Опозиція: час доводити свою спроможність

«Тепер ми вже ведемо гру, а не вони (влада. – Авт.). Он скіль­­ки народу нас прийшло підтримати», – радісно коментував знайомий депутат від «Батьківщини» одне з перших народних віч, що зібрало на Євромайдані понад 500 тис. українців.

 На початку протестів такі переможні настрої панували у всіх трьох таборах парламентської опозиції. Багато хто з опонентів влади свято вірив (а дехто й досі), що Євромайдан та різке зростання протестних настроїв у суспільстві підвищили їхні шанси на здобуття влади. Багато хто з них досі так само переконаний, що сотні тисяч виходять на вулиці, щоб підтримати опозицію. Чергові самонавіювання знову можуть зле пожартувати з нею.

Справді, зрив євроінтеграції командою Януковича та риторика високопосадовців ЄС про те, що для продовження зближення з Україною тут бажана зміна влади, повернули нинішнім лідерам опозиції можливість експлуатувати євроінтеграційну тематику у власній виборчій кампанії. Водночас вони дістали можливість говорити від імені невдоволених владою мільйонів. Для них це очевидна перевага порівняно із ситуацією, що мала місце лише два-три місяці тому, коли Янукович активно вибудовував собі імідж євроінтегратора, а кількасоттисячні антивладні акції протесту бачилися недосяжними і відповідно видавалося малоймовірним повторення подій 2004 року.

Однак питанням залишається те, чи зможе опозиція успішно скористатися тими потенційними можливостями, які вона дістала наприкінці 2013-го, й уникнути повторення помилок, які не раз послаблювали її позиції впродовж президентства Віктора Януковича. Адже в протистоянні з владою опозиційні сили постійно демонстрували свою нездатність досягти успіху навіть за найсприятливіших результатів. Коли влада була ослаблена через внутрішні тертя і її опоненти, здавалося, взяли ініціативу у свої руки, вони однаково досить швидко втрачали її. Так було під час парламентських виборів у жовтні 2012-го та захисту їх результатів у листопаді. Така ситуація спостерігалася на початку роботи нової ВР, формування її керівних органів і переформатування уряду в грудні 2012 року. Подібне було й під час блокування парламенту з вимогами персонального голосування в лютому – березні 2013-го. Вреш­­ті потім влада перейшла в наступ і починаючи від виїзного засідання у квітні впродовж усього 2013-го демонструвала цілковите ігнорування опозиції. Точно так, як це було за попереднього бутафорного парламенту, «стушкованого» в 2010 році й повністю заточеного на одобрямс рішень керівництва. Навіть в умовах кількасоттисячних акцій протесту на початку грудня опоненти влади фактично віддали їй ініціативу – і в країні загалом, у ВР зокрема. Запаморочення від успіхів та нездатність скористатися отриманими можливостями призвели висуванців від «Батьківщини» та «Свободи» до принизливої поразки на повторних виборах у «проблемних» округах. Але найбільше здивувало, що цього разу вони не здатні були захистити їх результати. Зокрема, на відміну від 2012-го парламентські опозиційні сили цього разу дивним чином відмовилися від будь-яких активних дій (велелюдні мітинги, акції протесту) біля окружних комісій. Тобто в згаданих округах перемогу фактично віддали без бою, хоча поруч був Євромайдан, достатньо було кинути клич – і біля окружкомів чи ЦВК стояли б «виїзні» Євромайдани. За таких підходів опозиції до виборів вже на наступних явка може бути ще меншою, ніж у п’яти «проблемних» округах (не сягнула й 50%). Адже в потенційного електорату опозиції виникає логічне запитання: для чого йти голосувати, якщо результат заздалегідь визначений і він не на користь опонентів влади, що до того ж уже не горять бажанням зарадитифальсифікаціям. А що нижча явка виборців, то легше спотворити результати волевиявлення. Отже, влада зробила висновки з не зовсім того результату на виборах восени 2012 року, на який сподівалася, і повернула ініціативу, а опозиція, навпаки, втратила ті можливості, які дістала.

Наразі, за інформацією джерел Тижня, остання готує низку ініціатив, спрямованих на підтримку протестної активності в країні та її нарощування в нових формах, які могли б стати достатньо ефективними, щоб змусити владу рахуватися з нею та йти на поступки. Проте залишається високим ризик, що прогнозоване згасання протестних настроїв у 2014 році змусить опозицію доводити свою спроможність у значно складніших умовах. Уже зараз країною почали проявлятися ознаки реакції, як-от розправи з активними учасниками акцій протесту, щоб відбити бажання в інших брати участь у них у майбутньому. З’явилася інформація про можливість фабрикування справ проти низки лідерів опозиції (джерела Тижня в Генпрокуратурі підтверджують це).

Найрейтинговіший серед тих претен­ден­тів-опозиціонерів на президентське крісло, хто на волі, наразі Віталій Кличко, але, схоже, влада вже розробила сценарій, за якого в останній момент головного ударівця знімають із перегонів на підставі «цензу проживання». Тож можливі репресії проти решти лідерів опозиції не тільки першого, а й другого ешелону можуть здаватися продуманою селекцією потрібного кола «суперників» на президентських виборах для кандидата від влади. Тобто на майбутніх перегонах можливе повторення досить успішної технології перемоги регіонала Руслана Бадоєва в «опозиційному» виборчому окрузі на Київщині, у якому 2012 року провалилася навіть місцева «княгиня» Тетяна Засуха.

Отже, якщо нинішні лідери опозиції не зможуть скористатися відчиненим перед ними вікном можливостей і цього разу, то з 2014 року почнеться період їхньої маргіналізації і поступової втрати електоральної підтримки на користь альтернативних лідерів та політичних сил. І тоді попит об’єктивно сформує запит, який заповнить будь-хто. Що може мати як позитивні наслідки (поява абсолютно нового обличчя чи політичної сили, ідеологія якої відповідатиме запитамукраїнської більшості), так і негативні. Зокрема, створення під «нове» обличчя партії, вочевидь, кош­том котрогось з олігархів. Але, як і УДАР, вона не матиме чіткої ідеології, адже створюватиметься під конкретну особу з претензією на харизму й під бізнес-інтереси олігарха. За інформацією Тижня, проект такої політичної сили і «нового лідера» вже розроблений командою одного з олігархів, але остаточно ще не схвалений ним.

Тож від нинішньої опозиції в нових умовах вимагаються консолідація зусиль і розробка чіткого плану дій. Як тактичного, розрахованого на перемогу на президентських виборах 2015 ро­­ку, так і стратегічного: що робити далі, з приходом до влади. Наразі такого плану немає, і, на жаль, за інформацією Тижня, щось подібне три найбільші опозиційні си­­ли навіть не обговорюють. Можливо, висунення єдиного кандидата, але з наявністю підстраховки на випадок спроби влади повторити «прецедент Романю­­ка». Опозиція має врахувати такий ризик і, працюючи скоординовано, бути готовою запобігти ризикам, пов’язаним із висуненням єдиного кандидата, якого можна буде легко зняти з перегонів. Причому це необов’язково стосується лише Віталія Кличка, а й будь-якого іншого претендента від опозиції. З тієї причини її консолідація цього разу, на відміну від 2004 року, навряд чи доцільна довкола конкретного персонажа. Натомість має відбуватися довкола певної платформи та пакета першочергових зобов’я­зань її учасників один перед одним та всіх їх перед суспільством. Вочевидь, потрібно чітко означити, що відразу після гіпотетичної перемоги опозиційного кандидата він стає технічним президентом, що повинен забезпечити невідкладні першочергові кроки: демонтаж розбудованої Януковичем системи влади, зміни до Конституції, проведення люстрації, дострокових парламентських перегонів і виборів місцевих органів влади, підписання Угоди про асоціацію з ЄС, розробка пакета базових, давно перезрілих реформ у країні, а після цього нові вибори глави держави, ймовірно, уже із зовсім іншими, урізаними повноваженнями.

Опозиція також вже зараз має зосередитися на програмній та організаційній роботі, яка дала б змогу конвертувати у спільні дії інтеграційні процеси широкого народного фронту учасників і прихильників Євромайданів у Києві та по всій країні. Поки що опоненти влади загострювали увагу на антикорупційній програмі, але так і не відповіли на запитання, що робити для демонополізації економіки, поліпшення умов ведення бізнесу за одночасного розширення бази оподаткування, модернізації цілих галузей із застарілими основними фондами у процесі адаптації до європейських стандартів. Адже без цього не вдасться вирішити катастрофічну ситуацію в бюджетно-фінансовій сфері та вийти на траєкторію стійкого економічного зростання.

http://tyzhden.ua/Politics/97797