Аналізуючи сучасні
дискусії про український націоналістичний рух, мимоволі згадуєш кота
Шредінгера. З точки зору правих оптимістів і кремлівських пропагандистів,
пацієнт суттєво прибавив у вазі, наростив м’язи і насолоджується життям. З
іншого боку, є не менш вагомі підстави вважати, що пацієнт швидше мертвий, ніж
живий.
Найчастіше оптимісти посилаються на те, що завдяки
Януковичу і Путіну націоналізм нарешті вийшов з печери і став мейнстрімом. «Слава Україні!» – вже не кричалка
футбольних хуліганів і політичних маргіналів, на яких тицяють пальцями на
вулиці. Русофобія – не ознака політичних сектантів, а нормальна реакція
здорового організму на будь-який випуск новин. Поплічники окупанта та зрадники
карикатурно одіозні, ніби зійшли зі сторінок «Московства» Штепи, і абсолютно
реальні. Тепер все всерйоз: раніше втіленням українофобії були балакуни
Табачник і Колєснічєнко, а тепер – терористи, які щодня вбивають і катують
українців. «Русскій мір» нині уособлює не Пушкін і навіть не Пугачьова, а
напівтверезий люмпен, який топче український прапор. Коротше кажучи, ворог
такий, що на його фоні навіть відморожені скінхеди видаються симпатичними
хлопцями. Тим більше, що тепер вони воюють за Україну не з «хачами» і «антіфа»
у спальних районах, а з російськими диверсантами на справжнісінькому фронті.
Крізь
призму кремлівських ЗМІ, український націоналізм виглядає ще більш успішним. Це
він здійснив збройний державний переворот, скинув Януковича і тепер диктує
умови м’якотілим парламентським бонзам. З точки зору Кремля, Національна
гвардія – це просто філія «Правого сектора». Сп’янілі від безкарності бойовики
Яроша проводять каральні рейди на Схід і навіть засилають диверсантів у саму
Росію. Ще в березні ФСБ заявило про знешкодження групи українських
націоналістів, які планували теракти навіть у Калимикії і Татарстані. Тож не
дарма про «Правий сектор» у російських ЗМІ згадують частіше, ніж про «Єдіную
Росію». І йдеться вже не про конкретні організації – вся Україна раптом стала
«бєндеровской». Ледве Крим встигли врятувати – винесли, як дитину з палаючого
будинку. Жахіття, та й годі...
Однак
насправді все не так фантастично. Аби не бути голослівними, почнемо з цифр. На
президентських виборах у травні кандидати-націоналісти Тягнибок і Ярош набрали
аж 2% голосів на двох. Якби у травні відбулися ще й парламентські вибори, за
«Свободу» би проголосувало менше 4% українців, а за «Правий сектор» – лише 1%.
Буквально це означає ось що: якщо найближчим часом не трапиться дива, то Рада
наступного скликання збереться вже без націоналістів. На тріумфальну ходу
ультраправих це не дуже схоже. Можливо, мандати їм зовсім не потрібні і на уряд
вони впливають просто з вулиці?
Напевно,
про такий поворот подій нова влада подумала чи не раніше, ніж про затримання
Януковича. Зрештою, це ж не він привселюдно матюкав лідерів опозиції на
Майдані, не він штурхав, сліпив очі лазером і освистував під час виступів. А
тому новий уряд поставив націоналізм на місце так жорстко, як цього не робив
навіть Віктор Федорович. Ліквідувавши Сашка Білого, правих спровокували зробити
дурницю, і вони її зробили. Пам’ятаєте, як Ярош публічно кинув виклик міністру
внутрішніх справ, а «Правий сектор» зажадав його звільнення? Кращої нагоди
показати, хто в домі господар, годі було шукати. І влада показала: Аваков
залишився на своєму місці, а «могутній» ПС спіймав облизня.
На
вулицях правих також почали ганяти. Коли у березні члени «Патріоту України»
влаштували у Харкові перестрілку з «колорадами», міліція відреагувала миттєво,
затримавши три десятки «патріотівців». Місяць по тому міліція перехопила велику
групу правих активістів, що прямували до Харкова. Затриманих віддухопелили і
завернули назад до Києва. Жорстоко, образливо і навряд чи справедливо. З-під
впливу правих вивели навіть Самооброну Майдану – у конфліктах між ПС та урядом
вона виступає на боці останнього. Фактично, правим активістам залишили єдину
можливість для самореалізації – вливатися до структур МВС (Національної гвардії
або добровольчих батальйонів) і відправлятися воювати на Схід. Приміром, в
«Азові» служать кількадесят націоналістів та ультрасів, але вони
підпорядковуються керівництву МВС. Згадуючи долю батальйону «Донбас», не схоже,
щоби з правими там аж надто панькалися.
Реальних
доказів того, що ПС веде власну боротьбу з донбаськими путінцями, також нема.
Накручені російською пропагандою, місцеві чекають на зарізяк Яроша з кінця
минулого року. Але «Правого сектора» там ніяк не видно. Заяву Яроша, що
вирватися з оточення під Карлівкою «Донбасу» допоміг ПС, в керівництві
батальйону спростували. Раніше Ярош розповідав, що ПС брав безпосередню участь
у формуванні «Донбасу», але і цього в РНБО не підтвердили. Обіцянка Яроша
забезпечити охорону дільниць у Донбасі під час президентських виборів також
виявилася порожньою декларацією. Вибори в регіоні не відбулися. І це при тому,
що за, словами Яроша, ПС налічує 10 тисяч бійців по всій країні, включно з
Кримом! Для порівняння, стільки ж американських солдат залишиться в Афганістані
для боротьби з «Аль-Каїдою».
У
парламентського націоналізму справи ще гірші. Авторитет «Свободи» сильно
постраждав ще під час Майдану: Тягнибока освистували, а Михальчишина гнали зі
сцени. Власне кажучи, падіння рейтингу було невідворотне. «Свобода» увійшла у
велику політику, експлуатуючи образ політичних солдатів, таких собі мачо від
політики. Але, попри героїзм окремих партійців і низового активу, завищених
очікувань «Свобода» не виправдала. Замість брати ініціативу в свої руки,
Тягнибок пропонував шукати план у «Кобзарі», Михальчишин бандерівську армію не
привів, а Головко та Сиротюк на слов’янському блокпосту виглядали блідою
пародією на Ляшка. До речі, успіх останнього зумовлений, зокрема, і
розчаруванням у «Свободі», на електоральному полі якої «пасеться» скандальний
політик.
Отже,
на сьогодні парламентський націоналізм втрачає вагу і навіть ризикує випасти з
великої політики взагалі. Розбурханий революцією вуличний націоналізм загнано в
урядові військові формування і геройствувати він може лише в межах того, що
йому дозволяється. І навряд чи в майбутньому ультраправих чекає великий підйом
– кон’юнктура складається несприятлива. Здається, останнє твердження суперечить
здоровому глузду: невже над мільйонним Майданом не лунало «Слава Україні!» і не
майоріли червоно-чорні прапори? Невже російська агресія не спровокувала підйом
патріотизму на Сході та Півдні країни? І знову-таки, варто зважати на нюанси.
Майдан,
безперечно, значно розширив аудиторію національно орієнтованих рухів. Але
водночас націоналізм втратив ексклюзивність. Колись слоган «Слава Україні!» був
візитівкою бандерівців, а тепер його виголошують всі, крім одіозних
українофобів. Майдан показав, що націоналісти вміють не лише ходити маршами,
але і по-справжньому воювати за свою країну. Однак на тому ж таки Майдані ми
побачили, що за Україну можуть воювати і ті, кого бандерівцями не назвеш.
Російські ЗМІ твердять, що добровольчі батальйони і Нацгвардія складаються
виключно з націоналістів. Але ми знаємо, що це, м’яко кажучи, перебільшення.
Націоналісти запевняли, що «Бандера прийде – порядок наведе». Але
Дніпропетровщину зробив східним форпостом українства практикуючий єврей
Коломойський. «Рука не здригнулася». Самі дніпропетровці також ніякі не
бандерівці. На виборах там зазвичай перемагав Янукович і Партія регіонів, а
цього року – Порошенко і Тимошенко, а не Ярош чи Тягнибок, які набрали мізерні
2% голосів.
Але
головне інше. З падінням режиму Януковича український націоналізм втратив
спаринг-партнера. Звичайно, Турчинов, Яценюк, Порошенко та інші
нацдеми-при-владі не відповідають націоналістичному ідеалу провідника. Зараз їх
ще так-сяк можна критикувати за нерішучість і непослідовність, але перейти в
опозицію до нової влади значить стати пліч-о-пліч з регіоналами і комуністами.
Це справжнє політичне самогубство. А що далі? Критикувати владу за
євролібералізм? «Правому сектору» і «Свободі» тема правого євроскептицизму
близька і зрозуміла. Але в суспільстві цільова аудиторія таких політичних рухів
вкрай нечисленна, хіба що за винятком «ватніків», але вони однаково ненавидять
і Захід, і «фашизм».
Отже,
за часів Януковича український націоналізм виглядав нарваним бандерівським
Давидом, який відчайдушно змагався з українофобом-Голіафом. Це було ефектно і
подобалося електорату, бо Голіаф був страшний і всіх надзвичайно дістав. Але
спільними силами монстра таки перемогли, причому роль Давида у цьому була не
така вже велика. Титул героя-рятівника відчайдухові не дістався, а що йому
робити далі – одному Богові відомо. Давид, звісно, ще деякий час буде вимагати,
аби монстра добили і порох розвіяли по вітру – справа важлива, але для
політичного майбутнього цього замало. До того ж, вчорашні ситуативні соратники
зробили йому пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Але прийняти її –
значить втратити суб’єктність і вписатися в Систему, причому на чужих
умовах. Тож нашого бандерівського Давида чекають непрості часи. І хтозна,
коли йому вдасться знайти своє місце у новій комбінації української політики.
Петро
Сіверський
Немає коментарів:
Дописати коментар