Від мами, яка чверть віку тому розпитувала своїх діда й бабу про те, як
вдавалося їм, їхнім одноліткам пережити війну, "партизанку",
"стрибків", лєсоповал і ще безліч інших жахіть, знаю, що тоді мій
мудрий прадідусь сказав їй:
"Розумієш, людина – то таке сотворіння, що з часом звикає до
всього…". Чи настане це звикання для всіх українців – вирішують
фактично дві області: Донецька і Луганська. Зрештою, вони
"вирішували" практично на всіх виборах в Україні. Своєю кількісною перевагою і фантастичним єднанням. Єднанням
байдужості, нелюбові до всього українського.
І, даруйте за відвертість,
перемагали своїм єднанням у неуцтві. Бо ж якби вони вчились так, як треба, то
знали б.
Донецька губернія – територіальна одиниця УСРР, згодом УРСР,
– адміністративно-територіальна одиниця СРСР, проголошена в березні 1919
стосовно територій, що були під контролем Червоної Армії.
Вона існувала з 1919-го по 1925-й рік, до її складу ввійшли
Слов’яносербський повіт і Бахмутський повіт Катеринославської губернії.
Катеринослав – нині Дніпропетровськ, Бахмут – нині Артемівськ.
Слов’яносербський повіт – адміністративно-територіальна
одиниця Катеринославської губернії; у повіті – відносно інших повітів –
проживало багато сербів і молдаван. Нині це район Луганської області.
Центром губернії стало місто Луганське, а в 1920 році центр
губернії перенесли в місто Бахмут. Донецька губернія мала поділ на 10 повітів і
304 волості. Ось алфавітний список повітів: Бахмутський, Гришинський,
Дебальцівський, Луганський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський,
Таганрозький, Шахтинський, Юзівський.
Усі були названі відповідно до міст-центрів повітів, крім
Шахтинського, центр якого знаходився в Олександрів-Грушевському.
У червні 1922 року був ліквідований Гришинський повіт, а в
листопаді того ж року – Дебальцівський.
2
квітня 1924 року Донецький губернський комітет КП(б)У висловив протест проти пропагандистської
кампанії російських більшовиків у Ростові за перехід до
РСФРР Таганрозького і Шахтинського округів УРСР.
Проте, 17 серпня 1924 року за дорученням Сталіна усім членам
ЦК і ЦКК РКП(б) було розіслано матеріали про необхідність передачі Російській
СФРР Таганрозького і Шахтинського округів УСРР, що згодом і було зроблено.
У 1925-му Донецьку губернію було ліквідовано. Залишилося
п’ять округів: 1) Бахмутський (згодом Артемівський) округ, 2) Луганський округ,
Маріупільський округ, 4) Юзівський (згодом Сталінський) округ, 5)
Старобільський округ.
Висновок перший: якщо зараз і треба було за щось
боротися прихильникам так званої ДНР і ЛНР, то виключно за повернення з Росії
до свого складу колишніх Таганрозького і Шахтинського округів.
Після повалення Тимчасового уряду, 31 жовтня 1917 року
Центральна Рада ухвалила Постанову про так зване "злучення українських
земель": "поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на
всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме –
Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину
Курщини та Вороніжчини".
Більшовики Південно-західного краю – Поділля, Волинь, Київщина,
частково Чернігівщина і Полтавщина – в листопаді 1917 року висунули пропозицію
скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання нагальних проблем тогочасного
життя.
Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю,
який першим зрозумів необхідність консолідації сил у всеукраїнському масштабі,
виступив з ініціативою скликати Всеукраїнський з’їзд більшовицьких організацій,
щоб утворити керівництво партійного центру більшовицької України.
Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким
обкомом партії і особисто Артемом – Федором Сергєєвим, як членом ЦК РСДРП(б) і
секретарем обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну, то
такий центр, очевидно, вдалося б утворити вже в грудні 1917 року. Але цього не
сталося.
Проігнорувавши з’їзд у Києві, партійна конференція у Харкові
визнала за необхідність скликати з’їзд партійних організацій
Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю, але лише з
"метою вироблення спільного плану агітації і боротьби", а не для організаційного
об’єднання.
Артем підтримав меншовика Рубінштейна і есера Губовського,
які висловилися за свободу самовизначення областей і народів, проти
"анексування" їх Центральною Радою.
Запропонував "створити незалежну від київського центру
самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади
Рад", що і було відображено в резолюції загальних зборів Харківської Ради
24 листопада 1917 року.
Зауважимо, що вже тоді "харківська, катеринославська і
донецька більшовицькі організації були найбільш потужними і численними в
Україні, до речі, на відміну від київської, полтавської, чернігівської,
житомирської і вінницької організацій, де більшовики перебували на третьорядних
ролях.
Етнічна українськість противилася більшовизмові. Та навіть у
лавах самих більшовиків точилися серйозні суперечки на регіональному ґрунті
щодо незалежності України.
Київські більшовики перебували у стані перманентної
ворожнечі з харківськими і катеринославськими, серед яких були більшовицькі
монстри Артем і Петровський.
Більшовики донеччани, харків’яни і катеринославці навіть не
хотіли визнавати себе частиною України, яку вони для себе обмежили
Правобережжям, натомість тяжіли до РСФРР як самостійна донецько-криворізька
організація".
"Якщо політика
Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим
тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці
промислових центрів півночі. Донецький басейн важливий перш за все для долі
всієї російської революції в цілому", – заявляв більшовик
Жаков, один з прибічників Донецько-Криворізької Республіки.
"Нам не потрібно ні
міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада!"
– заявляв Васильченко, народний комісар внутрішніх справ.
"В тому і полягала
різниця між Народним секретаріатом та групою Артема в Харкові, катеринославцями
та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від
"радівської" України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити
національний український радянський центр для всієї України" –
казав більшовицький державний і партійний діяч Затонський, народний секретар
освіти, людина, яка в грудні 1917 повністю підтримала агресію Росії проти УНР,
у 1925-27 була секретарем ЦК КП(б)У, у 1927-33 – головою ЦК КП(б)У, у 1933-38 –
наркомом освіти УРСР, а в липні 1938 був знищений НКВД разом з дружиною.
І вже на початку січня 1918 у Харкові відбувся організований
більшовиками за вказівкою Лєніна ІV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів
Донецького і Криворізького басейнів, на якому було проголошено утворення
Донецько-Криворізької Радянської Республіки (Д-КРР) і приєднання її до
території Радянської Росії.
Сформований "уряд республіки" – Рада Народних
Комісарів – своїми прізвищами говорить сама за себе: Артем – голова, Магідов,
Жаков, Філов, Рухимович, Межлаук, Хаменський та інші
Територіально Д-КРР охоплювала Сумщину, Харківщину,
Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом (тепер Запоріжжя), Херсонщину з
Кривим Рогом і Єлисаветградом (тепер Кіровоград), та частину Області війська
Донського з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер місто Шахти, Росія) –
практично біло-голуба вотчина нинішньої Партії регіонів.
Проте, хоч Росія сприяла утворенню Д-КРР як напівдержавному
утворенню, за визначенням Ілька Лемко, для надійного забезпечення центру
Росії паливом і харчовими продуктами, Раднарком РСФРР не визнав офіційно Д-КРР
ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації.
А вже в середині січня 1918 року Лєнін збирав дані про
ставлення делегатів ІІІ Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї
термінового скликання ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний
уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької
республіки.
Що ж вплинуло на таку різку зміну поглядів?
Відповідь знаходимо серед телеграм представникам Раднаркому
в Україні Орджонікідзе та Антонову-Овсієнку Володимира Лєніна: "Що
стосується Донецької республіки, передайте товаришам, що як би вони не
вхитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії
Винниченка, все одно буде включена в Україну й німці будуть її завойовувати.
Через це зовсім безглуздо з боку Донецької республіки
відмовлятися від єдиного з усією іншою Україною фронту оборони".
Для тих, хто не зрозумів хитросплетіння лєнінських слів:
Лєніну, Росії не була потрібна Д-КРР – хай і велика частина України, їм
потрібна була ВСЯ Україна!
Висновок другий: нинішня Росія може відмовитися від
Донбасу лише у випадку прямого втручання на територію України третьої сторони,
наприклад, США або Великобританії, як гарантів цілісності нашої території.
Звичайно, запущений механізм вже запрацював. Донецькі
сепаратисти зразка 1918 року лише входили в смак. Сп’яніння від власної
важності, значимості і отриманої влади не дозволяло одразу приймати адекватні
рішення.
Лєніну довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити Артема,
виконуючи директиви вождя, оголосити на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді Рад у
Катеринославі в березні 1918 "про необхідність створення єдиного фронту
боротьби трудящих України проти ворогів зовнішніх і внутрішніх… Д-КРР є
складовою частиною України".
Питання про окрему Д-КРР більше не ставилось. Але не факт,
що назавжди вмерло в душах і головах її "батьків". Аж дуже дивною
виглядає в логічному ланцюжку подій уже згадувана нами трагічна загибель в
липні 1921 року Артема. Про інших "видатних" творців Д-КРР,
сумніваємось, що згадають хоча б професійні історики.
Висновок третій: якщо хтось і запалює на небі зірки,
то він же їх і гасить. Що відбувається з тими, хто збігся на світло і тепло тих
зірок, – здогадайтеся самі.
Шкода, що нинішні творці ДНР і ЛНР, і доморощені, і
"набєжавшіє" не прочитають цієї публікації. Може б встигли провести
паралелі, проаналізувати і розбігтися в розсипну подалі від тих сепаратистських
" зірок". І ще далі від їх "зажигатєлєй"…
…Якби ж ми вчились…
Немає коментарів:
Дописати коментар