Можна було б і не
звертати уваги на крики Інни Богословської про здійснення сценарію «розколу
України», звично рахуючи меседжі вже колишньої регіонали за політичну істерику.
Проте, певні факти та
тенденції вказують на існування такого кризового сценарію (або ж кількох сценаріїв), у яких
війна українських політичних еліт перетвориться на протистояння регіонів.
Провокаційне загострення ситуації ніч з
29 на 30 листопада не вписується у рамки звичайної політичної логіки. Чи є
логіка в жорстокому розгоні залишків Євромайдану після того, коли всі
опозиційні лідери давали зрозуміти – Майдан закриваємо, переходимо до роботи у
Верховній Раді та …підготовки до майбутніх майданів…
Проте, якщо дивитись на цю подію з точки
зору перетворення Києва на «розгінний реактор» громадянської війни з
територіально-позиціональним підтекстом, то логіка все ж таки простежується. В
програмі «Свобода слова» на ICTV ввечері 2 грудня 39% аудиторіїпогодилось
з тим, що революційні події після розгону Євромайдану можуть
привести до розколу України принаймні на дві частини. Відсоток чималий,
враховуючи, що перед голосуванням політики в студії на всі голоси переконували
глядачів у тому, що ніколи не допустять такого сценарію.
Можна окреслити основні причини наявного занепокоєння:
1) В світі існують сили, зацікавлені в
тому, щоби на території теперішньої України виникло щось на кшталт однієї або й
кількох Придністровських Молдавських республік;
2) Аморальність, егоїстична
мотивованість, низька компетентність та тотальна корумпованість переважаючої
більшості українських політиків та чиновників не дає змоги надіятись, що вони
зможуть гарантувати цілісність і соборність держави;
3) Революційна ситуація, немов вир,
втягує до політичного протистояння широкі маси соціальних маргіналів, готових
мобілізуватись під радикальними гаслами;
4) Світоглядно-цивілізаційна тріщина
поміж Сходом і Заходом нашої держави ширшає;
5) Країна поступово занурюється в
адміністративний та фінансовий хаос, у якому «неможливе та умоглядне»
об’єктивно стає досяжним;
6) Відбувається територіальне
подрібнення та кланове позиціонування українських політичних еліт. Вони стають
все більш провінційними та все більш заангажованими на свої вузькорегіональні
інтереси;
7) Такий атрибут державної
консолідації, як армія, практично деградував і навряд чи, у випадку чого, зможе
виконати ті свої функції, котрі передбачені Конституцією;
8) Відбувається регіоналізація
великого українського бізнесу. Аграрний сектори та сектор нерухомості
консолідується на Заході і в Центрі, а промисловий та енергетичний – на Сході.
Відповідно, сторонні спостерігачі
поспішають накреслити картинки майбутнього, нарочита апокаліптичність котрих
могла б викликати посмішку, проте сміятись чомусь не хочеться.
Ось цитата з прогнозів російського,
скажімо так, спостерігача (щоби незаслужено не давати блогерові з розвинутою
фантазією звання аналітика) Валерія Пантєлєєва: «Так или иначе, власть Януковича сломают и установят правительство под
руководством Арсения Яценюка. О том, что будет именно он, уже недвусмысленно
дают понять западные СМИ. И судьба самого Януковича представляется в тонах
довольно мрачных.
А вот его ближайшему окружению не останется ничего другого как
попытаться организовать противостояние в своем базовом регионе – на
юго-востоке. Все равно их счета в западных банках будут к тому времени уже
давно заблокированы (вероятно, это случится уже на днях). Новое
правительство в Киеве под руководством Арсения Яценюка, конечно, попытается
вытеснить их оттуда с помощью имеющихся в распоряжении воинских подразделений,
прежде всего, 80 отдельного аэромобильного полка (Львов) и 95-й отдельной
аэромобильной бригады (Житомир). На юго-востоке же попытаются собрать свою
армию на базе Южного оперативного командования, костяк которого, вероятно,
составит 6-й гвардейский армейский корпус.
На сторону западных сил за американские деньги хлынут толпы
наемников, совсем недавно оставшихся без работы из-за одного упертого
офтальмолога. Россия, возможно, тоже будет оказывать скрытую военную помощь
юго-востоку, в основном, техникой и инструкторами».
Поки що жодний калібровий український
політик не виступив із прямими закликами до сепарації певної української
території. Але мусимо пам’ятати сумної пам'яті «ПіСУАР», який намагались
проголосити рівно 9 років тому у Сєверодонецьку і не проголосили лише завдяки
твердій позиції тодішнього Президента Леоніда Кучми. Багато з тих політиків,
які сиділи у тому біло-голубому залі, де творився ПіСУАР, і слухали виступ
Євгена Кушнарьова, тепер успішно перебувають на посадах нардепів, голів
облдержадміністрацій і міських голів.
Ми можемо лише здогадуватись, на що
здатна загнана в глухий кут і поставлена перед фактом втрати владних і
бізнесових преференцій консолідована провінційна еліта.
Відомо, що втрата, або ж загроза втрати
широкої легітимності часто-густо провокує політиків на пошуки її вужчих
варіантів. Тим більше, що можна конвертувати сумнівну легітимність вищого рівня у безсумнівну нижчого. Легітимний лідер (або ж
легітимна правляча політична сила) великої країни, у випадку безповоротного
руйнування її державної цілісності, без значних перешкод здобуває владу над
частиною або ж фрагментом країни. За новітніх часів маємо відповідні приклади в
Югославії, Судані та Сомалі.
Фронтальний «відступ» донецької правлячої
еліти на Схід на сьогодні уявляється лише як втрата провідних адміністративних
та фінансово-економічних позицій. Є сумніви, що для формалізації
цивілізаційного розколу як державного, в цієї еліти достатньо волі, цинізму та
бажання піти під зовнішнє керування. Якщо ці сумніви виявляться безпідставними,
картина вимальовується невтішна.
В принципі, для того, щоби у майбутньому
довгий час контролювати ситуацію на території, яку тепер займає держава
Україна, достатньо «відрізати» від її суверенного простору шматок розміром як
одна-дві області та створити на їхній території формально незалежне (або ж
умовно автономне) державне утворення. Особлива увага зовнішніх акторів у цьому
аспекті спрямована на крайній схід держави та на Кримську АР.
Було б однобічним не назвати також ті
причини, які додають нам оптимізму і дозволяють сподіватись, що розколу все ж
таки не відбудеться:
1) Об’єктивне існування тої
господарської та адміністративної цілісності, що визначає державність України,
єдиної фінансової системи, єдиної валюти та єдиного соціального, правового,
освітнього, культурного та комунально-договірного поля;
2) Визначеність легітимних державних
кордонів України у системі міжнародних договорів, що гарантують суверенітет та
цілісність нашої держави;
3) Історичне прагнення до соборності
української держави, закріплене в гуманітарній традиції, культурі, мистецтві та
народній міфології;
4) Центробіжні економічні, соціальні
та господарські тенденції, пов’язані з несуперечливим столичним статусом Києву;
5) Наявність силових структур,
спрямованих на передбачену законом профілактику та придушення сепаратизму;
6) Демографічне домінування
титульної нації на всій території України, окрім Криму;
7) Інерція мислення широких верств
народу.
Аналітична
група «Фіртка-Магус»
Немає коментарів:
Дописати коментар