Перші дні перебування депутатської фракції ВО
«Свобода» у Верховній Раді внесли певне пожвавлення в те застійне
псевдопарламентське болото, що вже три роки демонструє абсолютну неспроможність
бути нормальним законодавчим органом.
На тлі політичної імпотенції
помаранчево-зелено-біло-серцевої опозиції принципові й рішучі хлопці, які не
бояться фізичних сутичок за ідейні переконання, викликали в багатьох змучених
самовпевненим регіональським хамством громадян неабиякі симпатії. Свободівці зуміли
організувати сеанс ганьби персональним тушкам Арсенія Яценюка з родини
бізнесменів Табалових, налякати «піаністів» Партії регіонів, що, коли й
намагаються проголосувати «за себе й того хлопця», то тепер роблять це дуже
обережно (до речі, щось зовсім не видно стало Чечетова). І що дуже важливо,
«Свобода» позбавила ПР монополії на насильство під склепінням Верховної Ради.
Якщо раніше регіонали могли безкарно ламати стільці на головах опозиціонерів,
то тепер цей «золотий час» явно скінчився. Бо можна й самому добряче дістати…
Магія страху, що тяжіла від 2010 року над опозицією, зникла, і регіонали
невдоволено помітили, що «лохи» нахабніють і не бояться. У, здавалося б, цілком
упокорену Раду вдерся елемент волелюбності й бунту. Найнебезпечніше для ПР, що
він вельми заразливий: дивлячись на свободівців, «Батьківщина» та УДАР також
можуть вийти зі стану легкої летаргії і відчути смак справжньої політичної
боротьби. Вулканічний темперамент «Свободи», помножений на 180 депутатських
«багнетів», може дати чимало сюрпризів. А якщо вона ще й навчиться поєднувати
жагу боротьби з політичною мудрістю та далекоглядністю, то хто знає, яка нова
політична реальність сформується в тих стінах та й в усьому суспільстві. Адже
мільйони людей дуже не люблять Партії регіонів (якщо висловлюватись вельми
м’яко), інші стрімко в ній розчаровуються, зубожіння населення прогресує,
соціальний відчай зашкалює. Отже, всі об’єктивні чинники наявні. Однак труднощі
полягають у відсутності саме суб’єктивного, народ іще не побачив тієї сили, що
зможе артикулювати у вигляді програм, законопроектів, гасел, закликів та
публічних акцій несприйняття ним нинішньої влади. Адже попередня опозиція геть
самодискредитувалася; тільки божевільний чи безмежно довірливий може піти разом
із її представниками «в розвідку» (бо як усе здають, то здадуть і маси, котрі
їм повірять). Самого лишень погляду на благополучні обличчя «реєстрової»
опозиції досить, щоб позбутись останніх рефлексів боротьби…
«Свобода» в цьому сенсі справляє враження чогось
свіжого, незатертого й незасмальцьованого. Одначе в тій інтриганській
структурі, якою є Верховна Рада, її представникам доведеться навчитися
здійснювати багатоходові комбінації, зокрема й залаштункові. А це вимагає
дипломатичності, хитрощів і гнучкості (без утрати принциповості й відданості
своїй ідеології), які поки що не належать до сильних сторін партії. Їй треба
навчитися, як кажуть пересічні регіонали, «фільтрувати базар», тобто
контролювати власні публічні виступи, щоб не потрапляти в заздалегідь
розставлені пропагандистські пастки, після котрих нею можна буде лякати
електорат, створювати їй негативну репутацію. Панові Тягнибоку в цьому сенсі
варто уважніше придивитися до своїх ідеологів, бо вони не завжди свідомі того,
що кажуть. І головне, не думати, ніби несподіваний успіх на виборах є
свідченням їхньої геніальності та індульгенцією на будь-які помилки. З одного
боку, є перспектива стати могутньою всеукраїнською політичною силою, а з
другого – само- (або з допомогою ПР і п’ятої колони) дискредитуватися, здеградувати
й відкотитися на позиції містечкової партії в політичному гетто за Збручем,
поховавши надії мільйонів українців на те, що знайдеться структура, здатна коли
не виконати, то бодай поставити на порядок денний завдання декомунізації та
деколонізації України, ліквідації панування олігархату, забезпечення
повноцінного національного й соціально-економічного відродження нації та
держави. В історії ВО «Свобода» це дуже складний і небезпечний час, бо справді
надзвичайно важко вміло поєднувати вуличну й парламентську опозиційну
діяльність.
А що опоненти? Зрозуміло, вони не чекали від новачків
ВР такої шаленої активності. «Свобода» явно заважає вже сформованим у Верховній
Раді стандартам життя Партії регіонів.
Зможуть "Свободівці" бути мудрими,
сильними, непідкупними – відкриють нову сторінку в житті України, ні –
потраплять до «музею покинутих проектів»…
З цією публікою треба таки щось робити, інакше вона
здатна не тільки революціонізувати опозицію, а й погано впливати на
депутатів-мажоритарників, ба навіть сіяти якісь зерна непевності й сумнівів у
лавах самих регіоналів. Звісно, якщо не втратить рівня політичного
темпераменту…
Які резерви тут мають регіонали? Є такі
основні стратегії:
1) лякати; 2) купувати; 3) розкладати морально. В
контексті першої можна підготувати кримінальні справи проти найбільш активних
свободівців (до речі, скільки треба голосів, щоб віддати депутата нашій
героїчній Феміді, – 226?), а ще краще проти родичів, членів сімей… Можна знайти,
а в разі його відсутності виготовити ганебний компромат (у кримінальній,
фінансовій, сексуальній сферах). Можна здійснити масовану пропагандистську
кампанію проти цієї партії: «нацисти, фашисти, екстремісти» і т. ін. (власне
процес уже пішов, про що свідчить активний чорний піар щодо Ігоря
Мірошниченка). Про таку класику жанру, як підкидання наркотиків, зброї, «трупів
у зеленій валізі», вже не кажу…
А ще можна перекрити кисень спонсорам партії. Якщо не
вийде, то доведеться задіяти другу стратегію. Спочатку дати щось солодке в
самій ВР, ну там комітети, може, якісь дрібнички на кшталт квартири в Києві,
потім місце в раді директорів (неофіційно, але з реальними грішми), участь у
бізнес-проектах та й просто грубі гроші. Чи всяка людина відмовиться від, приміром,
5 млн «зелені» готівкою? Для ПР ця гра варта свічок, бо досить однієї тушки – й
моральному капіталові «Свободи» кінець. Її депутатів намагатимуться втягнути в
коло «хазяєв жизні» – до такої собі малоросійської системи координат
(«великосвітські» тусовки тощо), куди останніми роками успішно засмоктали
багатьох помаранчевих опозиціонерів, котрих такими вже й важко назвати, адже
їхні цінності ідентичні тим, до яких вони політично опонують.
Тож, як здається, найближчим часом серед свободівців
напружено і всебічно шукатимуть «слабку ланку». Справді, чи всі члени цієї
структури є фанатичними, ідейними борцями за Україну? Чи немає в ній власних
«комсомольців», молодих кар’єристів, для яких «Свобода» – лише можливість
реалізувати власні егоїстичні проекти? Адже там багато молодих людей, не
розпещених життям, – і раптом вони матимуть змогу поласувати депутатськими
привілеями, а до цього звикають швидко й не хочуть відвикати. Та й апетит може
посилитися… Така атака «спокусами» може вирвати з лав партії деяких нестійких
борців, що матиме для «Свободи» катастрофічні наслідки. Суспільство поки що не
дуже обізнане стосовно того, які внутрішні звичаї там панують, чи
протистоятимуть свободівці «лакомствам нещасним»… Адже є прикрий досвід деяких
дисидентів, які витримали радянські табори, цькування й катівні, але, одержавши
нардепівські мандати, піддалися на спокушання посадами (не дуже впливовими,
однак почесними), зарплатами, квартирами й машинами, зарубіжними відрядженнями за
рахунок держави тощо. Вийшло так, що привілеї виявилися дієвішими від карцеру
на комуністичній зоні. А то ж були зрілі, досвідчені, випробувані й сформовані
особистості… Як опиратиметься цьому зелена молодь? Не можна виключати й
одночасного застосування батога та «змія-спокусника».
«Свобода» повинна вбити в собі нехіть до рутинної,
нудної, повсякденної парламентської роботи, зрозумівши, що чимало принципових
питань вирішується не в сесійній залі, не публічно. І цей стиль діяльності (у
наших умовах цілком «візантійський») також треба вивчити й володіти ним добре.
Але все це доведеться реалізовувати в надзвичайно несприятливих обставинах, бо
цю політичну силу атакуватимуть з усіх боків, намагаючись адаптувати, вписати в
корупційно-олігархічну систему, що сформувалася ще за Кучми, а нині досягла
розквіту, набувши відчутних кримінальних рис. Отже, розпочинається період
суворих випробувань, у яких усе справжнє вистоїть і збережеться, а награне й
бутафорське зазнає неминучого краху. Чи залишиться «Свобода» «Свободою» чи
перетвориться на щось жалюгідне й ганебне, на кшталт багатьох колишніх
національно-демократичних структур зразка 1990-х? Сьогодні гірко й огидно
спостерігати тих екс-героїв, що звично симулюють політичну діяльність своїх
давно померлих партій, випрошують подачки у влади, жебрають у потенційних
спонсорів, боячись самим собі зізнатися, що вони вже нікому не потрібні. Влада
колись їх адаптувала, використала й викинула на смітник історії. А вони в ті вже
давні часи навіть претендували на президентство… Так минає земна слава. Втім,
політична доля «Свободи» залежить наразі лише від неї самої. Зможуть вони бути
мудрими, сильними, непідкупними – відкриють нову сторінку в житті України, ні –
потраплять до «музею покинутих проектів»…
Джерело: http://tyzhden.ua/Politics/68237
Немає коментарів:
Дописати коментар