Провальний «антифашизм»

Споглядаючи «антифашистський» марш, зорганізований владою, можна було лише переконатися в одному: політичний проект добігає кінця. Але очевидно й інше – нових проектів у влади просто немає.

 Ззовні нібито все відбувається за «накатаним» сценарієм, запозиченим в радянської номенклатури: «з гори» спускається рознарядка скільки людей і транспортних ресурсів виділяють, в даному випадку, відповідно, бюджетні чи комунальні структури. Хоча можна безпомилково припустити, що формально ці люди нібито працюють на робочих місцях (бо оформляти масові відрядження на масовий захід, який не має жодного стосунку до виробничого чи учбового процесу – було б брутальним правопорушенням). До цього загалу додаються рекрутовані підпільними фірмами майданарбайтери. Теоретичний мізер становлять ті, хто вийшов продемонструвати свою позицію за переконаннями. У призначений час апаратники формують колони з масовки, на чолі яких займають «протокольні місця» політичні лідери. Вони роблять вигляд, що все відбувається насправді, а не є спектаклем під відкритим небом. 

«Кульмінацією» дійства традиційно стає мітинг. Зібрання на Європейській площі 18 травня не стало виключенням. Промови сценарних спікерів, ретельно «опрацьовані» спічрайтерами і політтехнологами, зачитуються «залізними голосами» з аматорською епатажністю. Демонстранти з нудьгуючими обличчями тримають банери та прапори, всім своїм виглядом показуючи боротьбу сили волі з бажанням організму піти геть з пекучого сонця. А ще краще – до «десятника» за чесно заробленими 100-150 гривнями. Саме наявність мотивації «неоподаткованого» гонорару й є тим елементом, який відрізняє сучасні масові акції влади від тих, що «добровільно-примусово» відбувалися в СРСР.

Сьогодні багато колег говорять про фальшивість і аморальність проплачених масових акцій. Втім, мало хто згадує, що ця «новація» в суспільному житті України з’явилася під час виборів Президента-2004. І першими «клієнтами» напівлегальних фірм, які надають «послуги масовок» була, як не дивно, Партія регіонів. Цей факт є призабутим, але загальновідомим. Втім, як показало життя, приклад ПР поширився зі швидкістю епідемії. Послугами «масовиків» користуються навіть ті, хто вважає себе чи не єдиною ідеологічною партією – КПУ. Грішить цим й опозиція.

Цікаво також, що сучасна інтерпретація «фашизму», яка лунає від спікерів ПР і КПУ – не є українським ексклюзивом. Ця технологія вже «апробована» владою Росії щодо політичних опонентів. Там цей штамп спрацював: сьогодні російській політичній опозиції влада залишила вулиці і майдани, за дозвільною системою, і кийки та арешти по сфабрикованим справам, якщо забагато народу втрачає страх і виходить на вулиці.

Чи буде ця технологія на українських теренах – це питання. Ситуація в Україні багато в чому відрізняється від російської. Зокрема, у ставленні до подій Другої світової війни. І, напевно, не тільки завдяки отриманій альтернативній інформації за часів горбачовської перебудови чи за роки незалежності. Бо для українців, які весь час мешкали в Україні, й без цього відомо, яким репресіям піддавалося населення як до війни, так і після неї. Просто політичні події зняли страх на спогади тих поколінь, які вижили під жорнами репресій тоталітарного режиму. І для багатьох їхніх свідків поняття «нацист» і «чекіст» були тотожні…

Вже очевидно, що влада відверто нарощує поліційну складову. Судова влада фактично стала придатком виконавчої влади. При задекларованому курсі на євроінтеграцію, у масових комунікаціях панують радянські і неорадянські пропагандистські продукти, здебільшого імпортовані з Росії. Можна не безпідставно стверджувати, що піддається утискам українська мова і національна традиція, спотворюється історія. Тобто, за сприяння влади, загалу нав’язуються міфологеми неіснуючої тоталітарної держави, які аж ніяк не відповідають європейським цінностям. І скільки українців влада зможе переконати, що чорне – це біле? Події кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття наочно показали, що пропагандистське зомбування та жорсткі політичні репресії, які тривали десятками років, не ефективні супроти пам’яті громадян, їхнього природного бажання жити на своїй землі згідно зі своїми історичними традиціями.

Але головне, що не бажають враховувати творці технологій влади – це те, що ті люди, які за рознарядкою чи за гроші взяли участь у «масовці», чітко побачили, що ця влада втратила підтримку і фактично існує за рахунок адміністративно-поліційного примусу. Як ви думаєте, ці громадяни побачили її силу чи слабкість?

Чи повстала Україна?

 А хто сказав, що опозиційна акція «Вставай Україно!» мала кінцевою метою повстання? На скільки відомо про повстання взагалі не йдеться. Навпаки, у кожному виступі лідери опозиційних партій наголошують на мирних і законних формах протестів. Чинне законодавство не передбачає права громадян на повстання. Отже ті, хто з якогось дива очікував чогось радикального, просто займався самонавіюванням або свідомо підбурюють громадян на незаконні дії. 

Не менш дивакуватими, на мою думку, виглядають вимоги назвати єдиного кандидата на посаду Президента майже за два роки до початку виборів. Якби опозиціонери піддалися на цю провокацію – це б був подарунок долі для Банкової. Явний фальстарт дозволив би владі за цей час «вживити» у масову свідомість будь-який негативний образ, створений технологами. Не кажучи про «особливості» вітчизняного правосуддя, які дозволяють без особливих зусиль «нейтралізувати» небезпечного політичного конкурента.

 Але навіть не це головне. Головне – чи готові більшість українців до рішучих дій і в чому саме мають полягати ці дії? Як показала акція «Спільної справи» з спробою поставити на Софіївському майдані наметове містечко – прихильників цієї ідеї було набагато менше, ніж симпатиків у соціальних мережах і міліцейських спецназівців під час «демонтажу». З іншого боку, тактика «наметових містечок», започаткована студентами у 1990 році, явно застаріла. Що стало очевидним вже під час першого суду над Юлією Тимошенко: постійно у наметах поперебувало пару десятків активістів, натомість відчутного суспільного резонансу ці намети не спричинили. І наразі не зрозумілою видається неадекватно панічна реакція влади на намети протестувальників.

З іншого боку, якщо опозиція, як кажуть деякі колеги, така нікчемна, то чому влада її панічно боїться? Щоб знайти цьому підтвердження достатньо прочитати стрічку новин у переддень акції «Вставай Україно!» у Києві. Посилені наряди міліції не тільки на шосейних шляхах до Києва, а й «ноу-хау» влади – групи силовиків у поїздах, які «кошмарили» пасажирів, виявляючи, згідно списку, протестувальників і без щонайменших законних підстав затримуючи їх у лінейні відділки МВС або тупо позбавляючи законного права скористатися оплаченою послугою проїзду у громадському транспорті. Якщо посилені «цільові» патрулі на автошляхах ДАІ, у офіційних коментарях, пояснює виключною турботою за життя та здоров’я опозиціонерів, то дії підлеглих на залізниці не зміг пояснити у парламенті навіть очільник МВС Віталій Захарченко. Як і той очевидний факт що технічним станом транспорту, який перевозив «антифашистів» - ніхто не цікавився. Хіба ж можна нехтувати життям і здоров’ям своїх «прихильників»?

Хоча й без пояснень будь-кому зрозуміло, що така реакція влади є наочною ілюстрацією слабкості. Бо сильна влада ніколи не боїться ні опозиції, ні мирних протестів громадян. Сильна влада не тільки не боїться суспільних дискусій, а навпаки – бере в них активну участь, відкрито виходячи до опонентів зі своєю позицією. А що ми побачили у Києві 18 травня? Чи запрошувала Партія регіонів опонентів на «антифашистський» марш і мітинг? Чи хтось із керівників партії влади був на мітингу «Вставай Україно!» і чи звертався він про слово зі сцени на Софіївському майдані? Таких помічено не було. І це засвідчило кожному громадянину, що у влади немає жодного інтересу у, бодай, створені видимості суспільного діалогу. І якщо більшість претензій, висловлених опозицію, дійсно обґрунтовані, то проблема «фашизму» в Україні є не більше, ніж пропагандистською фантазією, мета якої, зрозуміла кожному без додаткових пояснень. Бо у тих самих громадяни виникає закономірне питання: чи є в Україні Міністерство юстиції? Адже, у разі, якщо якась політична партія порушує чинне законодавство, тобто ставить цілі, які не відповідають Конституції, саме Мінюст має обов’язок у суді скасувати реєстрацію цієї політичної сили.

Дискусійною, у підсумку акцій, стала чисельність мітингів. Це видається більше технологічним прийомом влади, ніж предмет об’єктивної оцінки їхньої ефективності. Так можна стверджувати хоча б тому, що ініціатори знаходилися у завідомо нерівних умовах. Зокрема, чомусь ніхто з колег не поцікавився, скільки насправді громадян не доїхало до столиці через активну протидію міліції? Як не дивно, але цих цифр, окрім поодиноких прикладів, ми не почули й від політичних партій-організаторів акції. Не відомо також яка кількість судових позовів та скарг у прокуратуру подано цими політичними силами на незаконні дії щодо громадян, яких позбавили конституційного права вільно пересуватися своєю країною. Дивно, чи не так? Як на здоровий глузд, саме це явище мало б отримати найжорсткішу реакцію політичного керівництва. При чому – публічну. Аби кожен знав, що для захисту кожного прихильника певної ідеї використовується весь інструментарій, який передбачений законодавством. Загальновідомо, що беззахисність політичного лідера – це наслідок невпевненості його прихильників у власній безпеці.

При тому, що кожен, хто був на Хрещатику і на Софіївському майдані мав змогу переконатися, що людей, які прийшли висловити свою громадянську позицію, була переважна більшість. Це було помітно і по виразах облич, і по реакції аудиторії на виступи промовців. Та й практично не було спікерів, які б виступали кострубатою чиновницькою мовою. Напевно все це, практична відсутність фальші і масова присутність громадян, які прийшли не стільки на шоу лідерів, а продемонструвати свою громадянську позицію, напевно й є головним здобутком акції «Вставай Україно!». І в першу чергу, здобутком не політичних лідерів чи нардепів, а саме громадян, які тим самим показали, що їхня громадянська позиція абсолютно не залежить від рівня репресивності влади.

БРДМ-провокатор

 Чесно кажучи, 18 травня ніхто з колег не очікував якихось гучних провокацій. По-перше, в столиці, на Хрещатику, відбувалися офіційні заходи зі святкування Дня Європи, на яких були присутні представники іноземних амбасад. Оскільки для України цей рік є вирішальним у реалізації курсу на євроінтеграцію, то логічно, що влада, якщо вона того прагне насправді, як ніхто інший, мала б бути зацікавленою у демонстрації прихильності до європейських цінностей. Тобто, хоча б ззовні показати іноземним дипломатам, що громадяни безперешкодно й мирно реалізують своє конституційне право на мирні зібрання. 

Спочатку так і було. Міліція спокійно чергувала, ніхто навіть не намагався перешкоджати прихильникам «Свободи», «Батьківщини» і «УДАРу» проходити Хрещатиком, вулицями Грушевського, Інститутською, Володимирським узвозом до місця збору. На Європейській площі стояла сцена «антифашистського» мітингу, на якій технічний персонал налагоджував апаратуру. Біля сцени нудилися якісь хлопці у напівспортивному вбранні. Важко було зрозуміти, чи то вони раптово зажадали послухати радянських пісень про війну, чи то охороняли невідомо від кого сцену із апаратурою, чи то вже зайняли перші місця у лавах «антифашистів», які прагнуть в Європу разом із Партією регіонів. Втім, вони нікому не заважали, тому ніхто на них не звертав уваги.

У запланований час опозиціонери рушили на Софіївський майдан, мирно, без ексцесів. Як і без пригод повільно прийшли на місце проведення мітингу. При тому, і це не можна було не помітити, лідери опозиційних партій, включаючи Олександра Турчинова, традиційно очолювали ходу…

Мітинг на самому майдані також відбувався без пригод.

Пригоди відбувалися поруч, біля столичного Главку міліції. Як виявилося, услід за колоною демонстрантів у напрямку вулиці Велика Житомирська рухався дивний БРДМ-2 прикрашений зображеннями моркви. Тільки якось дивно, бо: по-перше, відповідно до розпорядження КМДА автомобільний рух на всіх вулицях, які прилягали до місць проведення масових акцій було тимчасово заборонено; по-друге, співробітники ДАІ, які чергували на кожному перехресті, ніяк не реагували на появу броньованого транспортного засобу, нібито заборона руху мала виключення для бронетехніки.

На перехресті вулиць Володимирської і В.Житомирська БРДМ несподівано зупинився і повернув у бік Софіївського майдану, попри наявність знаків заборони руху. Співробітники ДАІ, при тому, зробили вигляд, що так і має бути, відвернувшись і рухаючись в протилежний бік. На зустріч бронемашині вискочив громадянин, собою перетнувши траєкторію його руху. Люди поруч почали кричати: «Міліція!». Міліціонери – не реагували. БРДМ зупинився, в цей час громадянин (як з’ясувалося згодом, це був нардеп від «Батьківщини») спробував заскочити на броню, з боку водія, одночасно, перекриваючи йому видимість. БРДМ спочатку рушив назад, а потім різко «стряхнув» громадянина. Адекватної реакції співробітників міліції не спостерігалося. До місця пригоди побігли обурені громадяни і заблокували рух бронемашини, вимагаючи «екіпаж» вийти з машини… І тільки тоді міліція «згадала» про свої обов’язки…

 Ось що розповів Міністр Віталій Захарченко про ці події на засіданні парламенту 21 травня (згідно офіційної стенограми засідання): «Щодо подій навколо бронеавтомобіля. Під час проведення масових заходів в столиці надійшла інформація про пересування центральною частиною міста бронеавтомобіля. Для з’ясування мети перебування цього транспортного засобу на вулицях міста та запобігання можливим негативним наслідкам мною особисто було прийнято рішення про доставлення бронеавтомобіля до найближчого територіального органу внутрішніх справ. Працівники ДАІ розпочали його супроводження до Шевченківського райуправління. На вулиці Велика Житомирська група опозиційних народних депутатів заблокувала рух цього автомобіля. Відразу транспортний засіб очолив натовп людей із символікою Партії "Батьківщина", УНА-УНСО, ВО "Свобода" - до 150 осіб. 

Ними були побиті вікна у бронеавтомобілі, зірваний відеореєстратор, зламана кришка двигуна, спущені колеса. Все це супроводжувалося декілька хвилин.

У конфлікт також втрутилися біля 70 молодиків, які підійшли з Михайлівської площі. З обох сторін лунали нецензурні висловлювання, кидали пластикові пляшки з невідомою рідиною, розпилювали сльозогінний газ, виникли поодинокі сутички.

Після втручання працівників міліції дії натовпу були локалізовані. Бронеавтомобіль був доставлений до райуправління. Слідчим відділом Шевченківського райуправління головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві розпочато кримінальне впровадження за фактом хуліганства (стаття 296 частина друга Кримінального кодексу). Крім того, на водія бронеавтомобіля складено адміністративні протоколи за порушення правил дорожнього руху».

Отже, офіційна версія МВС нібито виглядає переконливо, за виключенням «дрібниць». А саме: центральна частина столиці, я було сказано вище, була перекрита для руху всіх видів транспорту, за виключенням міліцейського. За словами міністра БРДМ «рухався центральними вулицями міста» тобто там, де рух заборонено. Як повідомив Захарченко, в цей час в тому ж самому місці було зосереджено «понад 4 тисячі правоохоронців». Для не киян поясню. Бронемашина до місця події рухалася по вул.. В. Житомирська з боку Хрещатика. Тобто, аби дістатися цього місця треба було або проїхати перехрестя вулиць Інститутська-Хрещатик і далі – вул. Михайлівською, тобто безпосередньо повз «Європейське містечко», де відбувалися офіційні заходи з участю європейських дипломатів, або через Європейську площу – вул.. Трисвятительську – пішохідну зону Михайлівської площі, або через Володимирську повз Софіївський майдан. На Європейській площі і Софіївському майдані в цей час відбувалися заходи ПР і опозиції. Отже очевидно, що БРДМ рухався, за вказівкою міністра вул. Михайлівською. І це фактично підтверджує Захарченко.

 «Шановні народні депутати, я дам вичерпну відповідь. І для того, щоб вона була зрозуміла, я скористаюся довідкою, яка підготовлена нами була якраз відповідно до подій, бронетехніки, вона дійсно вас хвилює, а потім я дам відповідь щодо особи і осіб, які приймали участь в цій акції. 

18 травня, дуже уважно слухайте, будь ласка, близько 12 годин до перехрестя вулиць Хрещатик, Інститутська почали здійснювати під’їзд на автомобілях голови опозиційних фракцій, які мали очолювати Всеукраїнську акцію «Вставай, Україно!» Зокрема з вулиці Михайлівської під’їхали народні депутати України – керівники депутатських фракцій Верховної Ради: Тягнибок, Кличко, а з вулиці Інститутської до перехрестя з вулицею Хрещатик під’їхав Турчинов. Слід за ним рухалися ще два автомобілі такого ж класу, позашляховики, тобто була колона, яка рухалася. За цією колоною виїхав бронеавтомобіль, про який іде мова. (Шум у залі) На цьому бронеавтомобілі були встановлені білі прапори, за зовнішніми ознаками схожі на прапори Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

Враховуючи те, що зазначені транспортні засоби не виконали вимогу працівників міліції про зупинку на перехресті вулиць Ольгинська і Інститутська, один із працівників полку ДПС ДАІ при Головному управління Міністерства внутрішніх справ…

...Міліціонер прийняв рішення... (Шум у залі) Так, добре, що ви їх принесли. Дуже добре, що ви їх принесли. Тут на цьому відео, на цій фото бачите ви, оце працівник міліції, який заїхав попереду цієї колони для того, щоб її зупинити. Включив проблискові маячки, але ніхто не відреагував на цей знак зупинки і поїхали далі. От тут мова йде про оцей джип, про який кажу, в якому в ході службового розслідування працівники міліції дали пояснення, що знаходився пан Турчинов». – сказав Захарченко.

Для не киян поясню. Перехрестя вулиць Інститутська і Ольгінська знаходиться у Печерському районі столиці. Отже, якщо вірити, що міністр каже правду, то з метою «запобігання можливим негативним наслідкам» і відповідно до місця скоєного правопорушення, БРДМ мав би бути доправлений для подальшого складання документів у Печерський райвідділ, тобто у протилежний бік, а не у Шевченківський, де відбувалися масові заходи.

Тепер щодо «колони» з Турчиновим на чолі. Він взагалі заперечив, що їхав по Інститутській. «Пане міністр, я звертаюся до вас, я тут знаходжуся, подивіться на мене, уважно. Я доїхав в зв’язку з допомогою міліції, тому що все було заблоковано, до «Динамо Київ» і далі - йшов пішки. До вулиці Інститутської я не зміг проїхати в зв’язку з блоком міліції. В той же час БТР, про яке ви говорили, супроводжувала машина ДАІ, він дві години їздив центром міста під захистом міліції. І коли він почав прориватися на площу Софіївську, де було 50 тисяч мітингуючих. Саме опозиціонери зупинили його, щоб вони не задавили людей. І знову міліція заважала.

Більше того, в БТР зафіксований працівник міліції і на відео це чітко видно». – сказав Турчинов. Як було зазначено вище, Турчинов рухався на чолі колони, в той час, коли з’явилася «колона» з БРДМ. Цікаво як Турчинову вдалося бути одночасно в двох місцях? До речі, Турчинов на засіданні публічно пообіцяв оприлюднити запис з відео реєстратора. Щоправда поки що цього не зробив.

Тепер, повернемося до молодиків у кількості «близько 70 осіб», які, як стверджує міністр, рухалися з боку Михайлівської площі. Можемо уточнити – згадані особи спортивної статури рухалися від Європейської площі вулицею Трисвятительською і Михайлівською площею, тобто саме з боку «антифашистського» мітингу Партії регіонів. Рухалися навіщо? При чому рух цієї чималої групи молодиків пролягав через місце, де було зосереджено близько сотні особового складу спецназу МВС, який, судячи з автобусів, прибув з Дніпропетровську. Виникає питання: як сталося, що ця група безперешкодно пройшла повз міліціонерів? Чи була команда їх пропустити?

Пояснення дав пізніше один з молодиків: «Ця бійка сталася спонтанно. Ніхто не збирався битись, нас про це не попереджали! Повір, ми працюємо не вперше, і ніколи таких несподіванок не було. Іноді ми могли поштовхатись із опонентами, зробити шоу для замовника, щоб він подивився. А це було несподівано і по-справжньому… До другої години дня ми, як і домовлялись, охороняли сцену на так званому «антифашистському» мітингу. Дивились, щоб ніхто не ліз до виступаючих, щоб пляшки не кидали… Потім нам сказали йти у готель «Інтерконтіненталь», отримати гроші. Біля готелю були свободівці. Почалась бійка. Не знаю, хто почав її і чому – я стояв у середині натовпу». Щоправда, «Інтерконтиненталь» знаходиться дещо ближче, ніж місце, де відбувалася бійка. Та й на численних відео та фото не помітно, що «мирні спортсмени» спокійно йшли на «розбори» повз готель і вірогідною їхньою метою був заблокований БРДМ. Може ті, хто там сидів були насправді «касирами» у костюмах «зайців»?

Можливо, якби не випадковість, провокація б вдалася. Але на шляху «мирних спортсменів» випадково опинилися двоє журналістів Ольга Сніцарчук і Влад Содель, які без жодних коливань почали документувати подію. Це роздратувало гопників і ті спочатку матюкалися і плювалися на колег, а потім від слів перейшли до діла – тобто побиття. При чому – в присутності міліціонерів, які «толерантно» втрутилися, лише коли журналістів повалили на землю і почали копати ногами. Декілька на двох. Міліціонери тільки тоді відтягнули осіб, які скоїли очевидний злочин, при тому навіть не намагаючись їх затримати…

Наразі за фактом побиття журналістів та масової бійки порушено кримінальне провадження. Вадима Тітушка, одного з нападників, затримано і рішенням суду відпущено під заставу у 22 940 грн. За офіційною інформацією МВС затримано ще декілька спортсменів.

За фактом подій 18 травня парламент створив ТСК, яка паралельно провадитиме власне розслідування.

Відтак і ми поки що не ставимо у цій темі крапку і не робитимемо жодних висновків. Це ми зробимо, коли побачимо і результати двох розслідувань, і почуємо які висновки зробить керівництво МВС і, ми сподіваємося, своє слово скаже гарант наших конституційних прав – Президент Віктор Янукович.

Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна», головред