Учора, в день народної єдності в
Росії, у низці російських міст відбулися «російські марші». Наприклад, в
Іркутську акція під гаслом «Росія для росіян» зібрала понад двісті осіб. У Москві відбулося дві ходи
націоналістичного спрямування.
Усі ці марші, постійні факти вияву
расизму, нацизму, ксенофобії викликають занепокоєння у багатьох представників
ліберальної інтелігенції РФ. Зокрема днями Євген Іхлов написав із цього приводу
статтю «Росія котиться до нацизму». А вчора на своїй сторінці у «Фейсбуці»
співголова РПР-ПАРНАС Володимир Рижков зазначив таке: «Росія - для всіх! Ось
правильне гасло. Багатонаціональна федеральна демократична Росія, де права,
свободи і безпека кожного захищені Конституцією, законом і державою. А Росія
для росіян, Татарстан для татар тощо — програма швидкого й остаточного розвалу
і знищення країни. Російський марш — демонстрація тих, хто хоче швидкого
розвалу Росії».
Цікаво, що у столиці Киргизстану
відбулася акція проти проведення «російського маршу». До будівлі посольства
Росії прийшло кілька осіб, які висловили побоювання, що «російський марш»
перетвориться на фашистську ходу, а також вони виступили проти утиску в Росії
трудових мігрантів.
«День» звернувся до політолога,
аналітика, директора Інституту глобальних стратегій Вадима Карасьова з
проханням прокоментувати процеси, які відбуваються в Росії, зокрема факти
прояви расизму і нацизму, що почастішали, і до чого все це може врешті-решт
призвести.
Україну дуже часто звинувачують у
проявах фашизму й нацизму. І насамперед ці голоси лунають з боку північного
сусіда та деяких проросійських сил у самій країни. Але такі звинувачення є
безпідставними, оскільки в Україні немає жодної нацистської чи пронацистської,
тим більше профашистської партії. А у
Росії якраз і відбуваються процеси, у яких нас звинувачують. Там ксенофобія,
прояви расизму та нацизму стали нормою. Зокрема, нещодавно футбольний клуб ЦСКА
було покарано за расистські вигуки на адресу чорношкірих гравців англійського клубу «Манчестер Сіті». А
минулого тижня під час футбольного матчу «Спартак» — «Шинник» уболівальники
московського клубу розгорнули на трибунах стадіону нацистський прапор. І ніхто
з тих, хто був поруч із цим червоно-чорним гітлерівським стягом, не висловив
обурення. І насамкінець з Москви було видворено першу групу з понад тисячі
іноземців, яких було затримано на овочевій базі в Бірюльово в середині жовтня.
Більше того, 80% учасників опитування на «Эхо Москвы» — аудиторією якої є
освічена публіка — відкинули ідею міграційної амністії, яка є єдиним
нефашистським способом вирішити проблему рабства гастарбайтерів. Хоч як
парадоксально це звучить, справедливо зауважує щодо цього Євген Іхлов у статті
«Росія котиться до нацизму», — усе це пахне фашизмом. Альтернатива —
нескінченні облави, концтабори у всіх великих містах, добровільні дружини з
ентузіазмом хапають на вулицях підозрілих, тотальна система «народного
стеження» за укриттями, де туляться мігранти.
«День» звернувся до політолога,
аналітика, директора Інституту глобальних стратегій Вадима КАРАСЬОВА із
проханням прокоментувати процеси, які відбуваються в Росії, зокрема вияви
расизму та нацизму.
— Загалом, нацистські прапори,
нацистські рухи, скінхеди в Росії не новина, тим більше — не сенсація. Тут
проблема в іншому — в тому, що сьогодні в Російській Федерації традиційна
ліберально-гуманітарна з дисидентським профілем прозахідна опозиція переживає
дуже серйозну кризу. В Росії починає формуватися національно-визвольна,
національно-демократична опозиція з акцентом на національних, іноді етнічних
проблемах росіян, символічним лідером якої є Навальний. І його передвиборча
кампанія на виборах мера Москви якраз відбулася під такими гаслами. Основним
пунктом, зокрема, була боротьба з нелегальною міграцією.
Ці нові тенденції в протесаному
русі РФ зафіксовано Кремлем, російським правлячим режимом, який починає
перехоплювати національний порядок денний у опозиції. Більше того, режим
починає проводити цю політику у спотворених формах із показовою метою, щоб
налякати російського обивателя та ліберальну протестну частину РФ, яку уособлює
своєю публіцистичною діяльністю на різних інтернет-ресурсах від Каспаров.ру до
«Эхо Москвы».
— Що все це означає?
— Росія переживає кризу державної
ідентичності. Вона за пострадянських часів перестала бути імперією, але не може
ніяк стати національною державою. Росія недостатньо сильна, щоб залишатися
імперією, але слабка, щоб бути національною державою. Путінський політичний
режим — це класичний постімперський режим, це не національна держава.
Національною державою їй стати дуже важко, враховуючи етнічну структуру РФ,
федералізм, ситуацію на Північному Кавказі, внутрішні республіки. Тому в Росії
зріє запит передусім серед молодого протестного політичного покоління на
національну російську державу. Але Росія у нинішньому політичному, етнічному,
адміністративно-територіальному устрої не може бути національною державою, тому
що вона залишається постімперською державною структурою.
У цьому все протиріччя, яке будуть
програмувати різні етно-національні й етно-територіальні конфлікти, дедалі
більше набуваючи політизованої форми. І влада розуміє, що для отримання влади
потрібно трансформуватися у якусь національну структуру, щоб не втратити
підтримку саме російського населення. Адже виглядає досить дивним, що свою
електоральну підтримку нинішній режим отримує від Північного Кавказу. А
протестні настрої, які відмовляють у легітимності нинішній владі і режиму
Путіна, — якраз серед російського населення, у містах, де зосереджено найбільшу
кількість росіян.
Потрібно готуватися до того, що
сьогодні Росія перебуває у фазі визрівання від постімперської квазідержавності
до національної державності. Але враховуючи територію,
адміністративно-територіальний устрій, велику роль етнічного елементу в
російських елітах, різного роду етно-політичних уній Кремля із Грозним,
Дагестаном, Казанню, Уфою, а також те, що протестні настрої проти нинішнього
політичного режиму найбільше виходять з боку росіян, то сьогодні Росію
запрограмовано на масштабні політико-етнічні конфлікти. Це буде виявлятися не
тільки в нацистських проявах серед футбольних фанів, а й у тому, що Путіну
заради виживання свого політичного режиму доведеться запозичувати національний
порядок денний.
Тому облави на мігрантів, показові
антимігрантські виступи, гра у націоналізм та більш-менш солідна жириновщина
буде супроводжувати всі ці процеси. Саме для того, щоб у нинішньому постімперському
політичному тілі РФ та в процесах визрівання російської національної держави не
визріло покоління здорового громадянського російського націоналізму
європейського штибу, уособленням якого більш-менш є Навальний і його команда.
У Росії дилема полягає в тому, що:
або визріє російський проєвропейський ліберальний націоналізм таким, яким свого
часу в Україні була українська національна демократія, або Росія піде шляхом
формування політичного режиму на консервативній націоналістській платформі з усіма
притаманними їй атрибутами: ксенофобією, етнічним сепаратизмом, консервативним
націоналізмом і навіть нацизмом.
— Чи може Європа якимось чином
вплинути на Росію, щоб не допустити другого варіанту?
— Її може врятувати Європа лише
тоді, коли Росія буде ставити європейською державою і тим чи іншим способом
матиме асоціацію з ЄС. Тільки Європа може сприяти тому, щоб на руїнах цієї
постімперії формувалась російська національна держава. Тут іншого шляху немає.
Але сьогодні Росія, навпаки, робить крок від Європи, щоб зберегти підвалини
сучасного політичного режиму, який добігає кінця. Постімперський стан не може
довго існувати. Потрібно формувати або нову імперію, або нову національну
державу. Тому для Путіна Митний союз чи Євразійський союз — питання виживання.
І якщо Росії не вдасться повернутися в імперськоподібну форму на базі нових так
званих інтеграційних проектів (насправді це проекти реімперіалізації), тоді
залишається один шлях — ставати національною державою. Але як їй вийти на рівень національної
державності та водночас зберегти нинішній територіально-адміністративний
устрій, територіальні кордони? Як у російській національній державі може бути
Чечня і Південний Кавказ? Теоретично можна було б РФ зробити щось на кшталт
Сполучених Штатів Америки з їхнім плавильним котлом і відсутністю національних
ознак.
— А хіба це неможливо?
— У Росії ленінською національною
політикою було закладено бомбу націоналізму й етнічного сепаратизму. Союз
Радянських Соціалістичних Республік було створено на базі титульних націй. Тому
процеси націоналізації всередині РФ зайшли далеко вперед і повернути назад
структуру американського імперсько-республіканського типу неможливо. Втім,
можлива якась модель європейської національної держави. Але для цього потрібно
зняти адміністративно-територіальний устрій, а тоді постає питання, чи зможе
Росія бути національною ліберально-демократичною державою в нинішніх
територіальних кордонах.
— Тоді все впирається в ресурси?
— Так. Поки що Росію об’єднує
нафтогазова труба. Росія, як інші радянські республіки, — це осколки радянської
галактики. України це теж стосується, якщо вона не стане асоційованим членом ЄС
і не ввійде в європейську сім’ю народів. Росія це така ресурсна унія
слов’янських, тюркських та угро-фінських народів, які припали до нафтогазової
труби і це їх поки тримає. Не буде труби, не буде ренти — усі розійдуться і всі
будуть приватизовувати цю трубу. Так, це сьогодні проблема ресурсної
колоніальної моделі, яка більше бонусів і преференцій дає не росіянам. Це дуже дивна
модель колоніальної держави, коли Москва, Кремль платить данину, контрибуцію за
те, щоб Чечня та інші північнокавказькі так званні республіки не воювали проти
Кремля. А хто оплачує цей привілейований стан? Росіяни. Тим більше, що ми
бачимо зворотну колонізацію, коли етнічні групи й анклави колонізують Москву,
основні російські центри і фактично там хазяйнують, починаючи від бізнесу і
закінчуючи лезгінкою та святкуванням Курбан-Байрам у Москві. І це виглядає дуже
дивно для росіян. І звідти теж можуть бути прояви низового націоналізму,
нацизму і профашизму. Звідти якраз і формується запит на таку нову опозицію
національно-демократичного штибу, як Навальний. І це якраз формує ситуацію для
розпачу в таких ліберальних інтелігентів дисидентів-опозиціонерів, як Іхлов та
іже з ним, які в розпачі, бо це фактично підводить риску під дилемою: західники
і слов’янофіли. Цього вже немає.
— Чи розуміють у Європі, які
складні процеси відбуваються в Росії і необхідність підписання угоди про
асоціацію з Україною, щоб підштовхнути російський режим до європейського шляху?
- Думаю, що такого розуміння в
Європі немає. І тут важливе те, що робить Україна. А ми зробили дві дуже
важливі речі. По-перше, 1991 року ми не пішли на різні варіанти конфедерації,
які нам просували і зробили крок вперед, створивши незалежну національну
державу. І тепер ми маємо підписати угоду про асоціацію з ЄС, тоді в Росії не
буде виходу. Вона або розпадеться, або буде змушена рухатися у бік Європи. Але
ми не повинні чекати, коли вона до цього додумається, а зробити самим швидше й
ефективніше. Поки що Європа до кінця не розуміє, що відбувається сьогодні в
Росії, які там зріють підводні антагоністичні протиріччя, які ставлять на межу
існування і виживання російську державність. Крім того, європейці сьогодні
заколисуються рейтингами «Форбсу», які назвали Путіна найвпливовішим політиком.
Поки що Європа живе в ілюзорному світі, вона не до кінця розуміє процеси, які
відбуваються у пострадянському просторі. Ідеться не про демократію чи
авторитаризм, а про те, що руйнуються структури континентальної імперії,
державності, які закладалися в Росії, у тому числі і в Україні останні 300
років, починаючи від Московії, закінчуючи імперією Петра І. А це означає, що
буде мінятися геополітичний ландшафт пострадянської Євразії, а це колосальні
виклики для всього світу. І більшість із них буде на користь Китаю, поки що західний світ не хоче замислитися над цим,
бо це новий головний біль: що робити з цією великою територією, у якій немає
ладу. Тому вони терплять Путіна, бо він мінімум стабільності та мінімум порядку
забезпечує у цьому регіоні. А що буде через 20 — 30 років — просто страшно
подумати. Тому й не хочуть над цим думати. Коли страшно думати, тоді не
думають. Краще голову — в пісок, про це не думати й жити сьогоднішнім днем, а
там уже інші покоління будуть розбиратися з цим «щастям» по-своєму і в інших
умовах. Але це вже справа інших поколінь і еліт та європейських лідерів.
Микола СІРУК, «День»
Немає коментарів:
Дописати коментар