Це
авторська рубрика, в якій я публікуватиму тексти, створені за матеріалами
поїздки до Дніпропетровська. В певному сенсі «Дніпропетровський сектор» —
особиста справа. Можливо, так я повертаю нарешті борг місту, в якому народився
і виріс, з якого поїхав геть і яке врешті-решт полюбив.
ВАГОН
Наприкінці
травня уздовж Придніпровської залізниці цвітуть маки — швидкі червоні спалахи
всупереч зеленій масі узбіччя. Дивлюся на них крізь мутне скло купейного вагона
— класичного, радянського, з витоптаною доріжкою, замизканими туалетами і
задухою. Збираюся подрімати на своєму верхньому місці, але полиця запилюжена до
непристойності. Спроба попросити ганчірку натикається на відповідь провідниці
— нащо? За документами, це сидячий, а тому верхніми полицями користуватися
не положено. Протираю своїми серветками.
Єдина
відмінність: рухається швидше, ніж звичайний пасажирський. Цей потяг — те, на
що перетворився хвалений «Хюндай», закуплений колись до чемпіонату Європи з
футболу. Ще один спадок регіональської показухи.
Розмова
між попутниками:
—
Де ми?
—
В Україні. Поки що.
На
щастя, маки не кінчаються до самого Дніпра.
ВIДСТУП 1: ТРЯСОВИННЯ
Дніпропетровськ
завжди здавався мені болотом, котре хотілося якщо не збурити, то принаймні
виокремити в ньому твердий острівець, тож я хапався за будь-яку можливість для
цього: рок-музику, самвидав, навіть футбольне фанатство. Все дарма. Багно
дніпропетровської рутини, просякнуте димом нескінченних заводів, зцементоване
бюрократичним обскурантизмом, придавлене брилою міщанської інертності,
здавалося нездоланним. Довелося тікати.
ВIДСТУП 2: ВУЛИЦЯ
Всі, з ким випало розмовляти, в один голос стверджують,
що більшу частину зими Євромайдан у Дніпрі скоріше скидався на
політико-культурний гурток за інтересами, ядро котрого складали посивілі націонал-демократи
ще старої, пізньорадянської закваски.
Перелам
намітився у січні. Що більше загострювалася ситуація у Києві, то чисельнішими
ставали демонстрації. Опозиційність, котра до цього лишалася ризикованою
забавою для особливо впертих бунтарів, раптом стала справою громади. У протест
пішли підприємці, студенти, інтелектуали, футбольні ультрас — той самий
громадянський клас, який визначає життя міста. Марші по 5-7 тисяч учасників
перестали бути дивиною.
А
потім трапилося 26 січня. Похід на облдержадміністрацію зіткнувся з бандами
«тітушок», котрі, отримавши зброю прямо в ОДА, атакували з-за спин «Беркуту»
спочатку демонстрантів, а потім усіх, хто мав нещастя опинитися неподалік від
урядового кварталу. Вуличний терор у центрі міста тривав кілька днів. Підсумок
— десятки побитих, невинно заарештованих і засуджених.
Тепер
зрозуміло, що в тих подіях прозирав абрис близького й страшного
майбутнього: парк, бандити за спинами ментів, вуличне насильство — сюжет,
котрий обернувся кривавою кульмінацією у Києві 18 лютого.
А
для тихого Дніпра, в якому роками панував негласний договір взаємної байдужості
з владою, 26 січня прозвучало як оглушливий ляпас. Ніякого миру між владою та
громадою вже бути не могло.
ВIДСТУП 3: РОЗУМ IЗ ЛИХА
Остаточний
масовий зсув свідомості, за загальним визнанням, стався після вторгнення Росії
до Криму.
Для
дніпропетровців Крим — це кілька годин машиною, це велетенська дача на березі
моря, куди можна мотнутися експромтом на вихідні. І ось цей близький рай
забрали. А потім ще влаштували безлад в сусідів, котрі і не сусіди зовсім, а
двоюрідні брати — адже Павлоградський район, один з найбільших в області, є
частиною Донецького басейну.
Саме
тоді в Дніпрі відбулася революція свідомості, котра відкладалася так довго.
АТАВІЗМИ
На
привокзальній площі бетонно-металевим непорозумінням стирчить пам’ятник
Петровському. Показує лівою рукою в бік трамвайного депо — вочевидь,
трамвайники йому щось завинили при житті, і він їм того не вибачив.
Петровський
народився не тут, в Дніпрі (Катеринославі) прожив неповні 10 років, влаштовував
страйки й пропагував більшовизм. Ось і всі досягнення. Пам’ятник йому здається
таким само атавізмом, як і назви більшості місцевих парків та вулиць.
Безперервні леніни, косіори, урицькі, дзержинські утворюють щось на кшталт
накиданої на місто гори словесної шкаралупи — випадкової сукупності
знаків, позбавлених будь-якого сенсу.
Але,
від’їхавши від вокзалу, забуваєш і про Петровського, і про топоніміку.
СИНЄ Й ЖОВТЕ
Перше,
що кидається у вічі — українські прапори. На машинах, на школах, університетах
і коледжах, на балконах приватних помешкань, на магазинах — як над входом, так
і у вітринах. Доходить до мимовільних казусів: прапор над збройною крамницею
під назвою «Беркут».
Не
тільки прапори і не тільки в центрі. Дерева і стовпи пофарбовані синім і
жовтим. По головному, найулюбленішому маршруту №1, їздить трамвай з величезним
написом «Єдина країна». Аналогічні банери — деякі з позначками, що розміщені з
приватної ініціативи дніпропетровців — не рідші у віддалених житлових масивах,
аніж у центрі. Транспарант біля прирічного шосе проголошує: «Защитили Днепр —
защитим Донбасс». Соціальна реклама закликає вступати до батальйону «Дніпро».
Лайт-бокси з крилатим лицарем — присвята Небесній Сотні. На торговельному центрі
«Пасаж» на площі Героїв Майдану працює той самий телеекран, через який ще
в січні тут відключали світло і відкривали карні справи. Екран так само показує
«5 канал», і щогодини лунає гімн України з заставкою прапора.
У
цьому патріотичному підйомі немає навіть натяку на нетерпимість чи на
ствердження за рахунок інакшого.
МАКИ ТА КАПЦІ
Площа
Героїв Майдану — колишня Леніна. Повалення статуї вождя більшовизму, цієї
монструозної, несмачної залізяки зайняло, мабуть, найбільше часу в хвилі
ленінопаду, що пройшов країною, — 6 годин. Здавалося, чудовисько стоятиме
вічно.
Тепер
рештки монумента (пам’ятник капцям, як його називають) обгороджено височенними
фотошпалерами: дівчинка у білій сукні на тлі макового поля, під написом
російською «Я люблю Украину». Так само червоно-чорним задрапірований постамент
— через що несподівано схожий на велетенську кулю. Знешкоджений набій, котрим
скам’яніле вчора у нас уже не вистрілить.
СТІНИ
Стіна пам’яті Небесної Сотні поряд з держадміністрацією —
довгий жовто-блакитний стенд із фотопортретами загиблих, розписаний різними
художниками, прикрашений дитячими малюнками про країну і про війну, на
напівкруглих рамах внизу — свічки. Цей
напіваматорський меморіал виглядає набагато краще, аніж офіційна дошка пошани
видатних людей області з другого боку алеї.
Недобудований
готель «Вітрило» на березі Дніпра набув хоч якесь більш-менш гідне призначення:
бути носієм для найбільшого в Україні намальованого тризуба. Неподалік —
фрагмент набережної, названий «квартал мистецтв». На підпорній стіні кілька
графіті-муралів, найцікавіша — незвична композиція з бездоганним мачо —
кремезним напівоголеним Шевченком.
СТРИТ-АРТ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ
Серед
стріт-артистів з’явився новий яскравий автор — підписується «665», поєднує
сюрреалізм і національні мотиви, особливо запам’ятовується його малюнок поряд з
галереєю сучасного мистецтва «Ящірка» — жіноча фігура у червоному вінку,
обличчя з заплющеними очима трохи схоже на театральну маску, довге чорне
волосся, в одній руці — торба з «коктейлями Молотовими», в другій — уже
запалена пляшка: чи то танок, чи то атака.
У
дівчинки з паркану довкола пам’ятника капцям — теж маковий вінок, але радісні
очі і посмішка. Два обличчя сьогоднішньої України: зимове й весняне.
УЛЬТРАС
«Ми
думали, що нас це не торкнеться, але нас це торкнеться, якщо ті бородаті
потвори прийдуть сюди».
Прес-конференція
в Клубі уболівальників «Дніпра». За столом — троє суворих хлопців. 25 років
тому таких називали фанатами, тепер — ультрас. На стінах — календарі,
плакати, фотографії легендарних гравців і тренерів команди — артефакти з
золотої епохи 1980-х, коли «Дніпро» двічі ставав чемпіоном СРСР, під стелею —
клубні шарфи різних команд.
Мабуть,
без ультрас не було б революції. У Дніпропетровську вони являли собою чи не
єдину силу, здатну організовано протидіяти терору влади. Після прес-конференції
один із них розказує мені, як намагався захистити жінок-мітингувальниць від
погромників і через це опинився в лікарні з черепно-мозковою травмою, струсом
мозку («дев’ять днів їсти не міг») і вогнепальним пораненням. З посмішкою
розказує, без пози.
Зараз
«тітушки», вже з автоматами, хазяйнують на сході. В ультрас там на
передовій — кілька
друзів. А позаяк «ми не знаємо, куди ділися 125 мільйонів гривень, які люди
збирали СМС-ками», то вирішили адресно допомагати 25-й окремій
Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. Пункт збору необхідних речей
відкрили прямо в Клубі уболівальників. Передруковую список, указаний у
прес-релізі:
Провізія:
—
чай, цукор;
—
печиво, вафлі, шоколад, цукерки;
—
їжа тривалого зберігання;
—
вода питна негазована;
—
цигарки.
Одяг
і робочі речі:
—
шкарпетки великих розмірів;
—
нижня білизна;
—
футболки (камуфляжні) від 52 розміру;
—
спальні мішки.
Засоби
особистої гігієни:
—
засоби захисту від комарів;
—
мило;
—
вологі серветки;
—
станки для гоління одноразові;
—
рушники одноразові;
—
зубні щітки;
—
зубна паста;
—
туалетний папір.
Інвентар
і засоби захисту:
—
жилет розвантажувальний;
—
наколінники, налокітники;
—
радіостанції, провідна гарнітура;
—
рації;
—
біноклі;
—
прилади нічного бачення;
—
ліхтарі;
—
тепловізори;
—
батарейки.
Звертатися
до адміністраторів сторінки «Рупор северной трибуны» у соцмережі «ВКонтакте» (http://vk.com/ultras83), або кожного буднього дня з
9.00 до 18.00 власне до Клубу вболівальників (ліва вежа північного входу в
стадіон «Дніпро-арена»), кошти перераховувати на картку «ПриватБанку» 5167 9872
0447 8925 (Гурін М. С.). Зібрані гроші підуть на закупівлю медичних препаратів
для війська.
ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ
Під
аркою-проходом до урядових будівель — кілька тусовщиків, один з них під гітару
волає древню дворову пісню «Фантом» про американського пілота, збитого
радянським. Чим ближче до ОДА, тим більше молоді, головним чином хлопців у
військовій формі, навіть у бронежилетах. Перед входом у держадміністрацію
стоять два розмальованих піаніно (синьо-жовте й червоно-чорне), на яких
вряди-годи хтось бере кілька акордів, а ввечері тут влаштовують справжні
концерти.
Усередині
— ще більше людей у хакі, пакети й рюкзаки на підлозі, в глибині холу двоє
автоматників — у цю мить чітко усвідомлюєш, що опинився в прифронтовому місті.
Перший поверх зайняли Самооборона та ультрас, щойно звідти втекли найманці
минулої влади. Зрештою, повстанці так і залишилися, трансформувавшись у штаб
національного захисту, однак молодь, причому зовсім небюрократичного вигляду,
не тільки тут, а й на решті поверхів, у кабінетах.
Через
дорогу, на другому поверсі БТІ — штаб «Правого сектору». Ще один осередок
неформальщини з прокуреними та похмурими до кумедності ультраправими команданте
й активістами, котрі сплять на розкладачках. Загалом, атмосфера віталістичного
хаосу в урядовому кварталі — з роду тих див, що й скинутий Ленін. Хочеться себе
ущипнути.
ДРУЗІ
Між інтерв’ю та гарячковим фотографуванням заводжу нових
друзів і зустрічаю давніх. Деяких не бачив по 10-20 років. Руслан
— телевізійний ветеран, син військового та виходець із Росії, зараз робить
інтернет-радіо «Рассвет Украины» — контрпропагандистський проект, орієнтований
на російськомовну авдиторію з метою протидіяти путінській брехні. Розповідає,
як за допомогою колег із ТБ вивели на чисту воду шахрая-маклера, що намагався
нажитися на біженцях із Донбасу, мріє налагодити мовлення на Росію з Харкова.
Оля, приятелька з геть інакшого покоління, котру пам’ятаю юним прихіпованим
дівчиськом, хвалиться, що навчилася розбирати-збирати чотири види пістолетів і
два види автоматів, бідкається на керівництво Штабу національного захисту,
пишається успіхами у стрільбі — має до того хист; войовнича й стурбована, але
не зла. Скрипалька Світланка з захватом згадує, як її хлопець у Новомосковську
в лютому ходив на залізницю блокувати ешелон десантників, котрі вирушили на
розгін Майдану. Старий друзяка Санич, котрий дивним чином суміщав захоплення
блюзом з великоруським шовінізмом, тепер не шкодує жовчі щодо Путіна та просто
хворіє через новини з Донбасу.
Така
от зміна в людях, з якими пуд солі з’їв, тішить навіть більше, аніж
перетворений на металобрухт Ілліч.
І ЩЕ
За
три дні всього не побачиш, на одній газетній сторінці всього не напишеш. Ще
кілька кадрів насамкінець. Оголошення на вітрині крамнички російською: «Сегодня
новое поступление вышиванок». Через квартал у торгівельному центрі —
кіоск з продажу патріотичних футболок, серед яких — «бендеровец» —
мультяшний робот Бендер з культового анімаційного серіалу «Футурама» у кашкеті
з тризубом і з Молотовим у руці. Лавка з приклеєним значком — біло-червоною
стрілкою, що вказує на урну для недопалків. Довкола чисто.
Вечір,
Європейський бульвар — юрби молоді, дерево з портретом Нігояна, вуличні
ресторанчики, музиканти, найкращий з яких співає українською — поки короткий,
але справжній шматок Європи. Випускний парад, який я бачив уже тільки на відео
— 5000 прекрасних дітей з синіми і жовтими кульками на площі Героїв Майдану.
Напис
на стіні неподалік від ОДА: Vive La Futurism!
У
цьому місті легко дихається.
ТУТ І ТЕПЕР
Місто
зустрілося з Україною, а Україна зустрілася з ним — нарешті. У цій зустрічі
Дніпропетровськ здобув свою свободу. Так, у Києві були Майдан, вулиці
Грушевського, Інститутська. Але Дніпро пройшов довший і тому ще тяжчий шлях.
Серце країни зараз дійсно б’ється тут...
Є
міста, які оглядаються у минуле, намагаючись відшукати там фантомну славу. Є
міста, чиє існування перетворено на жалюгідну тінь майбутнього, котре ніколи не
настане. Дніпропетровськ робить свою історію — тут і тепер.
Немає коментарів:
Дописати коментар