Від
редакції: Цю статтю було надруковано в часописі Української військової організації “Сурма” від 1929 року, але вона знову стає
актуальною. Порівняно з діяльністю УВО обсяги боротьби сучасного
національно-визвольного руху є мізерними, але у нас є свої мученики: утиснені,
ув’язнені і загиблі. Ця публікація призначена для сучасних критиків революційної
боротьби, які вважають її безперспективною, а жертви на її шляху марними.
Забагато
жертв! — кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в
пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори.
Не приймуть до гімназії або на університет! — плачуть батьки й матері.
Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші «батьки
народу». Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і
економісти.
Всі?
Ні. Є теж численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення помітні в цьому
таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люди живуть на це тільки,
щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються в заміну за «добре
виховання», а не виборюється.
Цей
табір — а він доволі численний — роздумує так: ми попали під Польщу. Польща —
має військо, поліцію, гроші, а ми — бідні й немічні. Немає проте ніякої
пропорції між обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса.
Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але
так щоби — Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно
робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть
нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не
стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по
тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми
змагаємо до своєї держави…
Яка
нечувана шкода, що ці наші «тактики» не жили літ тому 250 назад. І Мазепа не
скривавив би був України, що більше, може б, були вони своєю доброю радою
помогли Італійцям, Полякам, Ірландцям і балканським народам. Бо ці сердеги не
знали цих новітніх мудрощів і — кривавилися. Сотні тисяч клали в офіру волі.
Правда, здобули її, але чи не краще було їм, по рецепті наших мудреців,
поступати? Біда тільки, що наші мудреці запізно вродилися. Запізно? Не так знов
дуже, бо якраз в момент, щоб нас навчати. І навчають вони: що всяка революційна
акція обезсилює народ, що революційна акція в нинішніх обставинах — розвою
техніки до нічого не годиться, що революційна акція потягає за собою величезне
число непотрібних жертв.
Спасибі
за науку. Добра вона, але не для українських революціонерів. Так само, як не
слухали своїх таких самих «пророків» революціонери інших народів.
Революційна
акція обезсилює народ? Один із великих національних вождів сказав: «Поневолений
народ обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, але тоді, як
гнобитель є переконаний, що поневолений народ не є здібний повстання підняти».
Це
істина. Треба тільки вчитатися в історію, і можна побачити, що народи, які
пішли за радою своїх лжепророків, ставали безтворчою масою, нездібною до
нічого, крім ношення кайданів. Гнобителі ж використовували період упадку й зневіри
для того, щоб ще дужче їх нищити. І тільки революціонери-активісти, що їх
зроджував вічний закон природи — закон життя й руху — провадили народи до
нормального стану й це дійсно нормального, бо нормальність — це не спокій, а
боротьба.
І
тому українські революціонери будуть боротися без упину, не оглядаючись на
жертви, щоби запровадити народ до його мети, а до того часу, щоби примусити
ворога не нищити наших надбань не з ласки, а зі страху. Шлях це тяжкий, але
одинокий (примітка – єдино можливий).
Не дамо
ради? Техніка? А чи ж не стоїть вона до диспозиції й поневоленим? Пропорція сил
між обома сторонами була й буде. А чи не безсилою стає техніка супроти
абсолютної волі мільйонів визволитись за всяку ціну? Ми кажемо — так! І тому
техніка нас не перестрашує й нашого походу до волі не зупиняє.
Але
ж стільки жертв! — Молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять
«батьки народу» мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не
було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других
народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і
ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути,
щоби при таких скромних жертвах здобути найцінніше і найдорожче — свободу.
Скажете — лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало,
бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля — це такий дивний
цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І
тільки на них вона виростає і пишається розкішним почуванням.
Тому
не переконують нас ні плач матерів над долею дитини, що їй суджено життя
мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення «батьків народу», бо з них
промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний
вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, що зірвалась до
лету, до волі.
Ніхто
й ніщо не стримає нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і
закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого,
окрім самолюбства, живе ще любов вищого роду — любов до Батьківщини.
“Сурма”,
часопис УВО
Синтаксис
автора збережено, правопис приведено у відповідність до сучасних норм.
Немає коментарів:
Дописати коментар