- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

вівторок, 29 січня 2013 р.

ЕТНОПОЛІТИЧНА НАПРУГА НА ПІВНІЧНОМУ КАВКАЗІ ЯК ПРОЯВ ІМПЕРСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ


Нещодавні події в м. Невинномиську привернули увагу громадськості до проблеми складної етнополітичної ситуації на теренах Кубані та Ставропілля. Патріотично налаштоване українство оцінило цю ситуацію неоднозначно. Принаймні, можна було спостерігати дві полярні позиції.
 Перша зводиться до прокавказьких симпатій: Москва як найбільший ворог української державності є також ворогом кавказьких народів; отож, українцям варто підтримувати кавказців за будь-яких умов. В даному випадку, як бачимо, спрацьовує логіка «ворог мого ворога – мій друг». Діаметрально протилежна позиція зводиться до «слов’янської солідарності» і несе відтінок расизму. На Кубані та Ставропіллі проживає європейське населення, котре має російську, українську та специфічну козацьку ідентичність. Попри всі ці відмінності, на думку прихильників другої позиції, варто солідаризуватися саме з т.зв. «слов’янським» населенням у його протистоянні зайдам-кавказцям.

Для мене як українського націоналіста очевидним є те, що ситуацію на Північному Кавказі варто оцінювати, виходячи із засад: а) християнства, б) українських національних інтересів, в) принципів націоналістичної ідеології. Виходячи з цих засад, обидві згадані у попередньому абзаці позиції можна охарактеризувати як хибні.

Басейн річки Кубань є частиною українського життєвого простору, північні схили гір Кавказу є природним південно-східним кордоном української державності. Те, що Кубань була повторно колонізованою українцями в період бездержавності, аж ніяк не спростовує ці тези. Навіть будучи бездержавними, українці опанували природний для них простір, повернули собі те, над чим панували в епоху Середньовіччя. Це українська земля, і метою українських націоналістів має бути її включення до складу Української Самостійної Соборної Держави. При цьому, звісно, необхідно враховувати особливості самоідентифікації населення Кубані та Ставропілля. Виходячи з тактичних міркувань, українські націоналісти мають підтримувати антимосковські рухи на Північному Кавказі навіть у тому випадку, якщо вони існують не під українськими, а під «козацькими» прапорами.

Імперська влада доклала максимум зусиль для того, щоб деукраїнізувати Кубань та Ставропілля. Її арсенал був і залишається надзвичайно широким: від нищення української культури до репресій супроти активістів українського руху та масових депортацій населення. Так було в 20-х, 30-х та 40-х роках минулого століття. Сьогодні, подавлюючи будь-які прояви українського національного відродження, імперська влада вдалася до дещо іншої тактики – заселення козацьких територій представниками кавказьких народів.

Ким є кавказці – агресором, жертвою чи маріонеткою чужих інтересів? Якщо враховувати оперативну та тактичну площину питання, діяльність кавказьких переселенців можна сприймати як ворожу. Їхній бандитизм безумовно заслуговує на засудження та спротив. Одначе варто враховувати наступне: поселяючись на козацьких теренах, кавказці жодною мірою не приносять користі власним націям. Їхня колонізація Кубані та Ставропілля – це ніщо інше, як капітуляція перед Москвою. Замість того, щоб активно протистояти московським окупантам на власній землі, вони її покидають, визнаючи, таким чином, легітимність імперської влади. Потрапляючи на чужу територію, вони перетворюються на маргіналів, що не можуть вписатися в рамки «нормального» суспільного життя. Якщо говорити спрощено, чеченці чи дагестанці на власній землі – це гордий войовничий народ, ті ж самі чеченці чи дагестанці на чужій території – це орда, проти якої потрібно боротися усіма доступними методами.

Сьогодні, коли напруга на Кубані та Ставропіллі зростає, українським націоналістам потрібно докласти максимум зусиль, щоб донести до населенням цих регіонів націоналістичне, антиімперське бачення проблеми. Злочинцями в першу чергу є не кавказці, а імперський уряд. Єдиний вихід із ситуації – це боротьба проти імперської влади під гаслами незалежності козацьких територій на північ від Кавказьких гір із перспективою їхньої подальшої інтеграції до складу Української Держави.

Ці території не належать кавказцям так само, як не належать імперській Москві. Ці території не є російськими – вони є козацькими і руськими, тобто українськими. Чинячи спротив не лише окупаційній владі, але й бандитизму кавказьких переселенців, тамтешнє населення має розуміти, що їхніми союзниками є будь-які антиімперські сили, в т.ч. й Рух Опору на Кавказі. Міжнаціональне протистояння вигідне Кремлю, зате йому невигідна солідарність поневолених народів. Тому не втрачає своєї актуальності добре відоме націоналістичне гасло «За нашу і вашу свободу!»…

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


Немає коментарів:

Дописати коментар