Постулат національного українського співжиття:
"Толерантно ставитися до інших народів, але чекати від них такого
самого"
Українська національна ідея: "Українець - це той, хто любить
Україну, її народ, її культуру. Але не просто любить, а й робить свій внесок
для процвітання, блага України"
Ідея українського націоналізму зроджена самим буттям Української
Нації, історичним та духовним процесом її становлення та утвердження.
Ідеологія українського націоналізму
розвинулася й постала як цілісна система понять та вартостей, які дають чітке й
правильне розуміння основних питань існування світу, нації, людини, співжиття
між народами та людьми.
Український націоналізм не є якоюсь надуманою,
штучною теорією, принесеною “з чужого поля”. Навпаки, йому притаманна глибока
органічність, традиційність щодо основ буття Української Нації, її культури,
самої психології народу. Визначальною ознакою українського націоналізму є його
націозахисна всеохопна дія й функція. Тобто націоналізм завжди протиставлявся
та поборював ті суспільно-політичні теорії й рухи, які в своїх засадах були
розкладовими, деструктивними чи дезорієнтуючими щодо нормального й вільного
життя Української Нації, а це: московський імперіалізм, комунізм, соціалізм,
анархізм, космополітичний лібералізм.
Світоглядно український націоналізм виходить з
засад глибокого християнізму, чим заперечує ідеї безбожницької в своїй суті
матеріалістичної цивілізації. Йому властивий всебічний ідеалізм, тобто плекання
всього Духового, ідеального в людині й суспільстві, утвердження їх в тому, що
Дух панує над матерією, що лише в устремлінні до Високого, Шляхетного,
Ідеального людина зможе знайти повне задоволення потреб своєї душі. Націоналізм
є запереченням всім формам матеріалізму, який часто маскується та
завуальовується в барвні шати, як от: прагматизму, з його культом набутку;
раціоналізму, з його перейнятістю “прогресом” й науковістю, що вихолощують
духовність, “поезію буття” в людському існуванні; в ХІХ-ХХ ст. – різноманітним
теоріям соціалізму, космополітичного лібералізму, що завершують собою шлях до
царства Мамони, до царства матеріальних благ та вартостей, які тепер
розуміються як заповітний ідеал.
Всім теоріям “модернізації”, “перебудови” й
бездумного експериментаторства в суспільній та культурній сферах націоналізм
протиставляє традиціоналізм, що зроджений віковою мудрістю та глибинністю
почувань людини, яка вміє переживати минуле й видобувати з нього натхнення та
наснагу для розуміння й творення майбутнього. З “Духу нашої давнини” виходить
візія нашого Майбутнього. Бо ніщо в світі не було надійно збудоване на крихкому
фундаменті щойно тепер придуманого. Все повинно мати міцні підвалини Традиції
Минулого.
“На грані двох світів” стоїть Україна. В
основі її національної ідеї, її культури лежать ідеї й духовність європейської
цивілізації. Ці наші національні ознаки – європейськість, окциденталізм –
творять той незнищенний фундамент, на якому стояла й стоїть, на якому
утверджувалася й утверджуватиметься національна суть, національна відмінність
Українця. Саме ці підстави нашої національної політики й культури роблять з
України вирішальний, геополітичний чинник у протистоянні всієї вільної європейської
цивілізації відвічному московсько-ординському імперіалізмові, що напирає зі
Сходу.
У протилежність ідеалам
буржуазно-раціоналістичної суспільної ідеології, що виховує “маленьку людину”,
людину-порошинку у вихорі індустріального прогресу, яка тільки “споживає” й
ніколи не мислить себе Богоподібним створінням з безмежним поривом у життєвому
чині та творчості до Вічного, націоналізм плекає ідеал Людини-Лицаря,
Людини-Героя. Націоналізм прагне повернути українцям те героїчне світовідчуття,
яке було притаманне їм у величні та войовничо-суворі часи Княжої Руси-України,
Хмельниччини, Визвольних Змагань 1917-1920 рр. та зриву ОУН-УПА 30-50-х років.
Повернути їм завзятість та відвагу воїнів Святослава й Володимира Великого,
непохитну безстрашність Сагайдачного та Богуна, невгамовне завзяття й
політичний військовий хист полк. Коновальця та генерала Чупринки-Шухевича. Не
пристосування й компроміси, дріб’язковість й культ шлунку, а Розмах, Сила,
Наполегливість та Воля. Не корисливість й “моя хата скраю”, а Мудрість,
Мужність, Шляхетність, якими двигтить наша минувшина. Тільки плекання в
суспільстві масового Героїзму, Високих Устремлінь, націляння його на Велику
Мету, з глибоким усвідомленням свого Призначення в світі може збудити новий дух
в Нації, зродити нову Епоху в її історії. У добу, коли проголошувалися й
проголошуються різні космополітичні та розкладові теорії про “занепад”,
“класову” розірваність й “технологічно-індустріяльну” розчиненість Нації,
український націоналізм завжди стояв і стоятиме на принципі незнищенності й
безсмертности Ідеї Нації. Ця тверда переконаність виходить з розуміння, що Ідея
ця є Богоданною.
Нація – це найвища, органічна форма буття
людської спільноти. Єдність живих, мертвих і ненароджених поколінь, пов’язаних
спільністю походження, мови, історії, культури, території, традиції та
спільними змаганнями здобути незалежність, спільною Волею утвердити свою
самобутність поміж народами – ось що творить цю вічну категорію. Ця кровна й
психологічна спорідненість несе в собі колосальну інтенцію оновлення,
духовно-культурної творчості. І тільки в Нації знаходить своє повне й всебічне
самовираження одиниця, людська індивідуальність. Поза межами Нації,
національного така індивідуальність втрачає коріння органічної духовності.
Гарантом повноцінного, вільного й всебічного
розвитку Нації є національна держава. Українська Соборна Суверенна Держава – це
мета кожного націоналіста. Утвердження, піднесення й розбудова її – це його
теперішнє постійне завдання.
У своїй боротьбі за Українську Державу
націоналістичний рух завжди, і виключно, опирався на власні сили. Це
визначальний принцип націоналізму. На відміну від інших суспільно-політичних
рухів, які в своїх міжнародних доктринах покладають великі надії на,
відповідно, “економічно-фінансову” кон’юнктурну допомогу та “класову
солідарність”, націоналізм поборював й поборює таку політичну дезорієнтацію
народу як фальшиву та шкідливу. Український націоналізм стверджував й
стверджує, що тільки орієнтація на власні сили, тільки повністю самостійницька
зовнішня політика може допровадити Україну до Свободи й до належного визначення
у світовому співтоваристві.
Український націоналістичний рух завжди був та
залишається рухом революційним. У найтяжчі періоди національного поневолення
України він будив й поривав українство на визвольну революційну боротьбу проти
гнобителів. Націоналістичні ідеї були тим вічно буремним стимулом, що не давав
занидіти народним устремлінням до волі. Революційний – це означає такий, що
ставить за мету повне, а не часткове визволення й утвердження українського
народу в усіх національних правах на своїй землі і у своїй державі.
Революційний – це означає, що він ніколи не зупинявся перед переважаючою силою
ворога-загарбника, а боровся з ним до кінця, не обмежуючись засобами цієї
боротьби, аж до всенародного збройного повстання. Революційний – це означає
такий, що прагне глобального й повного знищення всіх форм ворожого
суспільно-політичного та духовного уярмлення Нації й утвердження в Українській
Національній Державі всіх ідеалів та вартостей українства в політичній й
культурній сферах.
Своїми визначальними рисами та ідеями, –
плеканням героїзму в народі, романтики боротьби, релігійним пафосом,
революційною тактикою, спрямованою на всебічне визволення людини й спільноти, –
націоналізм є колосальною й всеобіймаючою силою, яка активізує ціле українське
суспільство. Він вносить в соціальне та духовне життя Нації особливу життєдайну
енергію, той загальний життєвий оптимізм, активність й розмах, без яких
неможливим є розбудувати справді велику та справді міцну державу. Без цих
суспільно-духовних чинників неможливим є нове оздоровлення й піднесення Нації.
Без них неможливими є удосконалення та сила нової української людини.
Завжди ворожі, московські імперські та
космополітичні сили намагаються сфальсифікувати саме поняття націоналізму,
підступно приписуючи йому в своїй пропаганді ознаки шовінізму, тобто ненависть
до інших народів, та імперіалізму, тобто агресивність стосовно інших народів.
Націоналізм – це філософія буття Нації, її життя, розбудови, росту, тоді як
шовінізм – це філософія поневолення й гноблення інших націй. В основі
націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперький
інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – з ненависті до
чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення
іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на
засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб
денаціоналізації народів та підпорядкування їх імперській чи
великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їх
святині, символи, традиції, тощо – об’єкт поваги та пошанування; для шовініста
– це те, що потрібно негайно знищити, викорінити й замінити своїм. Націоналізм
породжує подвижників та героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів,
холуїв. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб
загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян –
це зміцнює національну державу; шовінізм зацікавлений у протилежному, бо ситих
важче нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави,
розпадеться імперія. Природа й ґенеза цих понять – націоналізму й шовінізму –
взаємопротилежні: вони витікають з зовсім відмінних засад та ідей, отже, й перетинатися
ніколи не можуть.
Ідея українського націоналізму в завершенні
була сформульована Тарасом Шевченком. Ідеал героїчного козацького чину,
пристрасна оборона всього рідного, плекання державницької традиції, гартування
національного характеру в почуттях затятості і витривалості, глибинний пафос
національної самобутності, піднесення та ідеалізація всього величного в нашій
історії, могутній християнізм – ось ті вартості й заповіти, які він нам дав та
на яких повинна виховуватися нова українська людина. Літературна спадщина
Т.Шевченка виступає як неодмінне джерело й критерії українського націоналізму,
пристосовані до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних
змагань українського народу.
На політичному відтинку найвизначнішим
утверджувачем державної самостійності став Микола Міхновський – автор
“Самостійної України”, фундатор першої націоналістичної політичної організації
з широкою програмою діяння – Революційної Української Партії (РУП). Саме йому
належить заслуга чітко поставленої мети в змаганнях українства: самостійність,
винесення українського руху з колії етнографічно-провінційних домагань на чіткі
й протиставні шляхи національного визволення, з застосуванням усіх методів
політичної боротьби, включаючи збройні. Саме він сформулював усі політичні
ідеали й вимоги українства як Нації, не етнографічної групи.
Дмитро Донцов є творцем третьої основної ланки
націоналістичної ідеї – її філософії. На глобальному рівні осмислення ним були
увиразнені такі визначальні й непорушні принципи як глибинний традиціоналізм та
окциденталізм нашої визвольної політики, її державницька традиція, культ
героїки та всенаціонального активізму, містики та ірраціоналізму, культ
романтики й боротьби. Твори його дихають почуттям великої сили, розмаху, віри.
Д. Донцову належить цілісна
концепція трактування й розуміння історії людства, її двигунів та першопричин.
Одним з найважливіших висновків у ній є той, який пояснює успіхи, завоювання,
піднесення якоїсь з націй в історії наявністю в ній згуртованої, вольової,
героїчної, шляхетної касти “луччих людей”. Ця ідея провідної верстви, духовної
аристократії, верстви людей-лицарів, людей-творців історії та культури, лягла в
основу націоналістичної концепції, за якою творилася в 20-30-ті роки
Організація Українських Націоналістів. Люди – члени ОУН – це витязі Ідеї й
Чину, безмежно віддані справі Нації, які в постійній та довічній боротьбі за
національні ідеали бачать своє найвище щастя й мету. Вони не вагаються у виборі
між життям та смертю, між ідеальним й матеріальною спокусою, між високим та
приземленим. Чітко ділять світ на Добро та Зло. Моральна чистота й шляхетні
устремління характеризують їх.
Організація Українських Націоналістів постала
1929 року на основі злиття кількох націоналістичних організацій та груп в
Україні й на еміграції. Ця потужна й монолітна революційна сила українського
народу була створена завдяки організаторському й провідницькому талантові
полковника Євгена Коновальця. Своєю орденською суттю, чіткою націозахисною
дією, безмежним поривом до визволення, ОУН стала надійним та вирішальним
важелем у боротьбі за створення Української Соборної Самостійної Держави.
Героїчний зрив ОУН-УПА 30-50-х років – цьому свідчення.
На теоретичному рівні великий вклад у
розбудову ідеології українського націоналізму внесли Юліан Охримович, Степан
Ленкавський та Юліан Вассиян, Микола Сціборський та Осип Дяків-Горновий, Зенон
Коссак, Дмитро Мирон-Орлик та Петро Федун-Полтава. Їх спадщина – це той
морально-ідейний заповіт, на якому повинно виховуватися нове покоління
націоналістів.
Колосальним явищем в історії української
духовності й культури стали художні твори та ідеї письменників, які були або
безпосередніми учасниками націоналістичного руху, членами ОУН, або творили під
визначальним впливом ідей українського націоналізму – Євгена Маланюка та Юрія
Липи, Олега Ольжича та Олени Теліги, Леоніда Мосендза й Оксани Лятуринської,
Уласа Самчука, Богдана Кравціва й Володимира Яніва, Михайла Дяченка-Боєслава,
Ярослава Мотала та інших.
Все це доводить, що націоналізм увійшов у дух
та кров українського народу, що без його ідей та життєво-політичних постулатів
неможливим є вільний й могутній розвиток Української Нації, вільний й могутній
розвиток Української Людини.
Лука Іваницький: за матеріалами творчості Олега Багана.
Немає коментарів:
Дописати коментар