Багато хто вважає, що українські протести, які за
інерцією здебільшого називають Евромайданом, уже здобули свої найважливіші
перемоги, попри те, що винних у побитті мирних демонстрантів не покарано, чинна
влада й далі чинна, а Угода про асоціяцію – недоторканно непідписана.
Для багатьох учасників перемогою є вже те, що ці
протести відбулися, що сотні тисяч українців знайшли в собі волю до
протистояння попри дошкульну поразку Помаранчевої революції та роки апатії.
Хай там як, але одну неспростовну перемогу Евромайданові
зарахувати можна: Україна знову опинилася в центрі уваги світових медій, до
того ж у дуже позитивному фокусі. Протести в Україні змогли впевнено
конкурувати з такими важливими новинами, як смерть Нелсона Мандели, або такими
невідворотними подіями, як різдвяні свята. Фотознімки та відеорепортажі,
аналітика, просто емоційні матеріяли на підтримку мітинґувальників не сходили з
екранів найбільших світових каналів і сторінок провідних видань.
Простежити навіть усі західні матеріяли складно, а вже
щодо текстів українських авторів, то вони й геть незліченні: здається, в
останні півтора місяця писати не про Евромайдан було моветоном, і такі статті
провалювалися в інформаційне небуття, недокоментовані на сайтах і недолайкані в
соцмережах. Чимало уваги присвятили українським подіям і блоґери та журналісти
з Росії, більшість яких скористалися можливістю приїхати до Києва та побачити
все на власні очі.
У текстах усіх трьох умовних блоків – українського,
російського та західного – можна простежити певні тенденції та об’єднавчі
мотиви. Розглядаю їх, рухаючись від епіцентру подій до периферії, від текстів
безпосередніх учасників, палко зацікавлених в успіху протестів, до текстів
більш відсторонених спостерігачів.
* * *
У текстах українських авторів від самого початку
найбільше, певно, простежувалося радісне здивування тим, що українці в такій
великій кількості піднялися на протест, попри те, що жодні прогнози такої
можливости не передбачали. Особливу увагу авторів на початку протестів
привернула активна участь у них студентства. Той перший етап тепер подеколи
навіть називають «студентським майданом». Такий розвиток подій вочевидь увійшов
у суперечність із поширеним стереотипом про політичну пасивність і низьку
громадянську свідомість молоді та породив цілу низку текстів, пронизаних
патосом народження нової нації чи принаймні переродження старої. «Студентський
порив (не бажаючи образити всіх нас, решту) – чи не єдине, що дозволяє говорити
про вражаючу перемогу Країни на тлі принизливої капітуляції держави», – пише Сергій Рахманін
у статті «Чайка на ім’я Евромайдан» («Дзеркало тижня. Україна», 2013, 29
листопада). Й очікувано проводить паралель між «студентським майданом» і
подіями у Франції 1968 року:
«Революція неймовірна, тому що вона справжня», – було накреслено на
знаменах студентської революції 1968-го. Наша еволюція здається неймовірною,
але вона справжня. У неї з’явилося дихання. Юні, які вийшли на Майдан, ТАК
дихають. Всупереч усьому, що відбувалося навколо два десятки років. Вони готові
ТАК жити.
Крім того, саме активність студентства бачиться
Рахманінові чинником, який уможливив протест попри тривалий період апатії та
зневіри:
Чимало тих, кому трохи за двадцять і хто сьогодні є
справжнім господарем Евромайдану, не обтяжені розчаруваннями, які накрили
хвилею тих, хто стояв на Майдані-2004. Вони вільні від захололих надій,
обридлих розчарувань і завмерлих страхів. Вони вільні від виснажливої мантри
«Другий Майдан неможливий». Бо для них він – Перший. Чесний. Головний.
Власне, ця стаття встигла вийти за мить до катастрофи,
яка змінила обличчя Евромайдану, фактично перетворивши префікс «евро-» на
данину традиції: в ніч з 29 на 30 листопада стався кривавий розгін
«студентського майдану». Наступного ж дня кількість протестувальників різко
зросла, і демографія протесту змінилася. Образно кажучи, на вулиці вийшли
батьки, розлючені тим, що хтось насмілився бити їхніх дітей.
Утім, кількісне збільшення протесту, відвоювання
Майдану Незалежности у влади та встановлення там постійного табору лише
підтвердили деякі риси первинної природи Евромайдану. Зокрема, напрочуд
ефективна самоорганізація протестувальників закріпила за Евромайданом заслужену
славу горизонтального протесту і стала темою численних публікацій. З’явилося
безліч дописів про окремих осіб, людей здебільшого немедійних, – і звичайних
волонтерів, і організаторів різних процесів на Майдані, від збирання та видачі
теплого одягу до розселення приїжджих*. Досвід волонтерства вочевидь став новим
і натхненним для багатьох інтелектуалів, журналістів, людей, які раніше не бачили
інших шляхів зробити внесок у протест, окрім як застосувати свої професійні
знання й уміння. Просто, але точно цей феномен пояснила через власний досвід
роботи волонтером на кухні у Будинку профспілок Анна Гулевська-Черниш:
Звичайно при виході таці з чаєм і кавою розбирають миттєво – ви й оком не
змигнете. З бутербродами доведеться затриматися на 3-5 хвилин та пройти з тацею
5-10 метрів праворуч і ліворуч від виходу. Таці з гарячими стравами
виносять до стаціонарної їдальні ліворуч від виходу. Результат відчуваєш умить:
слова подяки, що надходять якнайменше від 20 людей протягом трьох хвилин, як
рукою знімають пригніченість і нервову напруженість («Майданодрайв: інструкція
для початківців», life.pravda).
Досвід волонтерства став досвідом вдячної, осмисленої
праці для багатьох людей, утомлених марнотою повсякденних зусиль, що їх нещадно
поглинає прогнила та зашкарубла державна система.
Високий рівень самоорганізації та громадянської
свідомости протестувальників змусив багатьох авторів замислитися над тим, які
зміни та процеси в українському суспільстві оприявнює Евромайдан. Влучне
спостереження висловив політолог (і лівий публіцист) Алєксєй Блюмінов:
Чим є теперішнє українське суспільство? Воно роз’єднане. Але не на два
ворожі табори, кожен зі своїми цілями та цінностями, як запевняють нас нетямущі
пропаґандисти. Ні, воно роз’єднане на дві приблизно рівні частини, одна з яких
уже давно набула власної суб’єктности, а друга ні. В результаті перша частина
бореться за другу, успішно затягуючи її у воронку свого проєкту й
асимілюючи найактивніших мешканців «болота». («Чому Майдан переможе»,
hvylya.org)
Більш розгорнуту структуру нинішньої
суспільно-політичної ситуації в Україні пропонує Ярослав Грицак. Він ділить
учасників поточних процесів на три категорії: людей «позавчорашнього»,
«вчорашнього» та «завтрашнього» дня. До першої групи автор відносить чинну
владу – це люди позавчорашнього дня, які думають у категоріях
фабричних труб і т. зв. ресурсної економіки.
Для них образ розвинутої України – це країна з масовою
зайнятістю населення у важкій індустрії, в якій панує порядок і дисципліна. Їх
погляд на майбутнє нагадує плани Хрущова, який закликав доганяти і переганяти
Америку, але пропонував бігти в інший бік: тобто виробляти більше вугілля,
сталі і т ін. («Як надати сенсу нашому безсенсовному становищу», zbruc.eu)
Люди «позавчорашнього дня» в
принципі не мають шансів на успіх: катастрофічні результати їхнього
господарювання бачить кожний неупереджений спостерігач.
Ці результати були б такими, якби влада навіть не була
злочинною і скорумпованою. Але оскільки вона таки злочинна і скорумпована, то
це ще сильніше применшує їхні шанси на майбутнє.
Людьми «вчорашнього дня» Грицак вважає партійну
опозицію:
Переважна більшість з них ніколи не були «господарниками» на зразок
Януковича чи Азарова. Вони робили кар’єри в інших умовах – як комсомольські
секретарі, кар’єрні дипломати, бізнесмени «бандитських 90-х». Це вже не
індустріяльний досвід – але ще не постіндустріяльний.<...> У кожному разі
вони не є носіями нових цінностей. Це добре видно хоч би з того, як вони у
«комсомольський спосіб» підімнули під себе Евромайдан і тепер скеровують його у
русло майдану 2004 року: тобто офіційно для боротьби з великим злом, а
неофіційно – для власного приходу до влади.
Людьми «завтрашнього дня» Ярослав Грицак називає
середній клас, середній бізнес та молодь, себто саму плоть Евромайдану,
принаймні такого, яким він був на перших етапах.
Кажучи про «комсомольський спосіб»,
яким партійна опозиція підім’яла Евромайдан, Ярослав Грицак, імовірно, має на
увазі дуже непрозорий процес обрання Ради новоствореного ВО «Майдан», яка мала
стати основним органом ухвалення рішень на Евромайдані та його офіційним
голосом. Принаймні чимало інших авторів розцінили маніпуляції з «радою
Майдану» як спробу «рейдерського захоплення» протесту опозицією. Чимало текстів
було присвячено цій ситуації; більшість авторів так чи так наголошували те, що
цілі Майдану та цілі партійної опозиції де в чому (часом багато в чому)
різняться між собою, що громадськість вийшла на протест спонтанно, не на заклик
опозиції, а тому розцінює її радше як іще одного учасника процесу, ніж як його
очільника.
Одним із найстривоженіших і найрозгніваніших
дописувачів на тему «рейдерського захоплення Майдану» став Тарас Возняк. Попри,
можливо, занадто емоційний тон більшости присвячених цій проблемі текстів, пан
Возняк ставить у них чимало незручних і потрібних запитань. У колонці «Навіщо
потрібне Народне Об’єднання “Майдан” і за яких умов воно можливе?»
(«Європейська правда», 27 грудня 2013 року) він передбачливо відзначає ось що:
Політичні партії й політичні лідери, здається, не
зрозуміли, що вони можуть тільки взяти в ньому участь. Але не можуть його
очолювати. Якщо вони спробують перетворити Народне Об’єднання «Майдан» у
підпорядковану політичним партіям чи їх лідерам структуру, то що ми отримаємо?
А ми отримаємо партійну «молодіжку» – недіючу, звісно. <...>
По-справжньому незалежні люди, по-справжньому незалежні громадські організації
просто відійдуть у сторону й далі робитимуть свою справу самостійно.
Власне, події вже почали розвиватися саме за цим
сценарієм: у Харкові зібрався незалежний від партійної опозиції Форум
Евромайданів (що його деякі депутати поквапилися охрестити «проєктом
Банкової»), набирає масштабів Автомайдан, який діє автономно від опозиції, а
подеколи і всупереч їй.
* * *
Якщо українські автори здебільшого прагнуть
розібратися в природі подій, зробити якісь прогнози та виробити стратегії, то
зарубіжні, зрозуміло, частіше просто нотують спостереження. У російських
джерелах мені взагалі не вдалося натрапити на аналітичні матеріяли; тамтешні
тексти можна поділити на дві умовні групи: дуже емоційні та сентиментальні
дописи опозиційно налаштованих росіян (таких публікацій більшість) і короткі,
наповнені маніпуляціями та спотвореннями нотатки у пропутінських виданнях
(таких меншість).
Із меншости й почнімо. Публікації у провладних
виданнях Росії напрочуд одноманітні і загалом суголосні з настроєм провладних
медій в Україні. Можна виокремити такі основні тренди: Антимайдан
протиставляють Майданові як реальний мітинґ, наповнений невдоволеними людьми із
власною позицією; втішно переповідають вістки про хвороби та злочинність на
Майдані; сам Майдан навіть у текстах із претензією на нейтральність
зображується як дуже хаотична, погано організована вакханалія народного гніву,
бунт «бессмысленный и беспощадный». Колумніст газети «Комсомольская правда»
Ніколай Варсєґов майже дослівно так і пише у тексті з промовистою назвою «Бунт
за право піти в холопи»: «Люблю українські бунти безглузді, але витончені – з
жагучими дівчинами на Майдані, з піснями, танцями, політичною клоунадою.
Кожного разу приїздив я на майданську бузу ніби на яскраве свято. А нині не
випало з низки причин. Та й нині все не так, ніяких уже веселощів. Масовка
лютує, бруківкою кидається. А заради чого лютують?». Власне, це одна із двох
притаманних провладній російській журналістиці інтонацій, коли заходить про
Евромайдан: або ось така блазнювата жовчність, або сухуватий об’єктивізм із
ледь помітними вкрапленнями праведного гніву.
Вікторія
Наріжна
Немає коментарів:
Дописати коментар