Останнім часом я все більше боюся російських
лібералів. Не пахолків Путіна, не відвертих нацистів і пропагандистів імперії,
не націонал-більшовиків і не просто більшовиків, і не комедійних
"ліберал-демократів" Жириновського, а саме лібералів, - пише на
сторінках видання "День" Сергій Грабовський. - Точніше, тих, хто гучно
зве себе лібералами.
І ось чому. Цитую мовою оригіналу:
"В странах, где идеологической основой является
"либерализм", нации, этносы и религии соседствуют как раз довольно
благополучно; никакого распада страны в Канаде или Австралии не наблюдается. А
вот там, где побеждает национализм, все всегда кончается освенцимом,
сребреницей или руандой... Человек, выступающий с позиций равенства перед
законом и прав человека, называется как раз — либерал. А "националист,
выступающий с позиций прав человека", — это оксюморон, сухая вода. Такого
не бывает. Национализм по факту подразумевает предпочтение одной нации
другим".
(Віктор
Шендерович, письменник)
"Якобы респектабельные консервативные ценности всегда ведут в одном
направлении — в Бирюлево. Как бы умеренная ксенофобия, спрыснутая
националистическими интеллектуальными умствованиями, — к погромам. Не бывает
никакого респектабельного национализма в такой стране, как Россия. Не бывает
его и во Франции, вы будете смеяться. И в Австрии. И в Финляндии. И в
Голландии. Конец всегда один, если, конечно, довести дело до этого логического
конца".
(Андрій
Колесніков, журналіст)
«Не бывает никакого «просвещенного национализма», так же как «ліберального»
и «умеренного»! Любой национализм — как бы он себя не называл, — всегда ведет к
погрому».
(Борис
Вишневський, публіцист, політик)
«Национализм = антисемитизм = погром = СМЕРТЬ. Это — АБСОЛЮТНОЕ ЗЛО».
(Леонід
Радзіховський, публіцист)
Охочі можуть знайти ще кільканадцять подібних
висловлювань знаних російських публічних діячів із ліберального табору.
Подразником, який спричинив усю цю зливу заяв, став Олексій Навальний із його
закликом до притомних людей брати участь у «Русском марше», щоб перетворити цю
акцію на цивілізовану маніфестацію національно-консервативних сил та із
відповіддю Навального на покаянну заяву письменника Бориса Акуніна (він же
Григорій Чхартишвілі) щодо його помилки — мовляв, він невірно думав, що на
«националистическую чушь» Навальний уже перехворів. В усіх цих висловлюваннях
спільним мотивом є ототожнення націоналізму й нацизму та приписування
націоналізму як такому всіх можливих політичних негативів.
Що ж, із цих персонажів, котрі звуть себе
російськими лібералами, вийшли б гарні працівники «компетентних органів»
радянського часу, які самовіддано вишукували б, саджали, допитували і
відправляли в табори Мордовії всіх тих, хто позиціонував себе як демократичні
націоналісти чи націонал-демократи — українців, литовців, білорусів, грузинів,
казахів, вірмен тощо, тобто всіх, хто замірився б на багатонаціональну імперію,
в якій на папері всі нації та народності були рівними, от тільки чогось — на
папері, а не в житті...
Замініть у наведених вище репліках слово
«ліберальний» як позначення всіх можливих чеснот на «радянський» — і ви
отримаєте стиль газети «Правда» сталінсько-брежнєвських часів. Погромницький
стиль, слід сказати. І що цікаво: значна частина тих, хто в нинішній Росії зве
себе лібералами та поборниками прав людини, у розумінні націоналізму стоять
незрівнянно нижче за Володимира Ульянова-Леніна, який дуже чітко розрізняв два
головні різновиди націоналізму: націоналізм нації-гнобителя і націоналізм
пригнобленої нації. Перший він вважав украй реакційним, антилюдяним, другий —
прогресивним та революційним. А ще Ленін чітко виокремлював шовінізм, імперіалізм
і расизм, не ототожнюючи їх із націоналізмом як таким.
Натомість зазначені (і подібні до них)
російські ліберальні діячі плутаються у трьох соснах і дозволяють собі
виголошувати відверті нісенітниці. Бо ж, скажімо, Канада та Австралія — це
країни переселенські, 99% населення яких — нащадки колоністів та нинішні
іммігранти, тож порівнювати їх із Росією чи Європою некоректно; і, до речі, у
цих країнах суворо контролюються потоки мігрантів (тобто здійснюється те, до
чого закликають Навальний та російські ліберальні націоналісти...). Освенцім і
Сребреніца — результати зовсім не націоналістичної, а імперіалістичної
політики, яка мала на меті «Велику Німеччину» та «Велику Сербію»; до цього слід
додати расизм, на якому ґрунтувалася ідеологія нацизму, та шовінізм, який лежав
в основі політики прихильників Слободана Мілошевича. Ну, а Руанда — це вже
зовсім з іншої опери: ніякого націоналізму у трайбалістському суспільстві, де
суспільні інституції побудовані на племінній основі, бути не може за
визначенням. Що ж стосується тези, наче респектабельного націоналізму не може бути
у такій країні, як Франція, то я назву лише одне прізвище: Шарль де Голль...
Ну, а що пише Борис Акунін? «Извините, что
приходится повторять азбучные истины, но в стране, где живет много наций, любое
политическое движение с этническим уклоном чревато погромами, а то и распадом
страны. России необходимо нечто диаметрально противоположное: общее дело, общий
проект, общая цель — то, что объединяет всех жителей страны, а не разгоняет их
по национальным отсекам». Пробачте, але нація — це не етнос, між ними існує
колосальна різниця. І не «жителів країни» має об’єднувати спільна справа, а
громадян. Це у Гітлера та Сталіна були «жителі», і спільна справа у них була:
нищити «неправильні» нації та народи (нагадаю, що вираз «контрреволюційні
нації» належить класику марксизму Енгельсу; ці нації мали «щезнути у вирі
революційної бурі»...). І ще одне: якщо в Росії змушені жити багато націй (які,
між іншим, згідно з міжнародними нормами мають право на самовизначення і
створення власних держав), то Росія — це імперія. З усіма належними наслідками
— аж до неминучого розпаду, в ініціюванні якого письменник чогось звинувачує
своїх опонентів, а не закони історії...
Усе це було би просто смішно, якби не було так
сумно. Такий собі трагіфарс, коли персонажі, які суб’єктивно вважають себе
лібералами, об’єктивно не дотягують навіть до рівня Леніна, виступаючи як такі
собі «ліберальні імперіалісти», а багато в чому — як учні Жданова-Суслова. І
справа тут не в особистості Навального і не в його помилках, а у речах куди
більш серйозних. А саме: у тому, яким чином подолати совєтчину, на яку
спирається путінський режим і яку наполегливо культивує і відновлює всіма
доступними способами? Що має постати замість цієї відверто імперської матриці,
на яких ментальних основах будуватиметься цивілізована російська державність?
Питання надзвичайно складне — як у теоретичному, так і в практичному плані. На
самих тільки свободах і правах людини тут далеко не заїдеш — то тільки
переселенські нації могли на них формуватися, бо ж за океан їхали ті, хто
прагнув саме таких речей, незалежно від походження. І то: у Канаді Квебек
якийсь час балансував на грані відокремлення, поки не здобув особливий статус,
відповідно до своєї культури та історії. У Росії ж на своїй етнічній території
(за певної умовності цього терміну) живе абсолютна більшість населення, в тому
числі й кілька неросійських народів із тривалими державними традиціями, які
сьогодні перебувають у процесі націотворення. Власне, і самі росіяни
(«русские») охоплені цими процесами і намагаються віднайти та здобути власну
нерадянську ідентичність. І тут лише націоналізм здатен відіграти роль, питання
в тому, яким саме виявиться цей націоналізм — конструктивно-націотворчим
(Кемаль Ататюрк, Джавахарлал Неру, Карл Густав Манергейм, Юзеф Пілсудський, Леопольд
Сенгор) чи агресивно-шовіністичним, виродженим і перетвореним на расизм,
націонал-соціалізм.
Ось тут і постає проблема «Русского марша»,
яка спровокувала нинішню дискусію. У тому вигляді, який він має зараз, цей марш
збирає деструктивно-шовіністичні сили та неприкаяну молодь («Марш брошенных
детей» — так названо його в московській «Новій газеті»). Головна помилка
Навального у тому, що він слабо розрізняє націоналізм (тим більше — у формі
націонал-демократії) та шовінізм й імперіалізм. Як слушно зауважив Олег
Козирєв, «русский марш тогда примут русские, когда он русских будет
представлять и их права отстаивать... Проблема Русского марша только в том, что
он не отражает сегодня проблем русской нации. Более того, сам он в нынешнем
виде, в своем больном на голову нацизме — сам он стал одной из проблем русской
нации. Он не представляет русских. Русский марш о русских забыл. Он слишком
увлекся узкими чаяниями небольших и маргинальных групп и, боясь их потерять,
бросил русских».
Сергій
Грабовський, історик, філософ, політолог
Немає коментарів:
Дописати коментар