Чому українці не європейці

Почну з того, що не говоритиму про європейську асоціацію, цю гарячу подію, утім буквально вимушений сказати пару слів, але не про неї, а про страхи. Це виходить за межі мого «повідомлення» (так я хотів би назвати свою лекцію).

Чи страждатимуть, скажімо, продавці чи виробники м’яса, цукерок, машинобудування від того, буде асоціація чи не буде? Це неправильна постановка питання. Не важливо, чи страждатимуть, важливо те, що їх буде поставлено в таке становище, коли вони будуть змушені змінюватись. Ось якраз через це ми в Європу і йдемо. Вступ в асоціацію має змінити становище, він має напружити людей, і тільки так ми змінимося. І якщо ми запитуємо себе: «Ой, а нам буде погано чи нам буде добре?», то я вам скажу так: а це залежить від того, як ми розглядаємо питання напруги — це добре чи погано? 

Тепер по суті справи. Наперед скажу, які в мене будуть висновки. Я багато разів чув (і це також одна із спокус — я всіх їх називаю спокусами), коли кажуть: «Ми — європейці, ми повертаємось». Так от: ми — не європейці, і ми не повертаємось. 

Ми географічно є у Європі, але ми не є у Європі ані з погляду цивілізаційних координат, тобто тих інститутів, форм, що є в соціальному житті, ані з погляду наших цінностей, соціальних цінностей. Можливо, ми як християни маємо спільні християнські цінності. Але я не кажу про особисту етику — я кажу про набір соціальних стереотипів, про набір соціальних стандартів поведінки. Ми — не європейці. Щобільше, ті інструменти, ті успішні практики, використані для того, щоб, крім природного розвитку, ввести свою країну у світ, так би мовити, європейських координат, — ті позитивні інструменти нам не підходять. 

Про ці дві речі я постараюсь вам розповісти. І запропонувати щось натомість. 

Назва «цивілізаційний вибір» вміщує кілька запитань. 

По-перше, чого ми хочемо. Ми справді хочемо в Європу? 

По-друге, що означає «ми хочемо в Європу»? Наскільки ми відрізняємось від Європи? В чому проблема: якщо ми, загалом беручи, в Європі, то що ми обговорюємо? Тоді і проблеми немає, нам не треба нічого робити для цього. Хіба, наприклад, зробити таку просту річ: подивитись, які закони є в Європі, і впровадити їх в нас. І все, юристи трохи попрацюють — і ми вже у Європі. Чи все-таки існують якісь складніші проблеми, пов’язані з тим, як нам увійти в Європу? 

Третє питання: які інструменти було використано і чи підходять вони нам? 

І останнє питання: що замість цих інструментів ми маємо використовувати і хто це буде робити? 

Ось такий приблизний огляд. 

Питань поставив багато, і я не зможу довести все, що хочу сказати. Можу тільки закликати поміркувати над цим. 
Коли я чую, що «ми — європейці», мене проймає дрож: це означає, що нічого не треба робити, і це абсолютно страшна спокуса. 

Чи хочемо ми в Європу? Останні дослідження організації «Рейтинґ» були навесні 2013 року. І там показано, що так, ми хочемо в Європу. Більшість, 50 %, хоче в Європу, 37 % — в Росію чи в той світ, і відповідно 13 % — не знає, чого хоче. Але, по-перше, ми хочемо змінитися. Ми вкрай невдоволені собою, ми розгублені. Існує багато соціологічних досліджень, які показують, наскільки ми розгублені, наскільки ми невдоволені державою, якою мірою ми аномічні, тобто ми втратили моральні орієнтири: ми не віримо людям, ми кажемо, що найвигідніше нікому не вірити, ми кажемо, що люди готові до моральних вчинків тільки задля власного зиску. Більшість населення України висловлюється саме так, і тому більшість населення України хоче щось змінити — змінити так, щоб потрапити в Європу. Але дуже цікаво глянути на структуру населення: хто більше хоче, хто менше і чому. 

В Європу хочуть молоді. Літні хочуть у Росію, зрештою, не в Росію, а в минуле. В Європу хочуть особи з вищою освітою, а решта, якщо говорити про освіту, схильні до минулого, бояться. І це про щось говорить, мені це говорить. Припустимо, ми призначаємо референдум. Не кажу про правові проблеми, а кажу: якщо ви запитуєте в населення щось про ваше досить далеке майбутнє, то ви маєте запитати у висхідних поколінь чи у низхідних поколінь? Низхідні покоління не житимуть в тому майбутньому, але вони вирішуватимуть це за висхідне покоління. Наскільки це справедливо? 

І, до речі, ще одне зауваження. Країна, де є велика різниця між молодими і низхідними поколіннями, має шанс (якщо між ними виявляється єдність, це означає, що країна не змінюється). Тобто це — нам шанс. Ще одна цікава деталь в тому ж таки дослідженні: людей запитали, як вони уявляють собі Європу і Росію. Найбільше відповідей містили характеристики такого типу. 

Росія — спільне минуле, спільна мова, легше жити (тобто звичніше жити, звичка), сильна країна (радше силова, ніж сильна). Я перелічив лише позитивні характеристики, тому що далі йдуть лише неґативні. 

Беремо Європу. Там позитивних характеристик набагато більше: легше почати справу, легше отримати освіту, легше боротись за свої права. 

Не кажу про те, наскільки відрізняються ці два суб’єкти. Я кажу про те, наскільки відрізняються ці два суб’єкти в розумінні тих, хто хоче в Європу. Там є ще тонші речі, але вже абсолютно зрозуміло, що ті, що хочуть в Росію, хочуть в минуле, а ті, що хочуть в Європу, — вони хочуть благополучнішого майбутнього. І тому на всі питання на кшталт «А що, у нас будуть якісь проблеми, якщо ми захочемо в Європу?» відповідь абсолютно зрозуміла, що проблеми будуть пов’язані з тим, що нам доведеться змінюватись, і це дуже важкі проблеми. Тому сама постановка питання, мені здається, є неправильною. Я протестую проти такої постановки питання. 

Тепер треба собі з’ясувати, наскільки ми відрізняємось від Європи. Я можу сказати, що Європа — це не тільки географія. Європа — це такий клуб досить багатих країн з вельми обмеженим доступом, і той доступ клуб обмежує за певними критеріями. Критерії — це цивілізаційні координати, в які треба вписуватися. І ви всі їх знаєте. Це, зокрема, демократія, реґульована правовою державою, активне громадянське суспільство, високий статус і рівень соціального капіталу (це довіра), людського капіталу (це освіченість) і соціальна ринкова економіка. За кожним з цих понять стоїть море інститутів, тобто відповідних норм — і формальних, і неформальних. І якщо ви не відповідаєте вимогам цього клубу, ви не можете туди вступити. Ті, хто каже, що ми — Європа, мусять задуматися, наскільки наша ситуація відповідає цим вимогам щодо інститутів. Адже те все перелічене — воно реально діє. Звичайно, це ідеалізована система, але цілком жива. Комплекс цей єдиний. Неможливо мати один параметр і не мати іншого. 

І питання, для нас дуже важливе, оскільки нам потрібен перехід: як формувався цей комплекс в кранах, які його досягли? 

Я би сказав, що є три групи країн, які тією чи іншою мірою входять в цей клуб або вже близькі до нього. 

Одна група — це сама Західна Європа та її заморські доньки, переважно англосаксонські: США, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Вони створили клуб в процесі природного розвитку своєї цивілізації. І спостереження показують, що процес йшов циклічно, інтерактивно — в такий спосіб, що виникали певні ускладнення в соціальному й економічному житті (наприклад, зародження італійського капіталізму, починаючи від 13-го століття: ускладнення — посилення різноманітності фінансових інструментів). Тобто виникало багато нових явищ, які змінювали життя людей. Мотиваційний комплекс (чому люди так чинять, можна це назвати ціннісним комплексом) мінявся відповідно до життя — повільно, з відставанням. І в людей зі змінами мотиваційного комплексу виникав попит на нові норми, нові інститути. От ця послідовність, переплітаючись в різних формах і багато разів повторюючись, створювала те, що ми зараз спостерігаємо. Ми зараз навіть можемо спостерігати, як індустріальне суспільство замінюється постіндустріальним суспільством і відбувається саме такий цикл. Накопичене багатство створило безпеку громадян (в найширшому сенсі слова «безпека»), і вони замість того, щоб турбуватись про свій фізичний стан, почали турбуватися про вищі матерії, про самореалізацію; раптом гомосексуалізм та аборти вийшли у перші ряди речей, які турбують суспільство, чого, звичайно, раніше не було. Тобто суспільство постійно змінюється. Міняються цінності — тоді під них змінюються інститути, і це ми бачимо дослівно на власні очі. 

Головний висновок (не мій, звичайно, я просто описую певні дослідження) полягає в тому, що ці три компоненти підтримують одне одного, викликають зміни одне одного і не існують одне без одного. Це певний набір інститутів, які визначають західноєвропейську цивілізацію… (Я кажу «західноєвропейську», хоч можу так само сказати «європейську». Просто країнами-піонерами були країни Західної Європи, а точніше чотири країни, включаючи Сполучені Штати як представника західноєвропейської цивілізації. У Європі це були Голландська республіка, Франція і Велика Британія). 

Щоб цей комплекс став реально живим, пройшли сотні років змін за багатьма факторами, але сам перехід до такого стану, який ми зараз спостерігаємо, відбувся у Європі 150 років тому. Це дуже недавно. Період переходу тривав років п’ятдесят — у тих країнах, які природним шляхом стали тим, що ми називаємо Європою. Назвемо це прямим, природним розвитком. 

Крім того, ми знаємо ще дві інверсії, тобто входження в цей клуб не природним, іншим шляхом. У 50-х роках цей процес почався і в 90-х прийшов до свого зрілого стану — це п’ять країн Південно-Східної Азії (ми потім про них поговоримо, про інструмент, як вони змогли це зробити). І на наших очах — це країни Східної Європи, щодо яких можна сказати, що вони повернулись. І тому, коли вони нам кажуть: «Хлопці, ви також, як ми, можете це зробити», і ми скажемо: «Ми не можемо зробити так, як ви, в нас складніший шлях». 

Так от, перший висновок, який я можу зробити, полягає в тому, що є певна відповідність між розвитком, соціальними цінностями (я не говорю про особисті, морально-етичні цінності; думаю, що в Італії, у Франції стільки само негідників, скільки в Україні, і в Росії, і в Литві, стільки само ошуканців дружин і т.ін.) та інститутами як комплексом соціальної поведінки, який забезпечує тип економіки країни і тип демократії. 

Отже, тільки ці дві групи зуміли увійти в цей клуб інверсійно, тобто інакше як природним шляхом. Тому для нас вони становлять особливий інтерес. Отже, перший компонент — це цінності, другий компонент — інститути, і третій компонент — результати, розвиток. Висновок дуже простий: без підтримки одне одного вони просто не існують. 

А головний практичний для нас висновок полягає в тому, що просто політично впроваджуючи нові інститути, тобто нові норми (а ми тільки формально можемо впровадити норму, ми не можемо впровадити неформальні норми, без яких формальні не існують), просто насильно впроваджуючи їх, ми не отримуємо результату: вони, не будучи підтримані цінностями населення, просто не працюють. Я наведу простий приклад в Україні. Мій добрий знайомий вже років п’ятнадцять присвячується в парламенті дереґулюванню. Це перетворилося на таку гру — в чомусь смішну, в чомусь трагічну — коли впроваджуються закони з дереґуляції, а зареґульованість зростає і зростає (щодо економіки, я зараз не кажу про демократію). На цьому прикладі видно, як спроби впровадити якісь норми без ціннісної підтримки населення просто не працюють. 

Якщо порівнювати ситуацію соціально-економічного життя та інститути у Європі і в нас, то як можна охарактеризувати нашу країну? Якщо коротко, то це бюрократично-олігархічний режим, можна навіть назвати його капіталізмом. Але він принципово відрізняється від Європи: інститути працюють по-іншому, вони інакше вибудувані. Коли я говорю про інститути, я обов’язково пам’ятаю про те, що це певний симбіоз формальних і неформальних норм. Тільки такий симбіоз становить живий організм суспільства (а в нашій системі неформальні норми грають більшу роль і вони домінують над формальними). 
Отже, ми мусимо зробити певні висновки. Очевидно, якщо ми маємо таку різницю в інститутах, то за визначенням в нас мусить бути дуже велика різниця між цінностями. Тобто характер європейця, оці його соціально-економічні риси, і характер українця — відмінні. Можна, звичайно, перелічувати риси європейця і риси українця, про це є багато праць — як виникала людина нового часу (це тривало від 15-го до 18-го століть), яких рис вона набула. Але для того, щоб швидше підійти до пропозицій, я можу сказати, що основні параметри того соціального комплексу європейця, про який я говорю, пов’язані з ініціативністю, з новаторством, з раціональним мисленням, із законослухняністю і насамперед зі здатністю домовлятися, зі сприйняттям компромісу не як поразки, а як спільної перемоги. Тобто якщо говорити економічними термінами, то вони не готові вважати, що у всіх випадках будь-яка угода є операцією з нульовою сумою, тобто якщо ви виграєте — значить я програю (не тільки в економіці, в будь-яких угодах). 

Натомість характер сучасного українця виробився в дуже тяжких умовах, і він досить сильно змінився протягом 20-го століття, яке було кривавим для українців. І я би сказав, що два фактори зіграли роль в формуванні українського характеру — бездержавність і радянський соціацид. 

Щодо бездержавності — зрозуміло. Ми понад 300 років жили не у своїй державі, тому виробився комплекс недовіри до держави, її законів, її норм, не було створено традиції служіння державі, такої традиції просто не могло бути. Тож як можна будувати державу, якщо у вас такий комплекс недовіри до держави через досвід минулих століть? 

Що ж до соціациду, то просто були вирізані найпродуктивніші верстви в народі — буржуазно-демократична інтеліґенція і багате селянство. І питання не в фізичному вирізанні, хоч це гігантська трагедія, а в тому, що була знищена традиція. Традицію відновити набагато важче, ніж понароджувати нових людей, — вона відновлюється століттями. Під цим оглядом сам характер поведінки середнього українця орієнтований на фізичне виживання. І ця орієнтація на фізичне виживання зчеплена з такими рисами, як недовіра до всіх навколо, крім своєї сім’ї, з примирливим ставленням до порушень закону. Ми на прикладі корупції бачимо, що це прийнятний гріх, ми всі його практикуємо. Тому, якщо ми порівняємо за здатністю чи нездатністю до компромісів оці два типи характеру, то ми побачимо, що ми — не європейці. І цей висновок цілком зрозуміло випливає з попереднього висновку. Немає нічого несподіваного. Якщо комплекс наших інститутів так відрізняється, то ми не можемо бути схожими на європейців. Це взаємопов’язані речі. 

Що це все означає? 

Це означає, що не злий геній Кучма винайшов нашу державу. Більше вам скажу: якщо б Кучмі спало на думку робити щось інше, ми би сьогодні не знали цього прізвища. 

Це означає, що наша влада — це плоть від плоті від нас самих. 

Це означає, що реформи не бувають успішними без впливового народного попиту на них. 

Це, до речі, означає, що нам не варто сподіватися на те, що наступна влада буде краща, ніж ця. Вона в деяких аспектах, можливо,буде кращою, але все одно крастиме — поки ми не змінимось. 

Ось, це такі найпростіші висновки. Деякі висновки виснуються після аналізу інструменту. 

Тепер щодо інструментів. Отже, маємо два типи інверсії, тобто іншого розвитку подій щодо входження до клубу європейців. Почнемо з простого — з країн Центрально-Східної Європи. У них як вийшло? Їх захопив Радянський Союз, потім вони вийшли з цього загарбання, минуло близько п’ятнадцяти років, і їх вже прийнято до клубу. Це означає, що вони відповідали цим параметрам. За десять років вони змогли різко наблизитись до засновників клубу. Якщо ми подивимося дані ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, то побачимо, що дуже швидко ці країни наближуються до багатства країн ЄС. Тобто вони зуміли так швидко наблизитись до всіх параметрів — параметрів, пов’язаних з демократією, і параметрів, пов’язаних з ринковою економікою. Який успіх! Чим він пояснюється? Чому б нам так не зробити? Нам так не вдасться з однієї простої причини: вони, власне, повертаються в Європу. Тобто приблизно сорока років вигнання з їхнього характеру, з їхніх інститутів не вистачило. Тобто не було вбито ці параметри, і цього виявилося досить. Якщо не помиляюсь, Естонія пішла найпростішим шляхом — вона просто відновила своє довоєнне законодавство. Принциповим тут є те, що це стало можливим, що населення має такі цінності, з якими готове прийняти таке законодавство. 

Вас не дивує, наприклад, що наше законодавство про вбивство працює, тобто вбивць ловлять і карають, а законодавство про корупцію не працює, і якщо ловлять корупціонерів, то тільки тих, які не вбудувалися в систему? Чому? Тому що наші цінності цілком не приймають гріх убивства, але м’якше налаштовані до гріху злодійства, корупції. Тому-то ці країни повернулись до себе. Коли їх захопив Радянський Союз, вони були європейцями. 
І саме тому цей інструмент нам не підходить. Тобто політики нам не зроблять нових норм і ми не приймемо їх. Ми до цього просто не готові. Це не означає, що я, наприклад, вважаю, що безглуздо зближуватись з Європейським Союзом. Зовсім ні. Тому що якраз таке зближення створює додатковий тиск. Зараз я розкажу, чому такий тиск корисний. 

Візьмемо другий тип інверсії, тобто другий інструмент. Інверсія означає, що країни йшли не в природній послідовності, а спочатку було ухвалено інститути, як, скажімо, у всіх східних європейських країнах, а потім населення звикало до них, приймало їх, підтримувало і, отже, змінювалось саме. Після цього почалося зростання національного багатства. 

Тож другий шлях, який ми можемо спостерігати, — це країни Південно-Східної Азії. Їх загалом п’ять. Вони дуже різні. Але подумаймо про те, чому у них вийшло. Які в них спільні риси? 

Вони були бідними, «голодрабцями» у 50-х роках, і в 90-х вони ввійшли до клубу найбагатших країн світу. Всі п’ять — Японія, Південна Корея, Китайська Республіка Тайвань, Сінґапур і Гонконґ. А от поряд країни, доволі пристойні — Таїланд, Малайзія чи Індонезія, — от у них так не виходить. 
Ці країни, отже, були бідними, стали багатими. У 50-х роках вони опинилися в екстремальній ситуації, тобто у відчайдушній ситуації. Вони або, програвши війну, були окуповані, або, як Сінґапур, звільнилися зовсім без засобів до існування, чи їм, як Тайваню, постійно загрожував Китай. Тобто їхнє становище було екстраординарним. 

Далі. З огляду на те, які в них були режими, вони дуже різними шляхами йшли до теперішнього стану, роль держави в цих країнах була доволі різною. Але до 90-х років у них була високо лібералізована економіка. Я би не сказав, що з демократією були такі самі успіхи, але економіка була високо лібералізована, тобто така, як у клубі європейських країн. Ними керували авторитарні режими — в тій чи іншій формі: або у формально авторитарній, або в неформально авторитарній. (Я, наприклад, вважаю, що якщо в Японії одна партія мала десятиріччями владу, то це не можна назвати демократією). І ті авторитарні режими були досить послідовні щодо реформ. Тобто протягом 50 років вони чинили тиск на населення щодо впровадження тих інститутів, які створили їхнє багатство. Це тривало від 50-х до 90-х років, десятиріччями. І десятиріч авторитарного реформаторства було досить, щоб інститути прийняло населення. Тож почався симбіотичний процес підтримки — коли цінності підтримують інститути, інститути дають людям впевненість в тому, що ці цінності сприйняті недаремно. 

Чому це сталося? Чому б нам це не запозичити? Цей шлях дуже довгий, але успішний. Коли я порівнював ці п’ять країн з іншими країнами в Південно-Східній Азії, то я не даремно це зробив. Всі п’ятеро перебувають у конфуціанському цивілізаційному ареалі, і є певні фундаментальні цінності — а це жива етика, — яких дотримуються й населення, й еліта цих країн. Щодо етики населення, то це дуже жорстка трудова етика, це відповідальність, це терпіння, і терпіння грає дуже важливу роль в цій ситуації, це ставлення до держави як до благої справи, це освічена бюрократія, яка має дуже високий соціальний статус серед населення, і нарешті це традиції служіння. 

Я не кажу, що конкретні люди завжди поводили себе так, але ця традиція зіграла свою роль в неперервності реформаторського тиску і в терпінні населення сприйняти це. Значить, сорока років виявилося досить для успіху. 

Вернімося до нас. Це нам підходить? Наш диктатор чи низка диктаторів будуть послідовними реформаторами? Чи будемо ми терпіти цих диктаторів? Настільки ми терплячі? Моя відповідь — ні. І моя відповідь полягає в тому, що цей інструмент нас також не влаштовує. Тобто ми не можемо його застосувати. 

Може, хтось мені підкаже ще інші інструменти? Я буду дуже радий. 

Я перелічив, по суті, три інструменти: багатовікова еволюція, повернення до батьківщини, до витоків, і авторитарне реформаторське насильство в умовах конфуціанського ідеалу етики. Якщо все це не підходить, то які є в нас надії? 

Ось, наприклад, Європейська асоціація. От вона, як той диктатор, тільки в м’якшій формі здійснюватиме тиск, і ми повільно, природним шляхом увіллємося в європейську сім’ю. 

Я думаю, що тут є дві спокуси. 

По-перше, потрібен дуже жорсткий тиск. 

По-друге, ми ж маємо власні традиції. Хто знає, чим це закінчиться? У нас вже є досвід. Ось закони, наприклад. Ми маємо багато антикорупційних законів, багато законів з дереґуляції. Хто знає, на що це перетвориться? 

Це шлях, я б сказав, ненадійний. Можна так жити? Звичайно, і легко. Це спокуса — тому шлях ненадійний. 
Чи є інші інструменти? Вони є, але це — неполітичні інструменти. Я обговорював політичні інструменти. 

Є інструменти в інших ситуаціях, тобто певні практики, які досягли успіху, але не політичним шляхом. Це інструменти морального руху. 

Я наведу приклад, навіть два. Антирасистський рух в США — народний рух, масовий; його лідери не збирались ставати політиками. З 60-х років я пам’ятаю цей ревучий натовп в Атланті, коли чорних школярів приводили в білі школи. Це було зовсім недавно. Минуло 20 років, і все це зникло. Що діється в головах американців — ми не знаємо, але на вулицях ви бачите море міжрасових пар. Отже, цей моральний рух досяг свого. Потім політики його використали, але спочатку, я пам’ятаю добре, керівники цього руху говорили, що коли ти справжній прихильник рівності рас, то ти маєш посидіти в тюрмі, інакше ти нічого не чиниш. 

Другий рух вже екзотичніший. Так почалася лютеранська реформація. Спочатку це теж був моральний рух, потім до нього приєдналися політики. Це був масовий моральний рух, який виходив з усвідомлення того, що деґрадувала тодішня основна Римо-Католицька Церква. І я думаю, що це — наш вихід. Завжди все починається з малого. Досить, щоб 5% населення почало діяти, як прийде усвідомлення людьми, адже вони хочуть змінюватись, і люди підтримають ініціативу. Це в жодному разі не може бути політичним рухом. Це може бути тільки моральний рух. Це, як завжди, починається з малих груп. Таких груп у нас в країні дуже багато, до речі. 

Але що роблять ці групи? Вони роблять те, що обговорюють ці питання, і вони дуже задоволені собою. Вони добрі, вони моральні, вони засуджують владу. В моєму розумінні, якщо ці люди приймають і готові прийняти те, що я сказав, що у нас інших шансів немає, то вони почнуть діяти. 

Дії не такі вже й екзотичні. Я придумав одне, але думаю, що люди придумають скільки завгодно. Якщо мільйони людей почнуть чіпатися до держави з позовами з приводу порушення державою своїх законів, то це спричинить паніку в державі серед влади. 

Це один з рухів. Ми вже маємо досить ефективні приклади. От якщо би всі ті, хто інтелектуально обговорює ці проблеми і засуджує владу, взялися б за такі дії, ми би мали зовсім інший ефект. 

Я не говорю про утопічні практики, тому що утопія небезпечна тим, що вона перетворюється на фантастичну жорстокість, і в нас у 20-у столітті вже було принаймні три страшні утопії, що їх пробували здійснити. Але я говорю про реальні практики, які існують. 

Щоб протистояти цьому, ті, хто не хоче нічого робити, вигадують море ідей, щоб нічого не робити — і це теж спокуси, — і кажуть, що й без того все вийде. 

Або, наприклад, пропонують те, що ніколи не буде здійснено, на кшталт того, що нам не треба нікуди йти, що ми самі вирвемося, без приєднання до цивілізації. 

Або, наприклад, ідея, що ми маємо скомпонувати все найкраще, що є в різних цивілізаціях, і взагалі стати кращими за всіх. 

Або страхи, що ось — населення постраждає, на три роки підвищиться ціна борщу і т.д. Такі страхи також дуже суттєві в такій ситуації. 

І таких спокус досить багато...

http://aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=3017