На початку жовтня ми добрими
напуттями проводжали нашого колегу Віталія у нове життя. Після багатьох років
роботи на ВВС він насмілився на докорінну зміну траєкторії - ризикнув влитися в
"плавильний казан" ненаситної Америки.
Його намір емігрувати здавався
несподіваним. В Україні був копітко, шар за шаром, по цеглинці вибудуваний
побут: заміський будинок зі щедрим садом, автомобіль, цікава робота. Але
39-річного Віталія спокусила незвіданість - тиснява надшвидкісного Нью-Йорка з
малозрозумілими перспективами, але безкрайніми можливостями.
Вузькі горизонти
Він від’їжджав, не знаючи, що
обіцяє переїзд, проте з вірою і надією таких же, як він, мільйонів відчайдухів,
яких Америка прихистила, всиновила-удочерила.
"Хочу пожити як нормальна
людина. Пригнічує застій, я не бачу майбутнього у країни", - говорив він з
гіркотою.
Віталій каже про еміграцію як
"друге народження" і "захопливий шанс".
"Не думаю, що там зіткнуся з
перешкодами, яких би тут не подолав. Важко сказати, в якій сфері буду
працювати, але впевнений в кар'єрному зростанні", - сподівається він, поки
що туманно уявляючи, за що візьметься на новій батьківщині.
Можливо, за професійну фотографію
- своє давнє захоплення, в якому досягнув неабияких висот. Або спробує себе на
іншому терені і в несподіваному амплуа, як мій університетський товариш
Валерій, який в Америці живе вже десятий рік.
Авантюрист, рокер,
журналіст
Він емігрував спонтанно, ніби
жартома, навмання - в 22 роки. І теж до Нью-Йорка, який називає
"турбулентним", "Києвом, помноженим на чотири".
І ця юнацька авантюра виявилася
врожайною. За освітою викладач англійської, Валерій став ведучим новин і
кореспондентом на міжнародному російськомовному каналі, зняв безліч репортажів,
а ще, як пристрасний шанувальник року, - документальний фільм про фестиваль
музичних однодумців. І робить він свою журналістську роботу вміло й з належною
ремеслу проникливістю. Працює захоплено та часом самовіддано - як, наприклад,
після терактів у Бостоні, коли не спав 34 години поспіль, готуючи прямі
включення з місця подій.
Паралельно з телевізійною кар'єрою
Валерій не перший рік вчиться на криміналіста, невідступно вірячи, що
обов'язково отримає посаду в солідній урядової організації - можливо, ФБР або
легендарній, не раз оспіваній нью-йоркській поліції.
Саме за можливість проявити себе,
зробити прорив за межі обставин він полюбив Америку.
"Найбільше мені тут до
вподоби мерітократія - в максимально наближеному до ідеалу значенні цього
слова", - розмірковує він.
Дійсно, Сполучені Штати - країна
некастова, і зважитися на успіх там може кожен. Але Валерій - улюбленець долі,
і не всім пощастило, як йому. Багато людей, каже він, "консервуються"
в емігрантських районах-анклавах, де колишня радянська професура працює водіями
таксі або піклується за немічними.
Кочівниця
На старті свого ось уже
семирічного емігрантського марафону Тетяна, яку знаю зі студентських років, теж
була не у виграшному становищі. У Києві вона залишила престижну посаду, на якій
одного разу навіть зустрічалася для переговорів з президентом Леонідом Кучмою,
і відправилася за покликом серця до Баку, де її майбутній чоловік, турок Якуп,
працював промисловим водолазом.
У мусульманському Азербайджані їй
було не зовсім затишно психологічно.
"Складно звикати до місцевого
ставлення до жінок, посвисту на вулицях - часом не хотілося ходити пішки,
скрізь їздила на таксі", - пригадує вона.
Довелося пристосовуватися не лише
до своєрідних східних традицій, а й опановувати нові професії. Вже через три
місяці після переїзду Тетяна стала заступником головного редактора в
англомовному журналі для строкатої іноземної діаспори вуглеводневого Баку, а
через кілька років - спеціалістом зі зв'язків з громадськістю в британській
нафтовій компанії.
Але незабаром, втомившись від
столичного ритму і щільного робочого розкладу, вони переїхали до кіпрського
портового містечка Киренії. Там Тетяна почала вести блог про нехитрі радощі
нового життя - прогулянки морським узбережжям, відвідування старозавітного
монастиря, запечену рибу на вечерю. Заспокоївшись та віддихавшись,
інтернаціональна сім'я переїхала в турецький Кемер, де вони вперше зустрілися.
Тепер Якуп вчить відпочивальників пірнати з аквалангом у середземноморську
блакить, а Тетяна викладає мову та редагує журнал для туристів - уже як
головний редактор.
"Я обожнюю Туреччину і
турків. Мені тут комфортно, - говорить вона, але відразу ж зізнається, що
"готова до нових пригод". - Моя мрія - пожити в Південно-Східній
Азії. Так що це ще не остання зупинка".
У серці Європи
Ольга сиділа за сусідньою партою -
тендітна школярка, потерті джинси, стрижка гаврош. А цього року вона, дружина
бельгійця і вже мати двох синів, оселилася неподалік Брюсселя.
Переїзд виявився поки що не
подоланим до кінця випробуванням, хоча Ольга і раніше бувала в Бельгії
незліченну кількість разів. Там потрібно звикнути не лише до лялькової
архітектурі міст і відмінної від української геометрії вулиць, а й притертися
до місцевого темпераменту.
"Найскладніше якраз люди.
Мені важко їх "читати", осягнути, хто що собою являє, - нарікає вона.
- І гумор інший - боюся, що на його розуміння підуть роки".
Незважаючи на передбачувані
негаразди еміграції, є і незаперечні здобутки - від охайних вулиць, якісної
освіти та відмінної медицини до перспективи очікувано забезпеченої старості.
І все ж Ольга тужить за Україною -
незримо, молекулярно, енергетично.
"Сумую за балачками з
друзями. За атмосферою великих свят. За київськими вулицями. За запахом повітря
навіть", - зізнається вона.
На краю світу
Бажання неодмінно покинути Україну
визрівало давно - тоді вони й почали вивчати-шліфувати англійську,
обмірковувати можливі маршрути. Чиста екологія була однією з вимог до
майбутньої батьківщини - Андрій не хотів, щоб їхній з Ганною син виростав у
країні, яка, як він вважав, є ядерним звалищем Європи. Життя на краю Землі пара
починала з нижньої сходинки - на першій роботі їхні колишні заслуги не бралися
до уваги.
"Мені було важко приблизно
два роки, коли мало хто рахувався з моїми поглядами. Тут новачку, пересічному
співробітнику не прийнято мати власну думку, - каже Ганна, яка в Україні
керувала відділом з 17 осіб у великій компанії. - Складно було виконувати часом
зовсім безглузді вказівки беззаперечно".
Їхнє австралійське сходження
триває досі, але найбільш виснажливий проміжок подолано - придбано будинок,
нехай і в кредит, є два авто, хоч і скромні, син ходить в недорогу, але
приватну школу. Їхнє життя впорядковане, з чітким контуром, відчутним
орієнтиром.
"Найбільше нам тут до вподоби
передбачуваність результату. Якщо виконувати певні дії, то обов'язково досягнеш
бажаного. Це, звичайно, не виключає чинник везіння, але стабільності в цій
країні в рази більше, ніж в Україні", - констатує Ганна, додаючи, що в
Австралії вони "навчилися жити на перспективу".
Сентиментальний
анахронізм
Щодня заходячи в Фейсбук і бачачи
зелені вогники в списку друзів, я усвідомлюю, що їхня віртуальна близькість -
уявна. Адже з багатьма з них я зараз не співпадаю не тільки у часі - у когось
сьогодні вже завтра чи все ще вчора - а й за багатьма життєвим параметрами.
Вони - українські іноземці, як у пронизливій пісні відомого рок-гурту:
"Там, за кордоном, я буду як вдома, слова всі знайомі, ca va..."
Ця шістка - лише крихти, відгомін
обридлої, але безжальної статистики. Адже за роки незалежності з країни, за
різними оцінками, безповоротно виїхали 800 тисяч українців - розумних,
енергійних, підприємливих, перспективних.
Золотий фонд країни спустошується,
стоншується культурний прошарок. Найціннішу частину національного багатства -
молодих талановитих вчених, творчу інтелігенцію відпускають з України. Причому
не висилають, як колись, а просто спостерігають за їхнім відтоком байдуже, не
помічаючи “втрати бійця”. А вони використовують свій шанс, втікаючи не від
голоду чи безробіття, як емігранти з Африки чи Азії, а від безбарвного,
тьмяного одноманіття, закостенілості і, як писав Василь Симоненко,
“муштрованого убого розуму”, що тут панує і гальмує розвиток.
Можна стверджувати, що нас давно
накрила чергова хвиля еміграції. А гряде дев’ятий вал! Підростає покоління,
яке, можливо, сприйматиме проникливі рядки того ж поета про те, що “вибрати не
можна тільки Батьківщину”, як сентиментальний анахронізм.
Андрій Кондратьєв, Служба
моніторингу ВВС Україна
Немає коментарів:
Дописати коментар