«Скандал» навколо «Укр.вибору» та
молодих поетів укотре виявив кисневий дефіцит в україноцентричному середовищі.
Спільнота римотворців розділилася на тих, хто підтримує лемент, і тих, хто
взагалі не бачить проблеми. Усе-таки проблема є. Проте не в Медведчуку, бо його
проект «Арт-майданчик» — шикарний. І не в молодих поетах, бо їхнє діло — писати
й читати вірші (?! — Ред.).
А у мстивому, допубертатному,
безпорадному мисленні тих, хто за Україну ладен померти і через бездіяльність
яких молоді поети будуть ходити на заходи «Укр.вибору». У нас проблема: бо поки
ми любимо Україну — Медведчук замість нас допомагає молодим українським
талантам. Це — не просто виклик. Це — ляпас імпотентній опозиції, яка за своїми
сумарними капіталами явно не поступається Медведчукові чи Пінчукові, проте
тратить їх не на гуманітарні проекти, а на платні мітинги та абонплату за
участь у ток-шоу. Медведчук — це вічний докір тим, хто ніяк не може вистрибнути
з підгузників популізму, пустослів’я та безкоштовної любові до Вітчизни. Бо він
— мастак грати на антитезах. А ми — мастаки забезпечувати йому ганебну
антитезу.
Інфантильність реакції на
«скандал» із молодими поетами просто вражає. От якби організатором
«Арт-майданчику» була партія «Батьківщина» чи «Свобода» — то чи був би скандал?
Чи звернув би хоч хтось увагу на те, що молоді поети виступають під прапором із
червоним сердечком чи трьома пальцями? Демократію втрачають непомітно — і дуже
непомітно на трон усілися подвійні стандарти. «Укр.вибір» — це навіть не
партія. Це — громадський рух, який відкрито й аргументовано декларує свої
позиції. І він має таке саме право не лише на існування, а й на повноцінну
діяльність, як і будь-яка інша організація в Україні. Тому непомітна втрата
демократії б’є в саме серце принципу змагальності й справедливості. До
Медведчука ставтеся як завгодно — але принаймні навчіться перемагати його,
протиставляти його ініціативам свої, не менш якісні. Я готовий навести десятки
прикладів, коли маргінальні, шароварні, сільські фестивальчики «однодумців»
проводяться за кошт обласної чи місцевої ради — і перетворюються на мітинги ВО
«Свобода». Де голоси тих, хто так переживає за чистоту процесу?
Найпростіше було б зараз сказати
банальне «а чому би великим патріотам не організувати схожий проект до
медведчуківського — і не допомогти в промоції молодим поетам?». Я вже втомився
апелювати до народної мудрості «сам не гам — і другому не дам». Незрозуміло
інше: кому в голову прийшло назвати проект «Арт-Майданчик» політичним? Учасники
цих читань, молоді поети, посередині сцени декламують свої твори — де ні слова
про Митний союз, про дружбу з Росією та другу державну російську. А потім
релаксують у клубі, неформально спілкуючись у своїх компашках. І ніхто нікого
не піарить. І немає там модератора, який щопівгодини наголошує на тому, що «це
свято вам дарує Віктор Медведчук» (на відміну від «свободівських» заходів).
Особисто я є категоричним противником Митного союзу та «великої дружби з
Росією» — але це не заважає мені як експертові брати участь у круглих столах
«Укр.вибору» і відстоювати свою позицію. Чи, може, краще порозбігатися по своїх
патріотичних норах і боятися дискутувати з опонентами?
Я сотні разів чув про те, що
українська культура — у смертельній небезпеці. Звідси мало б випливати, що
підтримувати її мусять усі і кожен. Якщо це не роблять опозиціонери та
націонал-демократи, а робить «Укр. вибір» — це не вина молодих поетів. Вони,
живучи в умовах інтелектуального голоду та андеґраунду, повинні використовувати
кожну нагоду для своєї з’яви. Найкраще про це сказав учасник «Арт-майданчика»
поет Павло Коробчук: «Те, чим займається поет, — пише і читає вірші. Якщо автор
словами відкрито не заявляє в підтримку того чи іншого явища, то не важливо, де
саме він виражає свою творчість — у пеклі, на мітингу з беркутівцями, в тюрмі,
перед гітлерівцями, поруч із трансвеститами, біля матрьошок, під Стіною плачу,
в Чечні...»
Ці слова я (та й кожен читач) міг
би високопарно оскаржити. І прочитати цілу лекцію, що наша молода інтелігенція
повинна мати моральну позицію і бла-бла-бла. Усе це — гола софістика. І
небажання глянути в дзеркало. Живучи в цій країні, кожен із нас іде на
компроміси кожної хвилі. Ми самі себе оточили кривими дзеркалами, в яких навіть
найбільш благородний намір мати моральну позицію виглядає потворно. Однією
рукою наші народні обранці клянуть «злочинний режим», а другою беруть про 40
тисяч на літні вакації. Однією рукою наші обласні обранці голосують за «розпуск
антинародного парламенту», а другою приймають грамоти і подяки Верховної Ради
України з подальшим записом у трудовій книжці. Однією рукою наші міські обранці
пишуть петиції «про тотальну корупцію», а другою віддають свободівцям цілі
кінотеатри за 1 гривню. Проект Медведчука «Арт-майданчик» усі бачать за
кілометр — а на свої руки ліньки глянути. Це не хвороба, і не упущення. Це —
наслідки щоденної втрати демократії по декілька міліграм.
Для наступних поразок
україноцентричному середовищу абсолютно нічого не треба робити. Просто нічого
не робити — цього буде досить. Траєкторія сучасних українолюбів невпинно
рухається до опришків зразка XVII століття: я нічого робити не буду — краще я
відберу у багатшого і роздам бідним, щоб мене всі любили і на руках носили. Це
— типове мислення політичного баласту, який не створює нічого нового, а ділить
існуюче за досвідом минулих століть. Нічим непідтверджена принциповість більше
скидається на самодурство і надування щік в умовах вакууму. Може, краще було б,
якби поети сиділи собі тихенько вдома і пописували віршики. І Форум видавців краще
би загнувся без підтримки націоналістів — аніж узяти гроші в найбільшого
олігарха. І Український Католицький Університет варто б розігнати за те, що
співпрацює з Фірташем. Це дуже ущербна логіка. Вона глибоко укорінює дихотомне,
дальтонічне мислення, яке незабаром навіть власну тінь сприйматиме за ворожу
чорноту.
Ми, україноцентрична спільнота,
досі не вміємо а) конкурувати б) перемагати в конкуренції в) правильно
реагувати на дійсність. Ми досі перебуваємо у чорно-білому дискурсі середини ХХ
століття: ворога не треба перемогти — його треба або заборонити, або
ліквідувати. Ми, демократи, повелися на тренд тоталітарного мислення. Це —
дорога в нікуди. Ми самі себе обкрадаємо. Ми самі збіднюємо своє власне
повітря. Ми досі більше заздримо, ніж творимо. Ми досі більше боремося, ніж
продукуємо. Ми досі стоїмо «на стрьомі» замість того, щоб розвиватися. В якийсь
момент ми навіть не помітимо, що дихати на повні груди стане неможливо. Що ми
оточили себе сірими бетонними стінами. Що ми перетворилися у гетто побратимів,
у такий собі тераріум однодумців — нетерпимих людей, лінивих змагатися і
мобільно реагувати на виклики галопуючої дійсності за склом.
Демократію втрачають непомітно.
Ліквідувати Медведчука. Зняти з реєстрації парламентську Комуністичну партію.
Затаврувати антидискримінаційне законодавство. Змусити в кожному селі ставити
погруддя Бандері. Видворити з країни регіоналів. Провести негайну українізацію.
Заборонити «Укр.вибору» допомагати українським поетам. Українським поетам
заборонити читати свої вірші в межах проекту «Укр.вибору». Чи не забагато
тоталітарних «НЕ» витає в середовищі демократів?
Початок теми: «Сервільність чибажання самореалізації?»
Остап ДРОЗДОВ, спеціально для
«Дня»
Немає коментарів:
Дописати коментар