Віктор Федорович ніколи не втомиться вчити нас збирати Майдан –
поки Майдан сам не відбере в нього таку можливість. Питання в тому, чи готові
вчитися ми самі. Календар уперто показує 25 грудня, а мозок усе одно ніяк
не може позбутися враження, що країну знову занесло в 30 листопада.
Здавалося б, майже місяць минув відтоді, коли скривавлені
ранкові стрічки новин повідомили нам, що після цієї ночі так жити більше
неможна, – а вже, виявляється, пройшов (народився-погуляв-згас) цілий
революційний цикл, і в двері вже нахабно стукається новий.
Знову вночі, за
відчутної кількісної та силової переваги, нападають на жертву, запідозрити яку
в корисливих мотивах язик не повернеться навіть у Чечетова. Знову кожен із нас
відчуває, що ця жертва за наші спільні переконання робила більше, ніж ми самі,
й не сумнівалася в доцільності та успішності нашої революції навіть тоді, коли
всі вже майже втратили надію й поїхали по домівках спати. Знову саме це
відчуття особистої провини за те, що «не вберегли» та втратили пильність перед
завжди готовим ударити ворогом. Знову, як тоді, люте бажання будь-що та будь-як
помститися за те, що вдарили не тебе, поки ти спав чи читав френдстрічку, а
того, хто продовжував боротьбу незважаючи на всі зовнішні обставини.
Саме з цим відчуттям ми збиралися на Михайлівській 30
листопада, і сьогодні, через місяць крові, сліз, газу, диму, барикад, пісень,
радощів та розчарувань, знову опинилися там само. З одного боку, втрата місяця
в буремні нинішні часи може означати втрату чи не цілого життя, а з іншого,
свіжий досвід нашої чергової покійної революції дає нам останній шанс цього
разу виконати роботу над помилками й таки здійснити обрану місію.
Бентежить слово «покійної»? Змиріться та усвідомте: та
революція, яка почалася 30 листопада, справді тихо померла, й саме на знак
цього на її кістках було створено ВО «Майдан». Та революція скінчилася минулої
неділі – так само, як разом із від’їздом опозиційної трійки з-під стели до
Савіка в ніч на 30-те скінчився студентський Євромайдан. За старі гасла виходило
все менше й менше народу, і лише нова революція народжує гідний
боротьби сенс.
Отже, що ми встигли зрозуміти за 25 суворих днів грудня?
Сувора рішучість Фейсбуку, готового за те, що ці уроди зробили з обличчям Тані,
стріляти, ламати, різати та палити, нині обов’язково підкріплюється каяттям за
пісні й танці перед сценою. Навряд, звісно, до них не повернуться хоча б за
тиждень (попри весь невеселий пафос ситуації від потреби психологічної розрядки
постійних мешканців табору нікуди не дітися), але сьогодні це вважається чи не
головним ворогом революції. Бо саме з піснями та танцями в більшості мітингувальників почав
асоціюватися той самий «мирний протест». Натомість революції варто були би
згадати не бездіяльність останніх двох тижнів, подаровану ігнором з боку влади,
а справжній досвід силового, хоч і мирного, протистояння з режимом.
Можна скільки завгодно сперечатися щодо того, чому
внутрішні війська в ніч на 11 грудня, прорвавшись на Майдан, не ризикнули
напасти на жінок під сценою, а зупинили наступ. І що би було, якби відповідний
наказ було отримано. Але славна битва за барикаду на Інститутській наочно
продемонструвала, що злагоджена робота захисників Майдану здатна забезпечити не лише оборонні,
але й наступальні дії. Шок для силовиків полягав у тому, що «мирний протест» здатен не просто
встояти під напором броньованих гоблінів, але й абсолютно мирно відтіснити їх
самих у разі потреби. Адже саме так було відвойовано дерев’яну
конструкцію, яку вже почали були розтягувати на шмаття
комунальні «тітушки».
Зазначмо, що в обороні
барикади на Інститутській брала участь не така й велика кількість народу –
порівняно з сотнями тисяч на недільних віче так узагалі крапля в морі. Тож, хоч
оцінити реальну силу та міць Майдану навіть не видається можливим, пройтися
мирним щільним катком по Банковій повсталий народ завжди зможе. Принаймні поки
морозом скуті водомети.
У ту ж саму ніч на
барикадах Майдан показав і ще одну свою абсолютно мирну та ефективну зброю –
контрнаступом революції було відрізано купку бійців внутрішніх військ, які
одразу ж стали не страшнішими за мокрих кошенят. Так, 11 грудня хлопців крізь
стрій провели до своїх та ще й передали погублені щити, але ж ніхто не заважав
і не завадить повстанцям у більш критичній ситуації їх просто роззброїти. Чи багато їхніх колег погодяться
протистояти натовпу, від якого можна отримати здачі тим самим кийком, хоч,
певно, й не настільки боляче, як від катів-професіоналів?
Ще одне питання, притомної відповіді на яке досі не дав
жоден із революціонерів: чому так і не захопили «Український дім»?! 1 грудня
тисяча веселих громадян промарширувала під суворий екс-музей Леніна, годину
проскандувала під його дверима «Міліція з народом!» (саме в ці хвилини «Беркут»
зачищав Банкову), чекаючи, що керівництво споруди ось-ось накаже двом десяткам
міліціонерів із охорони вийти самостійно й здати будівлю. За годину наказ таки
надійшов – від революційних ватажків: облишити будинок, який «ми
обов’язково візьмемо пізніше». Відтак величезна будівля, в якій
могла би розміститися значна кількість мітингувальників, так і лишилася
осторонь революції, що дало змогу Партії регіонів влаштувати провокативний
Антимайдан прямо під її сходами, на Європейській площі. Будинок віддалений від
основного периметру, і через це його важко охороняти? Не більше, ніж Київрада
чи екс-Жовтневий палац. Зате розмістити там посилений резерв, який міг би
оточити нападників у разі прориву з боку Європейської площі чи вулиці
Михайлівської, аж ніяк би не завадило. Та, відверто кажучи, не завадить
і зараз.
Як бачимо, незадіяні резерви «мирного спротиву» в Майдану
є й були весь цей час, хоча революція терпляче вирішила чекати нападу та
зміцнювати барикади, гріючись чайком та танцями Руслани. Що ж тоді дивного в
тому, що Віктор Федорович летів до Володимира Володимировича з легким серцем та
чистим штанями, а потім і наказав виловлювати євромайданівців по всій
«території свободи», розширеній зі сцени язиком Юрія Луценка?
Головне розуміння, яке дав Україні грудневий Євромайдан –
що народ таки є силою, яка може диктувати свою волю кожній скотині, яка про це
забуде, – незалежно від того, Янукович це чи скажений беркутьонок. От лише про
цю силу треба регулярно нагадувати і не давати ані на секунду в ній
засумніватися. Бо пам’ять у скаженого собаки чи дурного півня працює лише доти,
доки не вщухає біль від удару у відповідь.
P.S.Сьогоднішня злива прокльонів
на адресу бездіяльності співучого Майдану й суцільні обіцянки цього разу вже
точно витрусити з Януковича душу завершилися… тим, чим і завжди: блаженним флешмобом «виріж
із паперу череп із кістками, вклади в конверт та надішли Захарченку». Так, безумовно, це ж
значно страшніше, ніж пісні й танці від Руслану: міністр уже, певно, штудіює
досвід покійного Кравченка з теорії прикрих самогубств. А от завтра знову пікет
під МВС, і, якщо вже навіть це не допоможе (хоча мусить же ж, аякже!), то й дачу
попікетувати з’їздять.
Хлопці, якщо це, на вашу думку, й є нарешті рішуча бойова
відповідь на противагу пісням і танцям, краще вже мирно співайте. Принаймні
гімну України з мільйона горлянок ці уроди бояться значно більше.
Юрко КОСМИНА, для «ОРД»
Немає коментарів:
Дописати коментар