У неділю у столиці відбулася без
перебільшення одна з наймасштабніших військових реконструкцій. В урочищі
Ситники, що на Троєщині, понад тисяча учасників відтворювали форсування Дніпра,
яке відбувалося цього ж дня, але 70 років тому.
Організатором Х-го міжнародного
військово-історичного фестивалю «Даєш Київ!» виступила молодіжна громадська
організація «Київський клуб «Червона Зірка» спільно з Національним
військово-історичним музеєм України.
Завдання історики й військові
поставили собі дуже непросте - відтворити переправу через Дніпро з
використанням шлюпок, баркасів, наведенням понтонних мостів під вибухи
артилерії та ще й залучаючи танки, мотоцикли, кавалерію і навіть авіацію. Адже
питання не лише у тому, що усю цю раритетну техніку і зброю належало довести до
робочого стану і дати в руки компетентним учасникам, так ще й необхідно було
забезпечити безпеку глядачам. А подивитися на форсування Дніпра, завдяки
привабливій рекламі і гарній погоді, прийшли тисячі киян, які взяли у щільне
коло місце проведення битви.
Проте організатори впоралися із
завданням: Червона Армія успішно захопила лівий берег, а гості фестивалю
отримали винятково позитивні емоції.
Щоб встигнути поспілкуватися з
учасниками до того, як вони займуть свої «бойові» позиції (хто - у шлюпках, а
хто – в окопах), кореспондент «Голосу України» виришила провести розвідку боєм
і прийшла на фестиваль за кілька годин до його початку. Однак навіть задовго до
першого пострілу більшість реконструкторів вже була на огородженому не лише
мотузками, а й щільним кордоном міліції, полі майбутньої битви.
Тож чекати на удачу довелося біля
КПП, на якому красувався напис «HALT!» і стояв німецький постовий - за легендою
до початку форсування цей берег належав фашистам. Атмосфера була святковою, і
«німець» (на відміну від представників оргкомітету, які постійно метушилися)
замість того, щоб охороняти ввірений йому шлагбаум, із задоволенням
фотографувався з усіма охочими.
Саме тут вдалося підкараулити
голову чеської делегації Радима Храста, який представляв Міністерство оборони
Чеської Республіки. До речі, на фестиваль приїхали військово-історичні клуби з
Росії, Білорусі, Естонії, Литви, Латвії, Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Франції,
США та Польщі. «Чехи та словаки теж брали участь у звільненні центра Києва.
Тому це - данина пам’яті предкам, які тут воювали. Крім того, багато з нас –
ветерани вже сучасних воєн, які цікавляться історією», - пояснив Радим Храст причини,
що спонукали його приїхати.
Тим часом довкола місця битви
кипіла торгівля. Продавали, до слова, не лише пиріжки, а й товари, які можуть
зацікавити, тих, хто захоплюється історією Другої світової. Були тут гудзики,
пілотки, ушанки, форма, обмундирування тих часів. Проте мене, зі зрозумілих
причин, найбільше зацікавив номер газети «Правда» за 7 листопада 1943 року,
точну копію якого роздавали безплатно. На першій сторінці – доповідь товариша
Сталіна, яку він виголосив під час урочистого засідання Московської Ради
депутатів трудящих з партійними та громадськими організаціями міста Москви, а
також указ Президіума Верховної Ради СРСР про нагородження вождя орденом
Суворова 1 ступеня «за правильне керівництво операціями Червоної Армії». На
другій сторінці – продовження доповіді та наказ Сталіна. І лише, як кажуть
журналісти, у підвалі третьої шпальти (тобто у самісінькому низу) знаходиться
маленька замітка про те, що звільнено Київ. Такі були пріоритети. Зате
порадувала остання сторінка. Там, нарешті було вміщено оперативне зведення «Від
радянського інформбюро» (читаючи ці слова сам собою згадався голос Левітана),
яке повідомляло про звільнення не лише Києва, а й околиць. Знайшлося місце й
для замітки, авторства Франкліна Теодора Рузвельта, й дуже тенденційного
репортажу з того самого урочистого засідання, який зводився до того, як і
скільки разів пролунало «Ура товаришу Сталіну». Одне слово, повчальне читання.
Між тим наближався початок
фестивалю. До того, як з-за острова з’явилися перші човни з червоноармійцями,
автору цих рядків вдалося поспілкуватися з представниками клубу «Червона
Зірка». З’ясувалося, що входять до нього не лише історики (хоча саме вони
проводять титанічну роботу з пошуку інформації, розробки сценаріїв
реконструкції і т. д.), а й механіки, які лагодять техніку і завдяки яким
мотоцикли, автомобілі, танки їздять забувши, що їм сімдесят років. «Ви думаєте
«Пантера» сама собою поїде?», - запитує механік Ярослав. «Ми все це
відновлюємо, ремонтуємо. Он бачите той окоп – моїх рук справа», - гордо каже
він і зникає за міліцейським кордоном.
Кількість охочих побачити
реконструкцію, в останні хвилини перед початком, стала такою, що хлопчаки, аби
хоч щось угледіти, рясно обліпили дерева.
Глядачі настільки щільно обступили
усю лінію форсування (від кромки води аж до останнього укріплення), що ті, хто
запізнився, могли побачити лише авіацію та почути гуркіт артилерії. До речі,
пілоти показали справжній клас. Демонструючи бій у повітрі, вони довели, що
наші військові боєздатні з будь-якою технікою. Навіть часів Другої світової.
Постріли артилерії, повітряний бій перенесли усіх глядачів у часи війни. Коли
пролунали перші вибухи, а літаки один за одним пролетіли ледь не над головами,
стало моторошно навіть сьогодні, коли усі розуміли, що це просто вистава, а
набої - холості. Страшно подумати, як почувалися червоноармійці тоді, 1943-го,
коли бій був справжнім та ще й погода стояла «як раз для переправи» – мінус
п’ять і дощ зі снігом.
Так, завдяки цьому фестивалю,
покоління, що не знали війни, змогли хоча б на якусь соту долю відчути героїзм
та відвагу тих фронтовиків, які звільнили Київ. За оцінками різних істориків
під час битви за місто-герой 1943 року свої життя поклали понад 400 тисяч
військових.
Немає коментарів:
Дописати коментар