Вибухи в Дніпропетровську 27 квітня цього року сколихнули країну і показали, що влада і суспільство знаходяться в стані війни, поки що холодної. В кінці цього дня правоохоронні органи повідомили, що ними відпрацьовуються шість версій того, що відбулось. Про які версії йдеться конкретно – не повідомлялось, але можна бути впевненим, що серед них не йшлося про причетність до вибухів Януковича і українських спецслужб. Однак, серед значної кількості громадян України саме така версія розглядалась в першу чергу. Не люблять українці свою владу. А за що її любити? «Покращення життя вже сьогодні» настало для тих, кому і вчора жилося непогано – мільйонери стали мільярдерами. 79% українців, які за даними ООН живуть за межею бідності, цю межу так і не перейшли, більш того – ця «межа» сама наступає на залишки добробуту наших громадян. Пенсійна «реформа», податковий кодекс, готуються зміни до трудового законодавства – після цього проти українців залишилось хіба що застосувати дихлофос. А ще – «посадки» політичних опонентів. Незважаючи на запевнення речників влади, що саме з цих дій почалася боротьба з корупцією в Україні, в це мало хто вірить. Як і в інші заяви представників влади і правлячої партії. Тому й у версію про причетність діючої влади до терактів повірило багато людей.
З огляду на відношення громадян до влади, малоймовірно, що в найближчому часі цю владу стануть любити (чи хоча б – поважати) – глибина неприйняття занадто велика. Соціологія це підтверджує – навіть на Донеччині Януковичу не довіряє більше людей, ніж довіряє. У цих умовах режим може встояти, опираючись на фальсифікації виборчого процесу, тотальний підкуп усіх його учасників – членів комісій, виборців, керівництва політичних партій. Виборча кампанія, попри те, що офіційно ще не розпочалася, набирає обертів. Владні обіцянки чергового «покращення життя», соціальні подачки незахищеним категоріям населення, коли повертається невелика частина від раніше вкрадених у цих же людей коштів, перемовини (швидше – торги) між претендентами на роль «слуг народу» мають місце вже зараз – за кілька місяців до офіційного старту виборчих перегонів. Незважаючи на те, що значна частина виборців не вірить жодній з партій, багато з них не позбавились остаточно парламентських ілюзій. Досить багато і тих, що деморалізовані, не бачать позитивних перспектив і готові продати свій голос за «гречку». «Адмінресурс» також нікуди не дівся, влада розраховує і на нього. Крім пожежників, податкової, інших контролюючих органів, з новою силою потужно включились і правоохоронні структури – якщо до тюрми «саджають» колишніх міністрів на чолі з екс-прем’єр-міністром, то чого чекати решті громадян?
В такій ситуації новий склад буде провладним з імовірністю навіть не 90%, як про це говорять деякі оглядачі, а на всі 200%. Вибори суттєво не призведуть до якихось змін у політиці влади – грабіж українського народу продовжиться, як і руйнування економіки. Те, що ідей, як покращити стан справ в економіці, у теперішньої влади немає, можна побачити на прикладі вирішення «газової проблеми». Залежність від імпорту російського газу окрім економічної сторони (близько 14 мільярдів доларів заплатила Україна Росії за газ у 2011 році), має набагато більш суттєву політичну складову. Росія – газовий монополіст, що дає Кремлю потужні важелі для впливу на українську економіку, а отже – і на настрої населення, на стратегічний курс України. На протязі десятиліть триває «викручування рук» з цінами на газ для того, щоб затягнути Україну в «євразійський союз», інші утворення і відновити в тій чи іншій формі імперію. Неспроможна дати раду своїм територіям, Москва намагається вирішити свої проблеми за рахунок України, використавши українські ресурси. Перш за все – людські. Про це я вже писав у статтях «Українська «газова» проблема в контексті загрози розпаду Росії» і «Бікфордові шнури геополітики». Без енергетичної незалежності не може бути справжньої політичної незалежності. Тому вирішити «газове питання» – надзвичайно важливе стратегічне завдання. Але, можливо, це завдання не має розв'язку?
Розрахунки показують, однак, що вирішення проблеми існує. Про це написано і опубліковано вже досить багато на LELEKA NEWS на сторінці «Газова тема». Найбільш суттєві кроки можна звести до кількох тез:
1. Заміна централізованого опалення в житловому секторі на електричне.
2. Заміна в металургії газу на вугільний пил.
3. Диверсифікація постачання газу за рахунок прокладання газопроводу дном Чорного моря через Грузію в Азербайджан.
Однак, ці кроки не просто не виконуються, а й відверто блокуються. В цьому може пересвідчитися той, у кого є намір перейти з централізованого опалення на електрообігрів – необґрунтовані бюрократичні перепони створюють масу проблем на цьому шляху. Зокрема, нещодавно було піднято тарифи на електроенергію, що в першу чергу вдарило по тих, хто обігріває своє житло електрикою. Про шляхи вирішення цього питання багато написано у статтях Леоніда Тартасюка, розміщених на LELEKA NEWS, зокрема «Кілька слів вартістю 4,5 мільярди доларів (ще раз про «газовий зашморг»)» і «ПОКАРАННЯ ЗА ПАТРІОТИЗМ (або черговий подарунок олігархам)». То чому ж справа не рухається з місця?
Причинами є зовсім не технічні питання в розв'язанні цього завдання. Якби це було так, то потрібно було б хоча б вивчити проблему. Але в Україні немає державної аналітичної структури, яка займається вивченням проблем і взаємовідносин у газовій сфері. Це може свідчити лише про небажання всерйоз займатися вирішенням «газової проблеми». І це – незважаючи на те, що тут маємо питання надзвичайної державної ваги! Справжні причини лежать в іншій площині. Про це можна прочитати в статті Галини Кучеренко «ИГРЫ С ЦЕНАМИ НА ГАЗ И «КОСМИЧЕСКИЕ» НОРМАТИВЫ – ТУПОЕ РАЗВОДИЛОВО НАРОДА». Відсутність обліку в газовій сфері дає можливість набивати кишені тим, хто має відношення до постачання в Україну російського газу. Підрахунок лише частини оборудок показує, що за рахунок громадян України ці люди кладуть в кишені щонайменше півтора мільярди доларів на рік (Леонід Тартасюк. ПРО ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ДИМ). Отримуючи такі гроші, хіба захочеш щось міняти в такому приємному порядку речей?
Інша сфера, де відкриваються величезні можливості для збагачення – приватизація і продаж землі сільськогосподарського призначення. 8 липня минулого року Віктор Янукович назвав вартість всієї такої землі в 420 мільярдів гривень (близько 50 мільярдів доларів). Перед цим, 5 липня виступаючи на «гарячій лінії», директор департаменту нормативно-правового забезпечення та розвитку земельних відносин Державного агентства земельних ресурсів України (Держкомзем) Євген Бердніков сказав, що ринкова вартість землі на цей час у 10-15 разів нижча, ніж вона того коштує, адже ринок землі ще не сформовано. Звідси випливає дуже проста схема: землю скуплять задешево «свої» олігархи, не допустивши до цього процесу своїх закордонних «колег», а потім, через 2-3 роки, продадуть її іноземцям, які зможуть заплатити справжню ціну. На цій оборудці буде «зароблено» щонайменше 500 мільярдів доларів. Зрозуміло, що ніяке виробництво не зможе дати такі (чи хоча б подібні) бариші. Тому, протягом, принаймні, п'ятирічки, ніхто займатись виробництвом не буде. Про це я вже писав у статті «Дорога до олігархічного "раю"»
А що ж «прості» українці? Їм потрібно буде самим думати, як вирішувати свої проблеми. Думати і діяти. Адже не Янукович, Азаров і Тігіпко їх вирішать – у них «причини головного болю» інші, ніж у «простого» громадянина. «Не царська це справа» – думати владі про українців. Схоже, що це і не справа «парламентської опозиції». Варто подивитися, чим заповнений український інформаційний простір, щоб зрозуміти – не мають «опозиційні» партії, що рвуться зараз до Верховної Ради, рецептів вирішення українських проблем. Тим більше, багато «опозиціонерів» ще вчора перебували при владі і самі сприяли створенню і накопиченню сьогоднішніх «негараздів». Двічі, в 1998 і 2002 роках, влада отримувала поразку на виборах, але створювала більшість шляхом шантажу, підкупу і маніпуляцій. Режим Януковича, програвши у 2007 році вибори до Верховної Ради, після перемоги на президентських виборах, створив більшість за рахунок перебіжчиків – так званих «тушок». Скільки тих, хто потрапить до парламенту від «опозиційних сил», стануть такими «тушками», зараз знає лише Бог і, можливо, самі «тушки». Але ми всі це побачимо через кілька місяців після виборів. Побачить і український народ.
Надіятись на те, що після виборів Верховна Рада поведе країну по шляху процвітання і демократії (необхідна умова цього – імпічмент Януковичу) може лише невиправданий оптиміст. Який, до того ж, ще й одягнув рожеві окуляри. Але опускати руки в цій, надзвичайно важкій для України ситуації, не варто. Людей, які готові боротися і активно борються з режимом вже досить багато, а, за законами діалектики, кількість має перейти у якість. Для того, щоб опір режиму отримав нову якість, необхідне об'єднання його противників. Сьогодні минув рік від опублікування «Стратегія українського об'єднання» – першої моєї статті на цю тему. За рік, який минув, бачення проблеми зазнало певних змін, але вони не були принциповими. На жаль, у нас стало на рік менше часу для виходу з болота, куди нас завели, під клятви у вірності Україні і народу, їхні «слуги». Тому – маємо поспішати.
Інтернет і соціальні мережі полегшують пошук спільників, хтось «засвітився» на акціях проти режиму – ми вже трохи знаємо один одного. Сформульовано певні підходи до вирішення проблем держави і суспільства. Це полегшить спілкування і можливість об'єднання в єдину силу, якою, на моє переконання, має стати широкий громадський рух. Лише мільйони людей на вулицях Києва та інших міст України здатні повалити режим – ніякі вибори самі по собі цього зробити не можуть. Зараз багато говорять про «силовий сценарій» і «немирну революцію». Але без підтримки народу такі акції приречені на поразку. Янукович і К0 зараз програють інформаційну війну. Але їхні противники ще мають її виграти. Мало показати народу тупість, підлість, несправедливість і неспроможність правлячого режиму. Потрібно ще показати, що є сила, здатна показати спроможність і вивести український народ на шлях правди, світла і добробуту. А для цього – потрібно домовлятись. Народ повірить опонентам режиму, коли побачить їхнє вміння організувати в першу чергу свою роботу, бажання працювати на Україну, здатність бачити проблеми і вміти їх розв'язувати. Лише тоді ми зможемо перейти від не чисельних акцій протесту до мільйонних маніфестацій. На цій стадії сам режим буде вирішувати, як будуть розвиватися події – «мирно» чи не зовсім. І до цього потрібно бути готовим.
За свою коротку 20-тилітню новітню історію Україна пережила вже два моменти, коли українці могли змінити свою долю на краще. Але на початку 1990-х послухали тодішніх компартійних функціонерів, повірили, що представники колоніальної адміністрації можуть бути у своїй масі патріотами. Послухали, залишили на своїх місцях, купились на солодке слово «злагода», і отримали «маємо – що маємо». У 2004 році, після подій на Майдані, роз'їхались, залишивши визначати порядок в Україні «любим друзям». Маємо результат – через 8 років режим Януковича поставив країну на край прірви. Висновок з цього простий – визначати свою долю маємо самі, без посередників. Зараз історія втретє дає нам такий шанс – український народ єдиний у неприйнятті Януковича. Якщо ми повторимо старі помилки – четвертого разу не буде. Аналіз економічної, демографічної та геополітичної ситуації показують, що маємо ще років 5-7 – не більше. Якщо не зуміємо провести докорінні зміни за цей час – Україну і її народ чекає дуже невизначене майбутнє.
Потрібно обговорити ситуацію, що склалась і намітити конкретний план дій. Назріла необхідність організації зустрічі (збору) патріотичних сил України. Серед питань, які потрібно вирішити – прийняття програми дій, яка буде сприйнята і підтримана суспільством. Програм, які можна взяти за основу є досить багато, є й наша, опублікована в моїй статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». Але не можна перемогти строкатою юрбою режим, в основі «діяльності» якого програма лише з двох пунктів – «відняти» і «поділити» (українські майно, кошти, землю і багатства). Яка виконується грабіжниками послідовно і невідворотно. Тому, якщо ми не хочемо, щоб наш вибір, вибір наших дітей і внуків зводився лише до вибору виду рабської праці на плантаціях (чи підприємствах) новоявлених плантаторів (олігархів), маємо сформулювати свою – єдину. Іншим важливим питанням є формування «тіньового уряду» який займеться напрацюванням конкретних рішень, концепцій, законопроектів, необхідних для успішного розв'язку проблем, які накопичились в державі і суспільстві. Адже часу на це після повалення режиму не буде. На цій зустрічі потрібно також обговорити питання про відповідальність тих, хто віддає незаконні розпорядження і тих, хто їх виконує – наступає час, коли про «Народний Трибунал» потрібно поговорити не «взагалі», а конкретно.
Росте розуміння того, що ця «високопроффесійна» команда має всі шанси бути поваленою. «Реформи» режиму в економіці і соціальній сфері підводять Україну до революції все ближче. Серйозні сигнали надходять з-за кордону – країна на грані міжнародної ізоляції. Враховуючи, що наша економіка критично залежить від імпортно-експортних операцій, стає зрозуміло – в разі прийняття санкцій режим довго не протримається. Потрібно ще врахувати, що країна живе, проїдаючи кредити, зовнішній борг збільшується. А це має наслідком підвищення податкового тиску. Причому – зовсім не на олігархів, а на середній і малий бізнес. Такий тиск призводить до згортання підприємницької діяльності і втрати робочих місць. Всі ці чинники можуть мати наслідком лише революцію або виїзд активної частини за кордон і перетворення решти українців на рабів на підприємствах олігархів. Тому, маємо бути мудрими, чи принаймні розумними, щоб не повторювати старих помилок і не робити нових. Ціна цього надзвичайно велика. Однак, не робити помилок, не означає не діяти. Дорогу подолає той, хто йде!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/05/blog-post.html
З огляду на відношення громадян до влади, малоймовірно, що в найближчому часі цю владу стануть любити (чи хоча б – поважати) – глибина неприйняття занадто велика. Соціологія це підтверджує – навіть на Донеччині Януковичу не довіряє більше людей, ніж довіряє. У цих умовах режим може встояти, опираючись на фальсифікації виборчого процесу, тотальний підкуп усіх його учасників – членів комісій, виборців, керівництва політичних партій. Виборча кампанія, попри те, що офіційно ще не розпочалася, набирає обертів. Владні обіцянки чергового «покращення життя», соціальні подачки незахищеним категоріям населення, коли повертається невелика частина від раніше вкрадених у цих же людей коштів, перемовини (швидше – торги) між претендентами на роль «слуг народу» мають місце вже зараз – за кілька місяців до офіційного старту виборчих перегонів. Незважаючи на те, що значна частина виборців не вірить жодній з партій, багато з них не позбавились остаточно парламентських ілюзій. Досить багато і тих, що деморалізовані, не бачать позитивних перспектив і готові продати свій голос за «гречку». «Адмінресурс» також нікуди не дівся, влада розраховує і на нього. Крім пожежників, податкової, інших контролюючих органів, з новою силою потужно включились і правоохоронні структури – якщо до тюрми «саджають» колишніх міністрів на чолі з екс-прем’єр-міністром, то чого чекати решті громадян?
В такій ситуації новий склад буде провладним з імовірністю навіть не 90%, як про це говорять деякі оглядачі, а на всі 200%. Вибори суттєво не призведуть до якихось змін у політиці влади – грабіж українського народу продовжиться, як і руйнування економіки. Те, що ідей, як покращити стан справ в економіці, у теперішньої влади немає, можна побачити на прикладі вирішення «газової проблеми». Залежність від імпорту російського газу окрім економічної сторони (близько 14 мільярдів доларів заплатила Україна Росії за газ у 2011 році), має набагато більш суттєву політичну складову. Росія – газовий монополіст, що дає Кремлю потужні важелі для впливу на українську економіку, а отже – і на настрої населення, на стратегічний курс України. На протязі десятиліть триває «викручування рук» з цінами на газ для того, щоб затягнути Україну в «євразійський союз», інші утворення і відновити в тій чи іншій формі імперію. Неспроможна дати раду своїм територіям, Москва намагається вирішити свої проблеми за рахунок України, використавши українські ресурси. Перш за все – людські. Про це я вже писав у статтях «Українська «газова» проблема в контексті загрози розпаду Росії» і «Бікфордові шнури геополітики». Без енергетичної незалежності не може бути справжньої політичної незалежності. Тому вирішити «газове питання» – надзвичайно важливе стратегічне завдання. Але, можливо, це завдання не має розв'язку?
Розрахунки показують, однак, що вирішення проблеми існує. Про це написано і опубліковано вже досить багато на LELEKA NEWS на сторінці «Газова тема». Найбільш суттєві кроки можна звести до кількох тез:
1. Заміна централізованого опалення в житловому секторі на електричне.
2. Заміна в металургії газу на вугільний пил.
3. Диверсифікація постачання газу за рахунок прокладання газопроводу дном Чорного моря через Грузію в Азербайджан.
Однак, ці кроки не просто не виконуються, а й відверто блокуються. В цьому може пересвідчитися той, у кого є намір перейти з централізованого опалення на електрообігрів – необґрунтовані бюрократичні перепони створюють масу проблем на цьому шляху. Зокрема, нещодавно було піднято тарифи на електроенергію, що в першу чергу вдарило по тих, хто обігріває своє житло електрикою. Про шляхи вирішення цього питання багато написано у статтях Леоніда Тартасюка, розміщених на LELEKA NEWS, зокрема «Кілька слів вартістю 4,5 мільярди доларів (ще раз про «газовий зашморг»)» і «ПОКАРАННЯ ЗА ПАТРІОТИЗМ (або черговий подарунок олігархам)». То чому ж справа не рухається з місця?
Причинами є зовсім не технічні питання в розв'язанні цього завдання. Якби це було так, то потрібно було б хоча б вивчити проблему. Але в Україні немає державної аналітичної структури, яка займається вивченням проблем і взаємовідносин у газовій сфері. Це може свідчити лише про небажання всерйоз займатися вирішенням «газової проблеми». І це – незважаючи на те, що тут маємо питання надзвичайної державної ваги! Справжні причини лежать в іншій площині. Про це можна прочитати в статті Галини Кучеренко «ИГРЫ С ЦЕНАМИ НА ГАЗ И «КОСМИЧЕСКИЕ» НОРМАТИВЫ – ТУПОЕ РАЗВОДИЛОВО НАРОДА». Відсутність обліку в газовій сфері дає можливість набивати кишені тим, хто має відношення до постачання в Україну російського газу. Підрахунок лише частини оборудок показує, що за рахунок громадян України ці люди кладуть в кишені щонайменше півтора мільярди доларів на рік (Леонід Тартасюк. ПРО ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ДИМ). Отримуючи такі гроші, хіба захочеш щось міняти в такому приємному порядку речей?
Інша сфера, де відкриваються величезні можливості для збагачення – приватизація і продаж землі сільськогосподарського призначення. 8 липня минулого року Віктор Янукович назвав вартість всієї такої землі в 420 мільярдів гривень (близько 50 мільярдів доларів). Перед цим, 5 липня виступаючи на «гарячій лінії», директор департаменту нормативно-правового забезпечення та розвитку земельних відносин Державного агентства земельних ресурсів України (Держкомзем) Євген Бердніков сказав, що ринкова вартість землі на цей час у 10-15 разів нижча, ніж вона того коштує, адже ринок землі ще не сформовано. Звідси випливає дуже проста схема: землю скуплять задешево «свої» олігархи, не допустивши до цього процесу своїх закордонних «колег», а потім, через 2-3 роки, продадуть її іноземцям, які зможуть заплатити справжню ціну. На цій оборудці буде «зароблено» щонайменше 500 мільярдів доларів. Зрозуміло, що ніяке виробництво не зможе дати такі (чи хоча б подібні) бариші. Тому, протягом, принаймні, п'ятирічки, ніхто займатись виробництвом не буде. Про це я вже писав у статті «Дорога до олігархічного "раю"»
А що ж «прості» українці? Їм потрібно буде самим думати, як вирішувати свої проблеми. Думати і діяти. Адже не Янукович, Азаров і Тігіпко їх вирішать – у них «причини головного болю» інші, ніж у «простого» громадянина. «Не царська це справа» – думати владі про українців. Схоже, що це і не справа «парламентської опозиції». Варто подивитися, чим заповнений український інформаційний простір, щоб зрозуміти – не мають «опозиційні» партії, що рвуться зараз до Верховної Ради, рецептів вирішення українських проблем. Тим більше, багато «опозиціонерів» ще вчора перебували при владі і самі сприяли створенню і накопиченню сьогоднішніх «негараздів». Двічі, в 1998 і 2002 роках, влада отримувала поразку на виборах, але створювала більшість шляхом шантажу, підкупу і маніпуляцій. Режим Януковича, програвши у 2007 році вибори до Верховної Ради, після перемоги на президентських виборах, створив більшість за рахунок перебіжчиків – так званих «тушок». Скільки тих, хто потрапить до парламенту від «опозиційних сил», стануть такими «тушками», зараз знає лише Бог і, можливо, самі «тушки». Але ми всі це побачимо через кілька місяців після виборів. Побачить і український народ.
Надіятись на те, що після виборів Верховна Рада поведе країну по шляху процвітання і демократії (необхідна умова цього – імпічмент Януковичу) може лише невиправданий оптиміст. Який, до того ж, ще й одягнув рожеві окуляри. Але опускати руки в цій, надзвичайно важкій для України ситуації, не варто. Людей, які готові боротися і активно борються з режимом вже досить багато, а, за законами діалектики, кількість має перейти у якість. Для того, щоб опір режиму отримав нову якість, необхідне об'єднання його противників. Сьогодні минув рік від опублікування «Стратегія українського об'єднання» – першої моєї статті на цю тему. За рік, який минув, бачення проблеми зазнало певних змін, але вони не були принциповими. На жаль, у нас стало на рік менше часу для виходу з болота, куди нас завели, під клятви у вірності Україні і народу, їхні «слуги». Тому – маємо поспішати.
Інтернет і соціальні мережі полегшують пошук спільників, хтось «засвітився» на акціях проти режиму – ми вже трохи знаємо один одного. Сформульовано певні підходи до вирішення проблем держави і суспільства. Це полегшить спілкування і можливість об'єднання в єдину силу, якою, на моє переконання, має стати широкий громадський рух. Лише мільйони людей на вулицях Києва та інших міст України здатні повалити режим – ніякі вибори самі по собі цього зробити не можуть. Зараз багато говорять про «силовий сценарій» і «немирну революцію». Але без підтримки народу такі акції приречені на поразку. Янукович і К0 зараз програють інформаційну війну. Але їхні противники ще мають її виграти. Мало показати народу тупість, підлість, несправедливість і неспроможність правлячого режиму. Потрібно ще показати, що є сила, здатна показати спроможність і вивести український народ на шлях правди, світла і добробуту. А для цього – потрібно домовлятись. Народ повірить опонентам режиму, коли побачить їхнє вміння організувати в першу чергу свою роботу, бажання працювати на Україну, здатність бачити проблеми і вміти їх розв'язувати. Лише тоді ми зможемо перейти від не чисельних акцій протесту до мільйонних маніфестацій. На цій стадії сам режим буде вирішувати, як будуть розвиватися події – «мирно» чи не зовсім. І до цього потрібно бути готовим.
За свою коротку 20-тилітню новітню історію Україна пережила вже два моменти, коли українці могли змінити свою долю на краще. Але на початку 1990-х послухали тодішніх компартійних функціонерів, повірили, що представники колоніальної адміністрації можуть бути у своїй масі патріотами. Послухали, залишили на своїх місцях, купились на солодке слово «злагода», і отримали «маємо – що маємо». У 2004 році, після подій на Майдані, роз'їхались, залишивши визначати порядок в Україні «любим друзям». Маємо результат – через 8 років режим Януковича поставив країну на край прірви. Висновок з цього простий – визначати свою долю маємо самі, без посередників. Зараз історія втретє дає нам такий шанс – український народ єдиний у неприйнятті Януковича. Якщо ми повторимо старі помилки – четвертого разу не буде. Аналіз економічної, демографічної та геополітичної ситуації показують, що маємо ще років 5-7 – не більше. Якщо не зуміємо провести докорінні зміни за цей час – Україну і її народ чекає дуже невизначене майбутнє.
Потрібно обговорити ситуацію, що склалась і намітити конкретний план дій. Назріла необхідність організації зустрічі (збору) патріотичних сил України. Серед питань, які потрібно вирішити – прийняття програми дій, яка буде сприйнята і підтримана суспільством. Програм, які можна взяти за основу є досить багато, є й наша, опублікована в моїй статті «ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». Але не можна перемогти строкатою юрбою режим, в основі «діяльності» якого програма лише з двох пунктів – «відняти» і «поділити» (українські майно, кошти, землю і багатства). Яка виконується грабіжниками послідовно і невідворотно. Тому, якщо ми не хочемо, щоб наш вибір, вибір наших дітей і внуків зводився лише до вибору виду рабської праці на плантаціях (чи підприємствах) новоявлених плантаторів (олігархів), маємо сформулювати свою – єдину. Іншим важливим питанням є формування «тіньового уряду» який займеться напрацюванням конкретних рішень, концепцій, законопроектів, необхідних для успішного розв'язку проблем, які накопичились в державі і суспільстві. Адже часу на це після повалення режиму не буде. На цій зустрічі потрібно також обговорити питання про відповідальність тих, хто віддає незаконні розпорядження і тих, хто їх виконує – наступає час, коли про «Народний Трибунал» потрібно поговорити не «взагалі», а конкретно.
Росте розуміння того, що ця «високопроффесійна» команда має всі шанси бути поваленою. «Реформи» режиму в економіці і соціальній сфері підводять Україну до революції все ближче. Серйозні сигнали надходять з-за кордону – країна на грані міжнародної ізоляції. Враховуючи, що наша економіка критично залежить від імпортно-експортних операцій, стає зрозуміло – в разі прийняття санкцій режим довго не протримається. Потрібно ще врахувати, що країна живе, проїдаючи кредити, зовнішній борг збільшується. А це має наслідком підвищення податкового тиску. Причому – зовсім не на олігархів, а на середній і малий бізнес. Такий тиск призводить до згортання підприємницької діяльності і втрати робочих місць. Всі ці чинники можуть мати наслідком лише революцію або виїзд активної частини за кордон і перетворення решти українців на рабів на підприємствах олігархів. Тому, маємо бути мудрими, чи принаймні розумними, щоб не повторювати старих помилок і не робити нових. Ціна цього надзвичайно велика. Однак, не робити помилок, не означає не діяти. Дорогу подолає той, хто йде!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/05/blog-post.html
Немає коментарів:
Дописати коментар