Сторінки

субота, 31 грудня 2016 р.

Геополітичні дилеми. Погляд з Білорусі

Від редакції ZENTROPA.NET: до уваги читачів пропонується глибоке та місцями суперечливе інтерв’ю з одним з перспективних молодих білоруських мислителів та науковців Петром Петровським. Дана розмова відбулась ще до початку подій, що дістали назву Євромайдан, а тому її оприлюднення ставить за мету описати бачення геополітичної ситуації в Східній Європі в цілому, ризики входження в той чи інших міжнародний блок, та жодним чином не передбачає підрив чи нівеляцію народних протестів в Україні.

Як ви оцінюте відтермінування Україною підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Які проблеми, а можливо навпаки можливості відкриває це перед Україною?
Якщо чесно, ніхто з білоруських експертів і, напевно, експертів взагалі не чекав і навіть не уявляв саме такого сценарію розвитку подій в Україні з проблеми підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Буквально за тиждень до передбачуваного саміту я сам, даючи інтерв’ю німецькій медіакомпанії «Deutsche welle» був упевнений у підписанні цієї угоди. Якщо і розглядалися загрози та виклики її непідписання, то тільки з боку ЄС. Тут, як завжди у випадку з євробюрократами, спрацювала досить потужна закритість і непрозорість ведення переговорного процесу, що створило безліч ілюзій, домислів і чуток у більшості експертів.
Населення ж України, на мою думку, всі ці місяці перебувало в стані афекту від самої ідеї асоціації з ЄС. Багатьом здається, що це прямий місток до інтеграції в сам ЄС, хоч в угоді, незважаючи на наполягання української сторони, не була прописана навіть перспектива такої можливості. І ось український уряд оголосив про заморожування даної процедури. Що змусило його зробити такі кроки?
За словами прем’єр-міністра Азарова, ЄС не дав жодних гарантій щодо компенсації передбачуваних втрат і ризиків, що відчутно б ударило в разі підписання угоди з ЄС по Україні та її громадянах зокрема. Якщо хтось знайомився з проектом угоди, то міг помітити, що для українських виробників пропонувалися нерівні можливості в порівнянні з їх євросоюзівськими колегами. У цьому випадку, звісно ж, зрозуміла позиція Кабінету міністрів України і логіка прийнятого рішення.
Що робити вашій країні в даній ситуації?
На мій погляд Україна сьогодні повинна ще раз задуматись, чи потрібна їй взагалі асоціація з ЄС. Тут дуже важливо пам’ятати, що ЄС і Європа не одне і теж. Найпередовіші країни Швейцарія і Норвегія не входять до складу ЄС. Шенгенська зона також не прерогатива Брюсселя.
Сьогодні інтеграційне утворення ЄС становить радше політико-ідеологічну структуру, ніж геополітичну реальність. Соціально-ліберальні норми є своєрідним кредо євробюрократів. Емансипація сексуальних девіантів, деградація інституту традиційної сім’ї, пропаганда ідеології прав абстрактної «людини» плюс поширення жорсткого і несправедливого неоліберального турбокапіталізму з неповороткою євробюрократієї – ось реальність ЄС.
З іншого боку в Україні існує ілюзія на рахунок Митного союзу. Слухаючи політиків України, складається враження, що світ поділений на білий і пухнастий ЄС, де існує «європейський» рівень життя і чорне, страшне пекло ЄвразЕС, де жахливий кремлівський ведмідь душить всіх навколо і перетворює Казахстан і Білорусь, а в майбутньому і Вірменію, в свої колонії. Це зовсім не так. Якщо поглянтиу на форму прийняття рішень у ЄвразЕС, то ми побачимо принцип паритету. У теж час не секрет, що вісь Мінськ-Астана виступає стримуючим фактором російських імперських амбіцій. Вступ же України в ЄвразЕС змогло б посилити цю вісь і перетворити ЄвразЕС в дійсно сучасний інтеграційний простір по-справжньому суверенних держав. І найголовніше, ЄвразЕС на відміну від ЄС не має сьогодні певного ідеологічного стрижня. Україна змогла б внести цеглинку в цей будинок, який, на мій погляд, має будуватися на основі традиційних цінностей і з пануванням здорового консерватизму, багатоукладності, можливості кожній державі мати свою історію, культуру і традиції. Ваш потенціал у цьому напрямку величезний, бо саме ви є спадкоємцями Київської Русі, а ще раніше скіфів і сарматів.
Якщо ж Україна і далі бажає проводити лінію саме в напрямку євроінтеграції, то, на мій погляд, від уряду України слід вимагати вироблення цілісної дорожньої карти, де б захищалися інтереси України, а також давалися гарантії та компенсувалися ризики з боку ЄС.
По-перше, Україна вже сьогодні зазнала відчутних втрат на ринках МС. Негативне торгове сальдо становить 10 млрд. доларів, що дуже сильно б’є по простих українцях, а в перспективі може призвести до дефолту всю українську економіку. За підсумками попередніх переговорів ЄС ніяких гарантій у цьому питанні Україні давати не бажає. Однак призупинення процесу підписання угоди має дати час для нових переговорів у цьому напрямку.
По-друге, Україна повинна отримати гарантії отримання таких же ринків, які вона втрачає сьогодні в МС. Це повинна враховувати майбутня дорожня карта.
І, по-третє, Україна повинна визначити свою чітку позицію з проблеми недопущення імпорту ліволіберальних «цінностей» і нав’язування їх населенню, захисту своїх власних цінностей від експансії декадансу ззовні. Тут ризик також великий, про що свідчить історія цього року з гей-парадом у Києві. Уряд України готовий пожертвувати традиційними цінностями свого народу, тільки щоб підписати цю ефемерну угоду про асоціацію з ЄС.
Яке ваше бачення оптимальної спільної стратегії України та Білорусі, враховуючи виклики глобалізації, євроінтеграції та активних заходів РФ?
Починаючи з 1569 р. (моменту підписання Люблінської унії) білоруські та українські землі потрапили в дуже складну ситуацію між східним молотом і західної ковадлом, й стали прохідним двором і місцем проведення «війн» для наших сусідів. Здобуття незалежності переломило даний хід розвитку подій і наші країни отримали знову статус повноцінних суб’єктів політики. Однак ситуація не змінилася. То із заходу, то зі сходу йшла, як ми бачимо тепер, й досі тривала жорстка боротьба за наші країни.
У цій ситуації дві країни пішли шляхом багатовекторного характеру своєї зовнішньої політики. Однак дане рішення було половинчастим. У сучасному глобальному світі країни з такою територією і населенням як Білорусь і Україна просто фізично не можуть проводити багатовекторну політику. Скажу більше, навіть РФ не зуміла емансипувати себе як самостійний геополітичний центр.
За підрахунками деяких дослідників, для того, щоб держава або інтеграційне об’єднання було повноцінним і повноправним, в ньому має проживати не менше 250 млн. чоловік. Як видно, такого потенціалу немає ні у України, ні у Білорусі, ні у Росії. Сьогодні про свою геополітичної суб’єктності можуть вільно заявити США, ЄС, Китай. Є перспективи у Індії. У нашому ж випадку (Україна, Білорусь) потрібно щось робити.
При цьому відразу заявлю, що ЄС як такий не може на вигідних Білорусі та Україні умовах вирішити дану проблему. Це легко простежити відразу за декількома чинниками. Сьогодні ЄС знаходиться в глибокій кризі, що поєднала проблеми ліволіберальної економіки, політики мультикультуралізму і так званих «прав людини». З іншого боку щодо нових членів ЄС проводиться напівколоніальна політика розчищення ринків збуту. Сьогодні наші північні прибалтійські сусіди з передовиків СРСР перетворилися на напівпустельні деіндустріалізіровані офшорні зони з великим рівнем міграції місцевого населення на Захід. Наприклад, Литва з населенням 3,5 млн. чоловік в ході міграційних процесів втратила близько 1 млн. Промисловість ліквідована, фермерам платять субсидії, щоб ті не обробляли землю. Ось такий депресивний рай створив ЄС у наших північних братів. І всі заяви про високий ВВП у Литві, Латвії, Естонії нічого більше, аніж писк і надуті числа, написані завдяки офшорам.
Як видно, ЄС країнам зі схожою як у нас історичною долею, менталітетом, й посталих з однаковими з нашими умов, нічого доброго не пропонує. Навіть колишні країни РЕВ теж зазнали стагнації.
Візьмемо для прикладу Польщу,й поглянемо на ґданьскі верфі, де колись починалася «Солідарність» і працював Лех Валенса. Сьогодні це купа металобрухту, де знімають фільми жахів. А що сталося з польським виробництвом ? Де всім відомі «Жукир Люблінського заводу вантажних автомобілів? Ще в 1987 р. на цьому заводі мікроавтобусів тільки однієї марки «Ниса» було випущено 12,5 тис. автомобілів. У 2012 р. даний завод зумів зібрати тільки 48 автомобілів! Звичайно, Польща зберегла багато чого завдяки скупці її активів іноземцями. Однак з іншого боку головний дохід від польської промисловості йде іноземним власникам. Вона практично стала капіталістичною напівколонією.
Здесь следует добавить и об общем потенциале ЕС. Если сегодня страны ЕС составляют 30% мировой экономики, то по прогнозам экспертов его доля в мировой экономике снизится к 2050 г. до 11%. А это означает дальнейшее вытеснение ЕС на периферию. В этой ситуации брюссельским евробюрократам не мешало бы задуматься о выходе из такой ситуации.
Що ж робити Білорусі та Україні в даному випадку? Президент Білорусі О.Г. Лукашенко ще в 2011 р. оголосив своєю стратегією «інтеграцію – інтеграцій», з’єднання ЄвразЕС та ЄС в одий інтеграційний простір від Лісабона до Владивостока. «Стратегічне майбутнє полягає в тому, що два великих союзи не повинні бути ворожими один одному. Вони повинні не ділити материк, а об’єднувати його. Виходячи з цього Білорусь висуває ідею інтеграції інтеграцій. Її мета – створення спільного економічного простору від Лісабона до Владивостока» – заявив президент Білорусі.
Чому була запропонована саме така схема президентом Білорусі? Тому що це єдиний шанс подолати розкол на захід і схід, який проходить по самому серцю країн між Балтикою і Чорним морем.
Сьогодні головним завданням є промацування ґрунту серед євробюрократів ЄС з приводу перспектив їхнього включення в процеси «інтеграції – інтеграцій» та вироблення подальшої дорожньої карти для всіх зацікавлених в ній сторін.
У цій ситуації нашою спільною стратегією, як Білорусі, так і України має стати створення саме такого інтеграційного простору, в якому наші країни будуть не буфером, прохідними дверима й місцем розлому великого материка, а де Білорусь і Україна стануть ядром, серцем і мозком великого інтеграційного простору північного континенту.
Для цього сьогоднішнім керівникам двох країн необхідно виробити загальну стратегію поведінки для досягнення спільної для нас вигідної мети. Білорусь успішно може представляти інтереси України в МС. Україна, в свою чергу, змогла б представляти інтереси Білорусі в ЄС. І найголовніше, ми повинні разом, спільно, кожен у своєму напрямку, обороняти єдину для нас мету «інтеграції – інтеграцій».
Якими є нинішні візії білоруського уряду і особисто, Олександра Григоровича Лукашенка?
Офіційний Мінськ поважає будь-який вибір української сторони. Це і зрозуміло. Як і Білорусь, Україна бажає вибудовувати багатовекторну зовнішню політику. Однак на відміну від Мінська Київ не зробив чіткого стратегічного вибору, в ім’я чого ця багатовекторність йому потрібна.
Якщо Білорусь заявила про концепцію «інтеграції-інтеграцій» з прицілом в майбутнє формування єдиного простору північного континенту від Лісабона до Владивостока, то Україна поки не виробила довгострокової стратегії щодо наростаючих процесів сьогоднішнього глобального світу. І це не може не турбувати, оскільки призводить до нестабільності нашого південного сусіда і брата.
Та й усередині країни, як свідчать останні події, відбуваються досить деструктивні процеси. Замість того щоб консолідуватися і мобілізуватися перед викликами і загрозами, українське суспільство перебуває в перманентній роздробленості, ідеологічному хаосі і нерозумінні того, що відбувається в усьому світі. Мені шкода спостерігати за вашими політиками та експертами, думки, слова і гасла яких підходять скоріше 1990-их років, але для ХХІ століття є віджилими і безглуздими. У цьому і криється вся трагедія того, що сталося з найбільшою європейською країною, що має найурожайніші ґрунти в світі.
Білорусь бажає бачити свою країну-сусідку сильною і сучасною з одного боку, і бережливою щодо своїх традиційних цінностей – з іншого. Переговори двох президентів у червні 2013 підтвердили те, що Білорусь зацікавлена в якнайшвидшій модернізації України і готова активно взяти участь у цьому процесі. Найголовніше, щоб українці, пам’ятаючи героїчні сторінки власної історії, змогли і в даний час продемонструвати свій потенціал.
Тому для українського суспільства сьогодні слід відмовитися від внутрішнього протистояння і перейти до тотальної мобілізації свого народу для відродження держави.
У цьому зв’язку хочеться згадати про позицію президента Білорусі O.Г. Лукашенко, який не раз заявляв, що Україна друг і брат білоруського народу. В останні роки взаємини між двома країнами досить активізувалися. Наведу для порівняння тільки кілька цифр. Якщо ще в 2008 р. наш товарообіг становив 1млрд. доларів, то в 2012 р. він збільшився до 8 млрд. доларів. До слова в найближчій перспективі ми ставимо мету збільшити товарообіг ще в двічі. Тому про економічну ситуацію можна судити тільки з позитивного боку.
У геополітичній ситуації не все так гладко. Офіційний Мінськ хотів би бачити офіційний Київ союзником в обороні наших спільних інтересів. Але так буває далеко не завжди. Ще пам’ятається в Білорусі саміт Східного партнерства у Києві, коли Лукашенка м’яко попросили на нього не приїжджати. Напевно така поведінка України не може розцінюватись як стратегічно вивірена. Ми повинні завжди пам’ятати, що Київ і Мінськ ближче, ніж Москва чи Брюссель.
Які процеси відбулись у сусідніх з Білоруссю прибалтійських державах після їх приєднання до ЄС?
Вище я вже торкнувся деяких аспектів життя наших прибалтійських сусідів. Зараз хочу зупинитися на тих проблемах, з якими прибалтійські країни зіткнулися, увійшовши до складу ЄС.
Найголовнішою проблемою для прибалтійських країн став принцип квотування виробництва і ринку в ЄС. Ніхто зі старих членів ЄС не хотів ділитися квотами з трьома республіками. Тому їм була запропонована доля країн з пануванням сфери послуг, офшорних зон і транзиту. Це означало неминучу деіндустріалізацію, знищення промисловості та сільського господарства.
Якщо перетинати кордон Білорусі та Литви або Білорусі та Латвії, то відразу впадає в око істотна різниця. Від оброблених білоруських полів і ферм картина зміниться в сторону бур’яну, руїн колишніх сільськогосподарських будівель і пусток. Теж ми побачимо і в ситуації з промисловістю.
Чому так сталося? Цікавий факт, що ще, десь вісім років тому, наших північних сусідів називали «прибалтійськими тиграми», але після кризи Литва, Латвія і Естонія опинилися на одному рівні з країнами Латинської Америки.
Після входження до ЄС цим трьом країнам були виділені досить скупі квоти в галузі промисловості та сільського господарства. З іншого боку середній дохід на душу населення в Прибалтиці був значно нижчим ніж в інших країнах ЄС (для порівняння в Литві він становив 47 % від середнього по ЄС). У такій нелегкій ситуації уряди всіх трьох держав пішли найлегшим, але і найбільш небезпечним, ілюзорним шляхом, зробивши ставку на спекулятивний капітал. З банківських систем західних країн населення Прибалтики отримувало кредити, які здебільшого витрачало на сферу споживання, причому споживання імпортних товарів, або в сферу нерухомості. Реальний сектор економіки ж на вимогу країн ЄС скорочувався. До цього слід додати і планомірне скорочення населення трьох прибалтійських країн. Так населення Риги скоротилося на 11 %.
Врешті решт, невиправдано високий рівень закредитованості з одного боку, і надспоживання – з іншого, за відсутності реального сектора економіки завдав нищівного удару цим прибалтійським республікам. Більшість економістів світу говорять про крах ліберальної економічної моделі Литви, Латвії та Естонії, до чого ще можна додати і демографічний колапс. Приєднання до ЄС перетворило ці країни в напівпустелі з десятком містечок, де іноземці розважаються з місцевими дівчатками і хлопчиками.
Але і це ще не все. Сьогодні Прибалтика стала таким собі східноєвропейським полігоном з апробації гендерних ліво-ліберальних технологій. Напевно, багато хто пам’ятає скандали зі шкільними підручниками з сексуального виховання в Латвії. Сюди можна додати і створення всіляких неурядових організацій у цьому напрямку. До речі їхні дії спрямовані і на поширення подібної зарази і в Білорусь.
Можу також спрогнозувати сценарій для України, в разі її сьогоднішнього вступу до ЄС. По-перше, Україна повинна буде забути про власне сільське господарство. ЄС заледве переварив приєднання польського сільського господарства. Український АПК він просто не потягне. Також доведеться забути і про видобуток вугілля. Використання вугілля в країнах членах ЄС заборонено. Ще один удар буде завдано і по промисловості, яку зобов’яжуть пройти сертифікацію на відповідність євростандартам. Але і це ще не все. Всі підприємства будуть обмежені квотами ЄС.
Насамкінець на вас чекає удар ідеологічній сфері. Ваша ситуація може стати схожою на польську. В Україну почнуть вливати великі кошти для поширення в суспільстві сексуальних девіацій і пропаганди їх на політичному рівні. У системі освіти впроваджуватиметься гендерне виховання. І, зрештою, вам належить зіткнутися з тоталітаризмом «політкоректності та толерантності». Гомосексуалісти, трансгендери, навіжені феміністки і мігранти – ось яка реальність чекає Україну в ЄС.
Чи реальна на вашу думку реалізація проекту Балто-Чорноморської інтеграційної вісі? Що можна зробити для пришвидшення цього процесу на рівні громадських рухів та інтелектуальних спільнот?
Ще раз повторю, що в сучасному глобальному світі, щоб держава або інтеграційний простір мала геополітичну суб’єктність (що можна читати як дійсний суверенітет і світовий вплив) потрібне виконання демографічної квоти в мінімум 250 млн. чоловік. Якщо ж ми зберемо всі країни між Балтикою і Чорним морем, то побачимо демографічний потенціал рівний ФРН. Та й сьогодні ніяка сторона не зацікавлена в його створенні, крім кількох культурних маргінальних угруповань всередині цих країн.
Однак шанс на створення чогось подібного в майбутньому є. Для цього слід подолати геополітичну опозицію «схід -захід», а це можливо в сучасних глобальних умовах тільки у вигляді «інтеграції – інтеграцій» від Лісабона до Владивостока. У такому континентальному блоці, його серцевина, країни Балто-Чорноморського регіону змогли б створити щось подібне до Вишеградської групи. Такий сценарій розвитку подій, де інтеграційний простір Північного континенту став б фундаментом безконфліктного існування Балто-Чорноморської регіональної групи країн, як гаранта цілісності всієї інтеграції. Сподіваюся, що Північний континентальний блок і Балто-Чорноморська регіональна група в майбутньому зможуть втілитися в реальність і наші країни перестануть бути розмінною монетою між заходом і сходом.
Петро Петровський – філософ, історик ідей. Закінчив БДПУ ім. М. Танка за спеціальністю «Історія. Соціально-політичні дисципліни». Лауреат стипендії Президента Республіки Білорусь аспірантам в 2013 р. Керівник Консервативного Центру «NOMOS» (Мінськ, Білорусь). Сфера інтересів – історія ідей, фундаменталь-онтологія, імагінософія, філософія політики та економіки, геофілософія, етносоціологія та соціологія глибин, феноменологія релігії, логіка парадоксу, консервативний футуризм.

Немає коментарів:

Дописати коментар