У світі є
багато культів. Люди поклоняються божкам, бісам, звірям, золоту, грошам. Але у
нас, в Україні, є унікуми, які поклоняються унітазу. Великому Золотому Унітазу.
Він стоїть там, де колись молилися ченці. І в
цьому немає ніякої історичної неточності
– старозавітні євреї теж, коли покинули Бога, поставили на його місце золотого
тельця. Але ж Тельця! А наші –згромоздили унітаз.
Вони моляться унітазу. Їх життя підлягає його
сантехнічним циклам – вони роблять все, щоб не бути змитими в каналізацію. Вони
– унітазопоклонники. А простіше кажучи, те для чого й існує унітаз. Вони –
гівно. Гівно в орденах, статусних краватках, супердорогих автах. Від них,
навіть пахне дорогим парфумом, але шлейф, що надовго зависає у коридорі після
чергового сановного чиновника не залишає сумніву: воно – гівно.
Гівно не має честі – у нього погони. Гівно не
знає любові – у нього фонд. Гівно не має совісті – у нього імунітет. Ви знаєте,
як зрозуміти, що ви спілкувались з гівном? О, знаєте! Після такого спілкування
хочеться помити руки! Воно каже, що має виконувати наказ. Воно каже, що головне
стабільність. Воно знає, що попереду тільки каналізація, тому не хоче, щоб було
краще, хоче аби не гірше. Воно м’яке й аморфне. Це не людина.
Воно молиться унітазу але знає, що насправді
головний не унітаз. А головною є Срака. От туди вони і йдуть. До Неї і Золотого
унітаза, що збудували собі замість Межигірського Спаса.
А нам, людям, слід просто почекати, коли гівно
пропливе геть. Вистояти. На Майдані. З людьми. Сьогодні. І завтра.
Я дивлюсь в монітор і мені страшно. Я бачу, як
аморфна маса заповнює собою Майдан, витісняючи Людей. Я бачу, як Люди стоять і
відчай хапає мене у лещата. Але, через мить я розумію – так і треба! Стояти. З
гідністю і презирством.
І знаєте, що відчуває Майдан? Не ненависть,
ні! Він відчуває відразу. Бо саме так має реагувати Людина на Раба Золотого
Унітазу. Бо вони просто бридкі. Погони
без честі, краватки без совісті, черепи без думки. Просто – гівно.
Немає коментарів:
Дописати коментар