучасної України вперто вірить у
необхідність подолання корупції, несучи при цьому шоколадку секретарці свого
директора, бо вона ж вчасно підписала у шефа якийсь важливий робочий папірець.
Тобто, виконала свій прямий обов’язок –
не більше.
Третина мешканців України вважає
хабарництво нормою життя, 85% менеджерів визнають, що без хабарів неможливо
вести бізнес. Корупція набула таких масштабів, що для її подолання вже не
достатньо ухвалити ультра-прогресивне законодавство чи запровадити ще більш
суворі покарання. Бо як і “розруха” в булгаківському “Собачому серці”, корупція
– в головах. Суспільство не буде боротися проти того, що вважає нормальним,
зручним, повсякденним.
Система ставлення нашого
суспільства до корупції в її нинішньому стані формувалася щонайменше 40 років.
І щоб це ставлення змінити, варто розібратися в соціо-психологічних та
економічних аспектах, що дали нам зараз третє місце в Європі за рівнем
корумпованості бізнес-сфери (дослідження Ernst&Young, 2013 р.) та 152
позицію в світовому рейтингу корупції Transparency International – на рівні з
Кенією та Угандою.
Цей аналіз не претендує на
всеосяжність, ми не ставимо собі на меті розкрити геть усі аспекти, наша мета –
описати тенденції, що могли спричинити навіть не саму корупцію, а психологічне
ставлення до неї. У першій частині спробуємо навести кілька “архетипічних”
прикладів появи та зростання в наших головах умовного “корупціо-гена”.
Дефіцит і 40 років
“шабашки”
Коріння більшості типів нинішніх
корупційних дій, як на мою думку, бере початок в двох непов’язаних між собою
явищах: радянських дефіцитах та гіперінфляції середини 90-х.
Дефіцити привчили нас до того, що
отримати їх можна лише по знайомству і за могорич.
А буремні 90-ті з рекетом,
бандитизмом та щоденним зростанням цін за відсутності будь-якого натяку на
стабільність убили здатність мислити стратегічно, на перспективу.
Треба якось вижити сьогодні – а
там хоч земля гори! Про наслідки 90-х читайте у другій частині матеріалу, зараз
же зосередимося на дефіцитах.
Один з перших радянських фільмів,
у якому про хабар за можливість купити дефіцитний товар згадують як про
нормальне явище, вийшов 1976 року. Це була славетна “Іронія долі…” Ельдара
Рязанова.
Надя: Гарнитур польский, 830
рублей – и 20 сверху.
Женя: Я дал 25.
25 карбованців – це 20-25%
середньомісячної зарплатні героя. За таку суму хабарник за тогочасним
кримінальним кодексом міг потенційно отримати до 5 років тюрми. І тим не менше,
вже в середині 70-х “доплати” за можливість купити дефіцит стали настільки буденними,
що цей жарт спокійно пройшов повз увагу цензорів, які схильні були не
пропускати критики розвиненого соціалізму.
Коли в країні величезна кількість
товарів загального вжитку і навіть продуктів є тотальним дефіцитом, треба або
мати особливий статус (партійні функціонери купували дружинам шуби на
спец-базах), або вирішувати проблему через хабар. Іншого не дано.
Кількарічні черги на право купити
автомобіль цілком передбачувано давали можливість в обмін на якийсь інший
дефіцит отримати нормальне місце у черзі чи просунути вперед “знайомого
ветерана війни” (була окрема, значно коротша черга для ветеранів).
Дефіцитні копчені ковбаси стали
хорошим знаком вдячності за вирішення якогось не надто складного питання.
Наявність зв’язків була синонімом
доступу до якісного взуття, нормального одягу, чого вартий лише
супер-популярний подарунок тих часів: столовий сервіз! Це зараз комплектом
нормальних тарілок нікого не здивуєш, а тоді їх ставили до сервантів у
вітальнях – щоб всі бачили, що ми живемо не гірше за інших.
Основні психосоціальні риси
тогочасного суспільства:
- за отримання цілком дозволених (як там не
кажіть, а ковбаса – легальний наркотик) і цілком буденних життєвих благ треба
давати хабар, інакше не отримаєш;
- все вирішує не наявність у тебе грошей, а
належність до владної номенклатури чи принаймні наявність “правильних”
зв’язків.
Тож не треба дивуватися, коли
зараз будь-який наш мікро-чиновник рангу “директор свіжого повітря” хизується
черговим лексусом, а, наприклад, княжна Наталія Строцці – спадкоємиця однієї з
найвпливовіших та найбагатших родин Флоренції – їздить на звичайному
фольксвагені гольф. Просто ні вона, ні її батьки не знали, що таке радянські
черги на жигулі!
Ще одна психосоціальна риса, що
зараз дає нам масове схвалення корупції, походить із тих же часів. Це ставлення
до державного та корпоративного майна, як до нічийного. Оскільки тоді вся
власність належала державі (тобто нікому конкретно), і майже все потрібне було
в дефіциті, працівники радянських підприємств не гребували виносити з роботи
щось потенційно корисне.
Вкрасти з власного заводу деталь
(її ж можна буде обміняти на щось інше), винести з м’ясокомбінату ту ж таки
ковбасу, “ні дня без шабашки!” – це ганебне по суті явище сприймалося в соціумі
схвально або принаймні нейтрально.
Будівельники виносили і “заганяли
дачникам” цемент, медсестри запасали марлю та дефіцитні ліки, наукові
працівники могли розжитися на роботі чистим медичним спиртом, що виділявся як
розчинник та для промивки контактів. В результаті кандидат наук міг
“півлітрами” розплатитися за цемент для будівництва дачі: коло замкнулося.
“Економіка шабашок” за умов
дефіцитності майже всього, насправді покращувала життя радянських людей. Тогочасний
вислів “така робота, що нІчого вкрасти”,
був синонімом нинішнього слова “лузер”.
Думаєте, таке ставлення кудись
поділося? Що постало нове покоління, яке не працювало за часів СРСР? Чекайте,
але ті, кому зараз за тридцять, росли і формувалися психологічно саме в часи
розквіту “шабашок”, коли покоління наших батьків повсякчас поверталося з роботи
з якимось гостинцем, винесеним під пальто.
Відомий режисер Лесь Санін якось
жалівся, що змушений був у другій половині 90-х звільняти нормальних фахівців,
які отримували пристойну зарплатню в міжнародній організації, але все одно за
старою звичкою крали з роботи комп’ютерні мишки. Мишка тоді коштувала 10
доларів.
Я не хочу нікого звинувачувати.
Тоді життя було саме таким, і інакше діяти було майже неможливо. “Шабашки”
формально були злочинами, але в суспільній свідомості – нормальними вчинками,
бо ж “все в сім’ю”. Я це пишу лише для того, щоб ми нагадали собі ті часи і
зрозуміли, як вони досі на нас впливають – суто психологічно.
Так, більшість із нас обурюється
черговим випадкам дерибану землі, але давайте будемо чесними: не через те, що у
міста чи держави (тобто, у всіх нас) щось вкрали, а через те, що вкрали без
нас.
Бо державне чи муніципальне й досі
сприймається як нічийне – подивіться хоч на смітники в кожній нашій зоні
відпочинку: СВОЮ землю так не паплюжать.
Нас дратує не факт корупційної
приватизації, а чужа “шабашка”. І відчуття суспільної несправедливості дуже
часто є банальним небажанням визнати, що ти просто маєш роботу, на якій вкрасти
нічого. Тобто, ти лузер.
У наступній частині спробуємо
проаналізувати, як гіперінфляція та суцільна нестабільність 90-х вплинула на
розвиток нашого специфічного гена корупції. Коментарі та приклади – вітаються.
Немає коментарів:
Дописати коментар