Юлія Тимошенко – це постійна війна. Війна нещадна і безкомпромісна, у
якій супротивників або беруть у полон (фактично переманюють на свій бік), або ж
методично знищують.
І війна ця,
як у це дехто вірить, не за Україну і не за нас з вами. А за кохану саму себе
та ту абсолютну владу, яку Тимошенко прагне зосередити у своїх руках практично
від самого початку своєї політичної кар’єри.
Надія на те,
що зловісна карма України в особі леді Ю цього разу може нас оминути,
з’явилася, коли 22 лютого Тимошенко після звільнення з в’язниці уперше
з’явилася на Майдані. Де її наміри проголосити себе лідером нації зустріли із
виразною прохолодою, якщо не сказати з обуренням.
У кінці
лютого Тимошенко була далекою від розуміння, що країна, у яку вона повернулася
з ув’язнення, стала абсолютно іншою. І український народ, значна частина якого
пройшла або через столичний, або через інші майдани країни більше не хоче
бачити при владі ні месій на зразок Ющенка, ні безпринципних партійних вождів
аля Тимошенко. Нарешті підвівшись з колін і відчувши себе єдиним цілим, він
винайшов протиотруту солодкоголосим співам сирени-Тимошенко, якими вона
заколисувала електорат протягом більш ніж десятиліття свого перебування при
владі.
Відчувши це
своєю надрозвиненою інтуїцією, у перші місяці свого повернення у політику
Тимошенко дещо пом’якшила свою риторику. Хоч це і не завадило їй напрочуд
категорично висловитись про свою участь у президентській кампанії – мовляв,
вона просто «зобов’язана» це зробити. Між рядків читалося, що зробити це,
автоматично означає святкувати на цих виборах перемогу, адже по-іншому леді Ю
просто не вміє.
Проте довго
втриматись у рамках свого нового іміджу Тимошенко не змогла. По-перше, бути
такими ж як і усі інші, леді Ю не здатна, а по-друге, її підтискав час.
Президентські вибори наближалися із невмолимою швидкістю. І в той час, як
рейтинг її основного конкурента Петра Порошенка неухильно зростав, набирання
балів нею самою виразно бажало кращого.
Врешті-решт
це призвело до того, що у леді Ю зрадили нерви. Незважаючи на те, що Порошенко
такий же кандидат від демократичних сил, як і вона сама, до того ж підтриманий
однією із правлячих партій – УДАРом, Тимошенко назвала Порошенка на президентських
виборах не суперником, а відвертим ворогом. І після цього звинувачення на його
адресу з вуст екс-прем’єрки посипалися, як з рога достатку: олігарх, ставленик
олігархів, я буду боротися з олігархами, я єдина, хто може побороти олігархічну
систему, і т.д. і т.п.
У запалі
бойових дій Тимошенко не давала собі ради, що її стара, десяти-п’ятирічної
давності риторика для людей, які пройшли випробування другим Майданом,
надокучлива, а подеколи і смішна. Надто з огляду на те, що, по-перше, боротися
з іншими олігархами бажає такий же олігарх – Тимошенко, який про щось таємно
домовлявся з найбільшим товстосумом України Ахметовим, а по-друге, представники
її ж партії, які нині на усіх ключових посадах в державі ( окрім СБУ), у
скрутні часи російської агресії та розгулу сепаратизму на Сході вирішили
опертися на тих же таки олігархів Сергія Таруту (Донецьк) та Ігоря
Коломойського (Дніпропетровськ). І якщо Тарута виявився занадто яловий і
неспроможний навести лад у власній домівці, то Коломойський справляється зі своїм
завданням більш ніж успішно. Та ще й поширює свій вплив на боротьбу з
сепаратизмом та агресією і на інші області України.
А ще проти
Тимошенко грало її власне минуле, яке ніколи не було чистим і безхмарним.
Підхіхікування Путіну на їхній спільній прес-конференції після окупації Росією
Південної Осетії, торпедування підписання Україною плану дій про членство в
НАТО, ганебна газова угода з Росією, за якою ми отримали найвищу ціну на
блакитне паливо у всій Європі, наміри утворити ширку з Януковичем, спроби провести
через парламент законопроект про заборону критики уряду… І цей список можна
було би ще продовжувати і продовжувати.
М’яко
кажучи, гарні слова у Тимошенко завжди розходилися зі справами, і час та
ув’язнення її у цьому ніскільки не змінили. У якості прикладу можна назвати
категоричну вимогу в одному із телеефірів не запитувати її більше про газову
угоду, хоч чіткої і зрозумілої відповіді на те, чому вона на довгі роки
зв’язала нею Україну, за усі роки, що минули від її підписання, леді Ю так і не
дала. Відтак про те, що саме рухало Тимошенко у Москві у 2009 році – чи, як
говорили одні, вона була на гачку у російських спецслужб, і цим радо
скористався колишній кагебіст Путін, чи отримувала з цієї угоди чималий відкат
сама, як про це говорили інші, нам нині залишається лише здогадуватися.
Чималі
сумніви викликає і прихильність Тимошенко до норм демократії, яких від
нинішнього політикуму вимагає суспільство. Про це свідчить як її прагнення
повернути на парламентських виборах закриті партійні списки, які знову
дозволять партійним вождям продавати місця у них за чималі кошти, а потім мати
у парламенті слухняних нардепів-кнопкодавів, так і антикорупційні
законопроекти, які передбачають формування цілої мережі волонтерів-стукачів.
Невідповідність
між риторикою, справами, темними сторінками минулого, власним далеко не
безбідним існуванням та закликами до початку війни з олігархами призвела до
того, що рейтинг Тимошенко покотився донизу. За даними опитування Центру
Разумкова у квітні рівень електоральної підтримки екс-прем’єрки знизився з
13,0% до 10,0%, у той час, як показники її основного суперника Порошенка зросли
з 28,2% до 33,3%.
Звісно, так
просто леді Ю здаватися не збирається. Учора Тимошенко фактично пішла ва-банк,
заявивши, що якщо на виборах переможе Порошенко, вона готова підняти третє коло
революції. Можливості це зробити у екс-прем’єрки справді є. Зважаючи на її
безкомпромісність, енергійність та авантюризм, можна не сумніватися у тому, що
на Порошенка у випадку його перемоги на виборах чекають нелегкі випробування.
Знищувати його рейтинг та можливості керувати державою Тимошенко буде так само
рішуче і наполегливо, як це свого часу робила з Ющенком. І якщо суспільство та
політикум удруге поведеться на тимошенківські ігрища, у виграші від цього не
буде ніхто.
Але це за
умови, якщо Тимошенко ці вибори програє. Шанси ж повернути річище у зворотній
бік у неї ще є. Надто з огляду на ще одне вчорашнє повідомлення прес-служби
Тимошенко з посиланням на джерела в СБУ – про підготовку замаху на
екс-прем’єрку. Реальна небезпека, чергова гра, чи хитрий виборчий трюк, який,
до того ж може бути реалізований так само, як у 1999-му році міфічні люди
Олександра Мороза здійснили псевдозамах на Наталію Вітренко, що разом із
Канівською четвіркою проклало шлях до другого президентського терміну Леоніду
Кучмі, – побачимо. Чекати залишилось недовго.
Володимир Хрущак
Немає коментарів:
Дописати коментар