Міфи про утопізм та реалізм

Дуже часто можна почути твердження про утопічність таких соціально-економічних ідей, як суспільна власність, пряме народовладдя, безкласове і бездержавне суспільство та інших соціалістичних концепцій. Практично завжди одним з контраргументів у дискусіях на дану тематику є звинувачення в неможливості здійснення цих ідеалів. Кому вигідне поширення такої думки та чи справді вона має рацію? Дана стаття покликана раз і назавжди розвіяти подібні міфи та зруйнувати звичні стереотипи.

Не віриться, що людина може добровільно заперечувати можливість своєї свободи та відмовлятись від боротьби за неї, посилаючись на утопічність цієї ідеї. Чому аспірація до боротьби за незалежність України не була утопією? А може такий стереотип нав’язується тим, кому це вигідно? Кому може бути невигідною класова війна з боку трудящих, боротьба людства за свою свободу? Звісно, що тим, хто цю свободу придушує: експлуататорським класам та державам, які хочуть зберегти «статус кво». Кому це може бути вигідно, як не самим капіталістам з точки зору утвердження панування їхнього класу? Чому б їм не створювати стереотипи, випускати книги та фільми, які заперечують можливість справжньої свободи та інших ідей, які можуть зруйнувати систему їхнього панування? Живучи в полоні цих стереотипів, люди навіть не намагаються логічно проаналізувати революційні ідеї та одразу передрікають їх поразку, навіть не пробуючи взятись за їх реалізацію. Лінь та пораженство – найбільші вороги свободи.

Утопія – як ширма, якою люди лицемірно прикривають власну слабкість та лінь, нездатність перебороти себе і встати на бій за свою свободу. Найпершим і найтяжчим кроком, який здатні зробити тільки найсильніші, є бій з самим собою – безкомпромісний та нещадний. Істоти, які іменують себе гучним словом «люди» деградували, і, як худоба у стайні, змирились з рабством та життям у болоті, де вони існують. Найгіршим є те, що вони нав’язують свій рабський світогляд іншим людям, з піною в роті доказуючи, що боротьба – марна і безперспективна, філософськи оперуючи таким інтелектуальним словом, як «утопія».

Будь-яка нова ідея, на зорі її становлення, спочатку вважається нездійсненною і сприймається як «утопія». Таку скептичну сторінку в історії своєї еволюції мають не тільки різного роду суспільно-економічні устрої, але й практично усі наукові винаходи, які вже давно стали незамінними та звичними у нашому побуті. Колись «утопічною» та «нездійсненною» сприймалась ідея скасування кріпосного права, але потім ця ідея реалізувалась. Тяжко повірити, але й капіталізм колись сприймався «утопічно» і такий шаблон розповсюджували тодішні реакціонери – прибічники феодалізму, які не хотіли повалення існуючого ладу. Теза про нездійсненність нашої «утопії» засновується на думці про те, що суспільство є чимось статичним і незмінюваним. В той час як в умовах XX і XXI століття ми бачимо здійснення багатьох мрій різних давніх «утопістів»: технократичних ідей, ідей рівноправності жінок та чоловіків, рівноправності релігій тощо.

Чудовим прикладом жертви недалекого, упередженого та зазомбованого суспільства є особа Джордано Бруно, який став символом раціоналістичного світобачення і вільного пошуку правди всупереч релігійним догматам та авторитету церкви. За підтримку геліоцентричної теорії (згідно якої, Земля та інші планети обертаються навколо Сонця) філософа визнали єретиком і спалили на вогнищі інквізиції. Історія зафіксувала сотні архітекторів, фізиків, інженерів, астрономів, математиків, винахідників та філософів, чия праця та ідейність протікала під скептичні наклепи про марноту та неможливість. Поверніться у XVI-XVII ст. та розкажіть, що у XXI ст. люди підкорюватимуть космос, літатимуть в небесах, їздитимуть на машинах, а релігія втратить свій надзвичайний авторитет та великий вплив на управління державою. Ви навіть не погрієтесь на інквізиційному вогні, як вашу єретичну особу негайно розтерзають звичайні люди.

Протягом існування людства в умовах соціально-економічних формацій, побудованих на принципах визиску людини людиною, воно завжди ділилось на три сорти: вищі, середні та нижчі. Цілі цих груп, яких від середини XIX ст. ми називаємо класами, є абсолютно антагоністичними. Ціль вищих – залишитись там, де вони є. Ціль середніх – помінятись місцями з вищими. Мета нижчих - коли у них є мета, бо для нижчих то й характерно, що вони задавлені тяжкою працею і рідко спрямовують погляд за межі повсякденного життя, - скасувати всі відмінності і створити суспільство, де всі люди будуть рівні. Таким чином, протягом всієї історії класового суспільства знову і знову спалахує класова боротьба, в загальних рисах завжди однакова, і ведеться вона повсякденно та безперервно на усіх соціальних рівнях. Студенти, котрі виходять на протест проти зниження стипендії, ведуть класову боротьбу, адже намагаються забрати свою копійку у вищих класів, які, зрозуміло, чинять спротив. Чорнобильці та афганці, які протестують проти скорочення своїх заслужених пільг, є учасниками класової війни, адже намагаються відвоювати свої пільги у вищих класів. Звісно ці прояви класової боротьби є реформістськими, а не революційними, але тим не менш їх приклади важливі.

Довгий час вищий клас міцно утримує владу, але рано чи пізно настає момент, коли він, під впливом різних чинників, втрачає або віру в себе, або здатність керувати ефективно, або і те й інше. Тоді його скидають середні класи, які приманили нижчі класи на свою сторону тим, що розігрували роль борців за свободу і справедливість. Досягнувши своєї мети, новостворена еліта зіштовхує нижчих в колишнє рабське становище і сама стає вищою. І тільки нижчим групам ніколи не вдається досягти своїх цілей, навіть на деякий час. Джордж Оруелл у своєму романі-антиутопії «1984» стверджує: «Було б перебільшенням сказати, що історія не супроводжувалася матеріальним прогресом». Але зростання середнього рівня споживання не звільняє працівників від необхідності постійно працювати на капіталіста, підкорятись йому, залазити в кредитне ярмо, щоби підтримувати вже досягнутий рівень споживання. І ніяке зростання добробуту, ніякі реформи не наближають людську свободу і рівність ні на міліметр. З точки зору нижчих класів, всі історичні зміни означали лише зміну господарів - паразитарних еліт.

Необхідність ієрархічного устрою завжди була доктриною вищих класів. Її проповідували королі і аристократи, проповідують президенти і буржуа, а також юристи, священики та інша обслуга панівного класу, котра упереджує бунтарські настрої народу безкінечними обіцянками про «громадянське суспільство» або «нагороди в загробному світі», не забуваючи сказати про те, що «всяка влада від Бога». Середні класи, поки боролися за владу, завжди вдавалися до допомоги таких світлих ідей, як свобода, справедливість і братерство. Сьогодні ж ці люди, які ще не розпоряджаються владою, а тільки сподіваються її захопити, вже ополчились проти ідеї людського братерства. Раніше середні класи влаштовували перевороти під прапором рівності і, поваливши стару тиранію, встановлювали нову. Тепер вони фактично проголосили свою тиранію заздалегідь.

Вже на початку XX століття рівність людей стала технічно здійсненною, що досі не було можливим. Зрозуміло, що сучасне суспільство потребує спеціалізації праці, проте найважливішим є те, що відпала потреба в класовому поділі, що спричиняє зокрема велику майнову нерівність. У старі часи століття класовий поділ був не тільки неминучим, але й прогресивним. За поступ цивілізації довелося платити нерівністю. Розвиток суспільства мусив відбуватися за рахунок визиску працюючих мас привілейованою меншістю. Але з появою і розвитком великого машинного виробництва ситуація змінилась. Так, люди як і раніше повинні обіймати різні професії, але зникла необхідність в тому, щоб вони стояли на різному рівні в організації господарства і влади, поділялись на правителів і підлеглих, кваліфікованих і некваліфікованих, розумових і фізичних працівників. Тому з точки зору партій, осіб, чи середніх класів, які готуються захопити владу, рівність людей стала вже не ідеалом, до якого треба прагнути, а небезпекою, яку треба не допустити!

Отже, ми прийшли до висновку, що соціальні ідеали рівності, суспільної власності, безкласовості, народовладдя, котрі колись користувались популярністю у певного роду буржуазних революціонерів-шарлатанів для досягнення своїх підступних цілей, стали небезпечними для класів, котрі безкінечно борються за владу, і більше не можуть бути використаними у якості демагогічного прийому, тому що раніше вони справді не могли бути реалізованими, на відміну від сьогодення. Виходячи з цього, лакеї системи змінили вектор тактичних дій і почали завзято працювати над ангажуванням людства та створенням стереотипів про утопічність ідей, якими ще донедавна вони оперували, тим самим дискредитуючи їх. Новою «фішкою» еліти стала концепція надкласової солідарності, тобто єдності класів, цілі та ідеали яких вже від природи є антагоністичними – несумісними і протилежними. Щоб зрозуміти абсурдність цієї ідеї досить уявити собі солідарність вовків і овець або панів і рабів. Це і є справжня утопія, бо зазначені групи людей не мають спільних інтересів.

Одним з інструментів дезорієнтації та маніпуляції людством, яким так успішно користується влада, є т.зв. стадний інстинкт. Це загальнолюдська здатність поводити себе здебільшого «як інші» - бездумно і покірно. Люди мислять стадом, стадом вони і сходять з розуму, а у свідомість повертаються повільно і поодинці. Якщо ж людина, яка зняла з себе рожеві окуляри та звільнила свою свідомість від кайданів маніпуляції, буде наполягати на своїй унікальності, то в поліцейській державі вона ризикує втратити не тільки волю, але й життя; в деяких більш «демократичних» режимах вона ризикує своєю кар'єрою, іноді - втратою роботи, а найважливіше - вона ризикує опинитися в ізоляції.

Стадний інстинкт не тільки корисний для просування важливих питань, він також важливий для встановлення жорстких обмежень полеміки: ті, хто починає задавати неугодні питання – будуть осміяні, принижені і відкинуті самим стадом. Свою лепту в цей процес внесла також глобалізація і буржуазна масова культура, що знеособлює людину, формуючи сіру масу бездумних споживачів. Якщо хтось починає говорити про несправедливість розподілу продукції в суспільстві («Всі прибутки, отримані економікою за останні десять і більше років дістались лише 1-2% обраних» - Йозеф Штіґліц, нобелівський лауреат з економіки), то стадо обурюється: «Кляті комуністи!». Або коли хтось почне міркувати про корупцію і очевидні маніпуляції з боку влади, натовп розізлиться: «Ми так втомились від цих маразматичних теорій змов та іншої брехні!». І, не дай Бог, з’являться благодійники, що бажають застосувати на практиці знання сучасної науки і тим самим покращити суспільство, юрба вибухне сміхом: «Ага-а, зараз. Накормити, вдіти, забезпечити житлом кожну людину на Землі за допомогою наукових технологій?! Убогі утопісти!».

Маніпулятори з панівних класів здатні тимчасово надурити працюючі маси, але вони нездатні подолати чи обманути закони суспільного розвитку. І в рамках цих законів немає нічого неможливого.

P.S. Логічним продовженням цієї статті є матеріал «Філософія антиутопії Опору», в якому чудово обґрунтовані принципи антиутопічності соціалістичних ідей з наукової філософської точки зору. Я висловлюю свою подяку та повагу автору даної роботи, моєму близькому товаришу Коту. Бажаю йому й надалі радувати та надихати революційний рух своїми філософськими надбаннями. Я щиро впевнений, що його праця не марна і обов’язково набуде заслуженого визнання.

Товариш Зен

Джерело: http://nationaler-sozialismus.blogspot.com/2013/01/blog-post_11.html#more