Під Новий рік отримав «подарунок» від Міністерства юстиції Росії.
На сайті
цього відомства було оновлено перелік «екстремістських матеріалів», за
поширення та зберігання яких чинним російським законодавством передбачена
сувора відповідальність. Так от, до цього переліку потрапила моя книжка «Між
лезом меча і сріблом полину».
Написана ще у
1994 році невеличка книжечка розповідає про життя і творчість українських
поетів-«вісниківців» Євгена Маланюка, Олену Телігу, Олега Ольжича, Юрія Липу та
інших майстрів пера.
Очевидно, що
було б наївно з мого боку не розуміти, чому саме «екстремістською» виявилася
саме ця книжка. Адже відомі в Україні поети жили у минулому сторіччі в добу
національно-визвольних змагань Другої світової війни, належали до ОУН чи УПА,
або ж тісно співпрацювали з ними.
Сьогодні їхнє
життя і творчість вивчається в українських школах і вишах, їм встановлюються
пам’ятники, їхні імена носять вулиці й площі нашої держави. Окремі вірші Олени
Теліги опубліковані в антології європейської поезії початку і середини ХХ
сторіччя, а отже прикрашають не тільки українську, а передусім європейську і
світову поезії.
Але це – в
Україні. В Росії навіть книжка, де згадуються їхні імена – «екстремістський
матеріал».
До речі,
публікація так званих «екстремістських матеріалів» врегульована законодавством
Російської Федерації. Ще у липні 2002 року тут був схвалений федеральний закон
«Щодо протидії екстремістській діяльності», стаття 13 якого покладає на Мін’юст
Росії обов’язок запровадження, ведення та публікації в інтернеті «федерального
списку екстремістських матеріалів».
Характерно,
що назва та індивідуальні ознаки матеріалів, які включаються до «чорних
списків», визначає суд Російської Федерації. Як видно із сайту Мін’юсту, у цій
справі спеціалізується, зокрема, Мещанський районний суд Москви. Отже, тільки
через відповідне судове рішення можна добитися виключення матеріалів із списку.
У цій історії
вражає не стільки факт існування такого переліку, як, власне, його зміст.
Скажімо, ще
можна побачити якусь логіку, коли до «чорних списків» потрапляє література, яка
прямо чи опосередковано розповідає про ОУН і УПА. Для російської ментальності,
яка увібрала в себе усі найгірші пропагандистські штампи
радянсько-комуністичного режиму, український націоналізм і надалі наганяє
страх.
Проте
література про ОУН і УПА не становить більшість у зазначеному списку. Натомість
там можна побачити книжки сучасного відомого українського поета-класика Дмитра
Павличка «За нас», Київ: Видавництво «Рада», 1995 рік та «Українська
національна ідея», Київ, «Основи», 2004 рік.
З погляду
здорового глузду не можна збагнути, як і за що у цей список потрапила книжка, а
фактично збірник документів, що їх видали такі авторитетні в Україні і світі
історики, як Юрiй Шаповал, Володимир Пристайко та Вадим Золотарьов «ЧК – ГПУ –
НКВД в Українi: особи, факти, документи», 1997 рік.
Із публікації
цього списку на сайті Мін’юсту зрозуміло, що в Росії існує табу на Голодомор
1932-1933 років. Зокрема, «екстремістськими» визнано книжки Володимира Власенка
«Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка», 2009
рік та Василя Морочка «Геноцид українців. Серія: Голодомори 1932-1933.
Голодомор», 2007 рік.
А ось –
повний абсурд. Рішенням Мещанського районного суду Москви визнано «екстремістською»
та внесено до «чорного списку» книжку предстоятеля Української
греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького «Правдива Вiра»,
Люблін, 1990 рік. Як кажуть, без коментарів.
Думаю, що не
слід спрощувати ситуації із публікацією «заборонених» в Росії українських
книжок. Ця ситуація показує справжню ціну слів про «братські держави» і
«братські народи», ілюструє, яким глибоким є провалля між тим, як сприймають
сучасний світ українці і як його бачать росіяни.
Врешті, як
добре, що живу в Україні, де поки що ніхто не відважився складати та
публікувати список «екстремістських матеріалів».
Богдан Червак
Немає коментарів:
Дописати коментар