Здалися без бою

На останньому мега-концерті фронтмен гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук присвятив пісню своєму батькові – Іванові Олександровичу. Пісня називалася "Я не здамся без бою". Талановита пісня і чудове виконання справили незабутнє враження на слухачів і, напевно, надихнули батька до нових звершень у боротьбі з міністром освіти і науки Дмитром Табачником.

 Читачі, як і слухачі концерту, напевно, думають, що мова йде про відстоювання і захист честі й гідності відомого в Україні та поза її межами університету від нападок міністра-україножера. Проте, якщо приглянутися детальніше до ситуації, то мотиви і мета цієї боротьби не є вже аж такими однозначними.

 Всім відомо, що міністра Табачника у Львові не люблять. Проти нього протестують за першої ж нагоди, вважають його українофобом і бажають якнайшвидшого звільнення. Це – константа львівської політики в освітній та науковій сфері. Відразу зізнаюся, у протистоянні між колишнім і теперішнім міністрами я особисто – на боці Івана Олександровича. Знаю його більше двадцяти років. Людина він надзвичайно мудра й інтелігентна, і додам – порядна. Реформа системи вступу до українських вишів дозволила десяткам тисяч молодих талановитих людей навчатися у найкращих університетах, за що, безумовно, треба сказати "дякую" Іванові Вакарчуку.

 Незадоволених реформою було багато, особливо ректорів, деканів і викладачів. Дехто тоді навіть втратив інтерес до адміністративних посад і почав думати про іншу кар'єру або ж перейшов у стан "сну", тобто на посаду звичайного завідувача кафедри. Але університетська братія швидко оговталася, їм на "допомогу" прийшли пільговики: інваліди, діти інвалідів, люди з вадами здоров'я, "чорнобильці" й інші. Відтоді у списках вступників почали діятися чудеса. Виявилося, що високих балів ЗНО не завжди достатньо, щоб вступити до університету, особливо якщо у тому ж виші виявили бажання навчатися особи екіпіровані довідками. Саме пільговики стали тим рятівним колом, яке допомогло виборсатися різним університетським  хабарникам у важкі "вакарчуківські" часи.

 І нарешті сталося! Дмитро Табачник замінив на посаді міністра Івана Вакарчука. З полегшенням зітхнула вся академічна спільнота, включно з найбільш патріотично налаштованою.

Реформи нового міністра

 Обійнявши міністерську посаду, Дмитро Табачник почав запроваджувати свої стандарти у систему освіти і науки. Він наказав переписати й перевидати мільйонними тиражами шкільні підручники, оскільки це найбільш вигідний бізнес у цій сфері. Цим наказом Дмитро Володимирович убивав двох зайців: забирав і додавав на свій розсуд героїв та антигероїв із шкільних підручників історії і відкривав необмежене поле для відкатів при виборі видавництв, які виконуватимуть міністерське замовлення. Тоді, як правило, більшість звернула увагу на ідеологічні інтервенції міністра у шкільні програми.

 Посипалися звинувачення в українофобії (і не безпідставні), у комуністично-радянській індоктринації навчальних програм (також мала місце), але ніхто не глянув на проблему інституційно. Бо хто мав представляти цей погляд? Протестувала широка громадськість, а академічна спільнота мовчала і сподівалася, що новий міністр поверне нарешті старі правила вступу. А він старався. То пропонував враховувати середню оцінку атестату (у всьому світі достатньо здати матуру, щоб подавати документи на конкурс в університет), то намагався додати якусь таку собі співбесіду з абітурієнтами, таку, ніби, й не важливу, а насправді ой яку важливу для маніпуляцій. Була навіть ідея ввести один вступний іспит. Запровадження іспиту ліквідовувало реально всю "вакарчуківську" систему вступу, давало необмежені можливості для зловживань і корупції. Академічна спільнота знову принишкла і мовчала в очікуванні. Протестували тільки студенти, організовані опозиційними політичними партіями. А оскільки партії-організатори у Львові були радикально-націоналістичними, то й протест часто стосувався "неправильного" етнічного походження міністра. Таких протестів ціла Україна підтримати не могла. Але сталося диво, міністр побоявся ліквідувати "вакарчуківську" систему вступу. Тоді протести вщухли, хоча, з огляду на подальшу діяльність міністра, мали б тільки набирати сили.

Наступ і оборона

 Далі міністр розпочав масований наступ на університети. Регламентація всього і всіх набула неймовірного розмаху. Справа в тім, що у цій вертикальній системі саме міністр є тією остаточною інстанцією, яка вирішує все: затвердження навчальних програм, акредитація вишів і... підписання контрактів з ректорами.  Саме це останнє і змусило капітулювати навіть найбільш прогресивних і вільнодумних людей з університетської системи.

 Іван Олександрович Вакарчук опинився у складній системі залежностей, яку не встиг або не насмілився зліквідувати, будучи міністром. З одного боку, він не міг залишити на поталу Дмитрові Табачнику рідний Львівський національний університет, а з другого боку, балотуючись на посаду ректора ЛНУ, ставив себе у цілковиту залежність від милостивого рішення міністра. Не міг професор Вакарчук не знати, що міністр, погодившись підписати з ним контракт, отримує неймовірні можливості для помсти в прямому і переносному значенні національному університетові. Ректор ЛНУ не міг не знати також, що дає в руки міністрові додаткові аргументи, бо ніде в світі, окрім, напевно, Росії, нема практики, щоб одна людина 23 роки обіймала посаду ректора. Це суперечить не тільки законам менеджменту, але й здоровому глузду. І саме тоді міністр Табачник якраз оголосив війну ректорам довгожителям.

 З формальної точки зору міністр був правий. Коли одна людина більше двадцяти років править  університетом, то однозначно виникає загроза застою і стагнації для такої інституції. Дуже ймовірно, що при такому всесильному ректорові, не зможе сформуватися повноцінне і критичне ядро тверезомислячих людей, більш за все його оточить камарилья, яка скеровуватиме всі свої зусилля на недопущення молодих свіжих сил до керівництва університетом. Більш того, ця камарилья захоче законсервувати систему і відсікти будь-які зовнішні впливи. Для університету це – смерть. Університет має  функціонувати у тісній взаємодії зі всім академічним світом. В університеті мають працювати вільні люди, а не раби встановленого міністерством 900-годинного навантаження.

 А тому, замість виступити проти диктату міністерства, розпочати боротьбу за автономію університетів, за гідні умови праці, академічна спільнота вирішила безмовно перечекати. Ми не почули ні від Івана Олександровича, ні від провідних вчених ЛНУ жодного протесту проти наступу міністра Табачника на академічні свободи. Професор Вакарчук, напевно, сподівався, що перечекає важкі  часи, і вже новий міністр укладе з ним договір ще на наступні сім років ректорства. Обтяжені владою проректори, декани і завідувачі кафедр також затаїлися, але рекомендації і накази Дмитра Табачника виконували із запопадливою ретельністю. Тим часом міністр видавав нові абсурдніші циркуляри, які не просто нищили академічну свободу, а вбивали університет як інституцію. Комісії, перевірки і ревізії сипалися на університет, як із кулемета. І як на це все зреагував ректорат? Звернувся про захист до громадськості, почав бити на сполох, що в Україні відбувається ліквідація університетів, що міністерство їх стрімко перетворює на радянські технікуми та ПТУ? Ні, в цей час  ректорат із шкіри вилазив, щоб виконати всі ці приписи. З викладачами університету ніхто не рахувався: треба заповнювати замість одного журналу три – будь ласка. Треба писати чотири навчальних плани – прошу дуже.

 Настав час акредитації спеціальностей, і потягнулися вервечкою емісари ЛНУ до Києва. Там зі всією суворістю їх ставили "на килим" і відчитували, як у радянські часи бештали школярів-бешкетників класні керівники. Неправильно розставлені розділові знаки, найменша невідповідність затвердженій міністерством формі служили вагомою підставою не акредитувати ту чи іншу спеціальність. Байдуже, що у всій цій українській вакханалії некомпетентності ЛНУ ім. І. Франка ще має чудових спеціалістів, що університет має глибоку академічну традицію – "відхилити" був частим вердикт міністерських клерків. І це попри те, що акредитацію безболісно для себе пройшла маса псевдо-університетів, які туляться по підвалах колишніх ПТУ, а їхній рівень не дотягує навіть до рівня середньої школи. Так само відкрилися нові спеціальності у непрофільних вищих навчальних закладах. Який сенс відкривати спеціальність "прикладна психологія" в якомусь технічному виші або ж там-таки журналістику, юридичну справу, або якусь культурологію, якщо для цього існують старі класичні університети?

 Останнім часом міністр заявив про намір скоротити кількість держзамовлень на окремі спеціальності – юристів, економістів, журналістів та ін. Скорочення планується істотне, деколи воно має сягнути і 20%. Знову ж таки, все ніби правильно. Державі не треба платити за навчання цілої армії потенційно безробітних юристів і економістів. Але треба завжди зважати на українські особливості. Скорочення державного замовлення може якнайболючіше зачепити такі класичні виші, як Львівський національний університет ім. І.Франка, і зовсім не позначитися на масі непрофільних закладів. Ось про що треба бити патріотичній спільноті в набат, а не імітувати боротьбу з міністром-українофобом.

Безпека життєдіяльності, або наказано не вижити!

 Гра між міністром і ЛНУ ім. І.Франка тривала аж до  20 травня цього року. Цей день був останнім в каденції професора Вакарчука на посаді ректора. Відтоді весь університет застиг в очікуванні на призначення дати виборів і призначення нового виконувача обов'язків ректора. Тільки четвертого червня стало відомо, що конкурс на заміщення вакантної посади ректора оголошено. На весь цей час університет просто "завис". Міністр довго готував такий сценарій. Продумав все до дрібниць. І те, що не буде кому підписати документи на акредитацію, а отже, не буде прийому на вказані спеціальності. З цієї ж причини ЛНУ може не отримати держзамовлення на окремі спеціальності.

 Міністр справді довго готувався до цієї ситуації. Організував тотальну перевірку діяльності університету, яка залишила по собі низку зауважень, приписів та рекомендацій. Не буду зупинятися на деталях, про це писало наше видання у статті "До нас приїхав ревізор". Скажу, що найбільше зауважень стосувалося невиконання університетом наказу міністерства щодо викладання на всіх факультетах предмету "охорона праці і безпека життєдіяльності" та збільшення занять з фізкультури із однієї пари до двох. Це при тому, що студентами стало багато інвалідів та молодих людей із поганим здоров'ям. Наказ про викладання безпеки життєдіяльності був відверто лобістським і перетворив відповідну кафедру в масштабах цілої України на найважливішу в системі вищої освіти.

 Цей наказ заслуговує на особливу увагу, оскільки він, як лакмусовий папірець, демонструє відсутність університетів у нашій державі. Всім відомо, що університет – це спільнота тих, хто вчиться, і тих, хто навчає. Університет має самостійно визначати навчальні плани і дослідницькі напрями (академічна свобода). Абітурієнти вступають до університету, щоб отримати універсальні знання і здобути високі фахові кваліфікації. Але все це стосується класичного неукраїнського університету. В Україні ситуація виглядає цілком інакше. В Україні певна корпорація може "протиснути" навіть найбільш абсурдний закон або домогтися шляхом задобрювання появу найдурнішого наказу. Цим наказом є рішення про обов'язкове запровадження предмету "Безпека життєдіяльності". Наказ є наругою над університетською системою, академічною свободою і просто знущанням над людською гідністю.

 Щоб не бути голослівним, наведу конкретні приклади. Після того, як перевірка вказала на недогляд, ректор університету зобов'язав всіх викладачів його виправити. Внаслідок безголового виконання наказу студенти-бакалаври і магістранти змушені були зруйнувати свої дипломні роботи, розшити їх і вклеїти абсолютно штучні і абсурдні розділи, присвячені безпеці життєдіяльності. Байдуже, якою була тема дипломної роботи, стосувалася вона античної літератури, чи української історії – кожен диплом мусив включати цей абсурд. У цих розділах студенти мають описати умови, в яких писалася робота, подати розмір кімнати, зафіксувати омеблювання, обов'язково вказати кількість вікон і "дверних отворів".

 Але цим вимоги не завершуються. Щоб усвідомити весь абсурд такого розділу, пропоную читачам окремі витяги із сучасних дипломних робіт студентів українського університету.

 «Робоче місце стаціонарне (стіл у кутку біля вікна), поза під час трудового процесу довільна, корпус та кінцівки перебувають у зручному положенні. Напруженість зору можна охарактеризувати як високу, оскільки приходиться працювати з кількома джерелами інформації (статтями, спеціальними і загальними працями, а також матеріалами, зібраними під час проведення інтерв'ю) одночасно».

 «Оскільки основним інструментом під час написання дипломної роботи є персональний комп'ютер, то конструкція робочого місця користувача ПК або ноутбука має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з такими ергономічними характеристиками: ступні ніг – на підлозі або на підставці для ніг; стегна – в горизонтальній площині; передпліччя – вертикально; лікті – під кутом 70-90° до вертикальної площини; зап’ястя зігнуті під кутом не більше 20° відносно горизонтальної площини; нахил голови – 15-20° відносно вертикальної площини».

 «Також важливо контролювати шум під час роботи над дипломною роботою, оскільки шум як стрес-чинник є загальнобіологічним подразником, який негативно впливає на всі органи і системи організму. У разі тривалого систематичного впливу шуму може виникнути патологія з переважним ураженням слуху, центральної нервової і серцево-судинної систем».

 «Під час написання дипломної роботи за ПК, я намагався слідкувати за тим, щоб: тіло завжди займало оптимальне положення і в той же час було розслаблене, особливо – чоло (брови), шия і спина; дихання було регулярним і глибоким; вії очей кліпали кожні 3–5 секунд; погляд падав не лише на екран, але й на інші предмети на робочому місці».

 А далі мова йде про протипожежну безпеку, де говориться, що біля комп'ютера не можна вживати будь-якої рідини, хоча мені важко уявити написання наукової роботи без чаю і кави. Потім – про шляхи евакуації... Від прочитання цього абсурду хочеться закричати до українських студентів: «Тікайте з цих університетів! Евакуйовуйтеся якнайшвидше з цієї країни абсурду!» І повірте, молоді люди свій вибір роблять. Західна Україна просто втикана рекламними щитами, де польські виші закликають на навчання нашу молодь. І жоден патріотизм, любов до України не зупинять молоду людину, якщо вона буде знати, що там – якісніше навчання, не таке дороге, і що там не відбирають людську гідність. Багато абітурієнтів, що мають високий рейтинг, уже зробили свій вибір на користь Польщі. Те, що вони не повернуться в Україну, – також факт.

 Думаю, цього достатньо, щоб шановні читачі зрозуміли, що такі накази міністерства і їхнє беззастережне виконання університетською бюрократією принижують гідність наших студентів, вчать їх брехати, змушують бути конформістами у всьому, тобто вбивають особистість і нищать університет. Попри весь абсурд і злочинний характер таких вимог, я чомусь ні разу не чув і не бачив відкритих протестів ректорату і викладачів ЛНУ ім. Франка.

 Після останньої публікації Павла Човчинського про університет до Івана Олександровича підійшов наш журналіст і попросив його про інтерв'ю. Відповідь була негативною. Професор Вакарчук заявив, що все, що він хотів сказати, вже розповів на зборах трудового колективу і на кадровій комісії міністерства.  А з цього висновок – за що насправді точилися бої: за збереження університету чи за посаду ректора? Якщо за друге, то це не бій, а підкилимна кулуарна гра, в якій ми можемо втратити і університет, і ректора.

 Ви спитаєте, чому я вчепився саме до нашого найкращого і найбільш патріотичного університету, бо ж навколо панує ще більший жах? Я відповім щиро і відверто: для того, щоб позбавити вас зайвих ілюзій.

P.S. Прошу не розглядати цей текст як новий етап боротьби за посаду ректора.

 Джерело:  ZAXID.NET

Автор: Василь Расевич