Прикрощі «евразійської» орієнтації

Це стаття про перетин ідентичности, геополітики та зовнішньої політики. Я маю намір дослідити, як пов’язано національну ідентичність, геополітичні уявлення та міжнародну поведінку; відкрити причини устійнености «евразійських візій» у сучасній Росії; а також відобразити, як евразійські способи мислення і теоретизування простору відбиваються на геополітичних конструктах деяких із найкомпетентніших опонентів евразійства, водночас поміщаючи цю дискусію в ширший контекст дебатів навколо російських національних інтересів.

 

Тут я йду слідами сучасних досліджень у царині просторової історії, що намагається «з’ясувати ключову характеристику національної ідентичности – географічну територію та її символічне значення». Едит Кловз пояснює у своїй нещодавно виданій книжці «Росія на вістрі: уявлені географії та постсовєтські ідентичності», чому варто проводити таку розвідку. «Домінантні в сучасному дискурсі про ідентичність географічні метафори, – каже вона, – розкривають сенс того, що те, хто є росіянином, залежить від того, як особа визначає, де є Росія». 

Мої основні арґументи такі. Хоча відродження ідеї «Росія – Евразія» (як її концептуалізували класичні евразійці у 1920-х роках) виявилося дуже зручним у постсовєтській Росії одразу після розпаду Совєтського Союзу, виглядає, що ця «евразійська» орієнтація викликає дедалі більшу опозицію, зокрема з боку російських (етнічних) націоналістів. Існує напруга між «імперською» конотацією поняття «Евразія» (чітко помітною у проєкті Евразійського Союзу Владіміра Путіна) та вимогами створити Російську національну державу. Ця напруга відбивається в очевидній неузгодженості російської зовнішньої та внутрішньої політики. Виглядає так, що стратегічна націленість Кремля на евразійську інтеґрацію з колишніми совєтськими країнами і на підтримку вільного руху товарів, капіталу та людей через широкий евразійський простір суперечить чимраз більшому внутрішньому занепокоєнню масовим напливом «культурно чужих» міґрантів і спричиненими цим ксенофобським настроям. 

Амбітне бачення Евразії, яку очолює Росія і яка становить один із головних світових полюсів сили і здатна успішно змагатися з іншими полюсами (як-от Европейський Союз, Сполучені Штати і Китай), та гучні заклики закрити кордони Росії з більшістю її евразійських сусідів і посилити іміґраційні закони в країні, очевидно, працюють як протилежні цілі. Виглядає, що амбітний образ Росії як інтеґратора й лідера «Серединного континенту» програє ізоляціоністському образові «Острова Росія».

1

Навесні 1996 року Єльцинів радник Ґеорґій Сатаров, якому згодом доручать розробляти російську національну ідею, у розмові з Дейвідом Ремніком відверто зауважив: 

Коли руйнували тоталітаризм, ідею ідеології руйнували разом із ним. Сформувалася думка, що національна ідея – це погано. Але разом із помиями вихлюпнули немовля. Наші кремлівські опитування показують, що люди шкодують за цим.

Понад п’ятнадцять років по тому Сєрґей Караґанов у нещодавній статті «Навіщо потрібна національна ідентичність» в основному повторив давні занепокоєння Сатарова: 

… саме слово «ідеологія» набило тяжку оскому після сімдесяти років комунізму. Були сподівання, що саме суспільство, народ народить собі нову ідентичність і нову ідеологію. Не склалося. Із совєтською ідентичністю сяк-так попрощалися. А нової, крім одинокої на сьогодні національної ідеї – пам’яті про Велику вітчизняну війну – не створили. <…> Але проблема визначення того, хто ми, з якою своєю історією ми себе асоціюємо, чи є ми самостійною, але периферійною частиною Европи і чи ми хочемо нею бути, стоїть. <…> Іще гостріше стоїть питання про те, якими ми хочемо бути і куди ми (більшість російської еліти, людности) хочемо йти.

А нещодавно одне московське ліберальне видання підсумувало це так: 

Болісний перехід від покійної совєтської імперії до нової незалежної Росії тривав довгу чверть століття. Досі, однак, виглядає, що пошук національної ідентичности зайшов у глухий кут. 

Тож як сум’яття щодо ідентичности пов’язано з міжнародною поведінкою Росії? 

Дослідники міжнародних відносин і політичні аналітики довго сперечаються про те, якими є ключові рушії російської зовнішньої політики, яким є її зв’язок із націоналізмом і яку роль відіграють ідейні чинники у формуванні поведінки Росії. Представники лібералізму вказують на чільне значення російської внутрішньої політичної філософії кожної окремо взятої миті, хай би який був її конкретний історичний зміст. Своєю чергою, «реалісти» доводять, що історично Росія майже завжди була прагматичним міжнародним актором, чию поведінку великою мірою зумовлювали традиційні клопоти – передусім безпека та матеріяльний інтерес, – залишаючись здебільшого поза впливом ідеології чи націоналістичного сентименту. Силкуючись примири-ти ці протилежні підходи, третя школа – конструктивістів – припускає, що замість убачати у внутрішніх та зовнішніх чинниках суперечності, їх треба розуміти як «діялектичні та суб’єктивно пов’язані через політичний процес». Насправді, запитують вони, що означає поняття «національні інтереси»? Спроєктовані назовні, вони «самі завжди є означувані суб’єктивно через призму внутрішнього націоналізму – держава може погодити такі інтереси, лише коли сама національна ідентичність є визначеною». 

Та річ у тім, що за двадцять років після розпаду Совєтського Союзу постсовєтська ідентичність Росії не є чітко визначеною. Виглядає, щопошуки статусу великої держави та глибоке антизахідництво, що випливають із «почуття образи через уявне приниження з боку Заходу», який нібито відмовляє Росії у бажаному визнанні рівного статусу, діють як замінники чіткого самовизначення та (емоційної) бази для формулювання політики. І це приводить нас до класичного евразійства та його відродження у 1990-х роках.

2

Пошук причин, здавалося б, раптового повернення евразійства після декількох десятиліть забуття ви-глядає легким. Складно не помітити структурну близькість між двома російськими «катастрофами» – 1917 та 1991 років. На зламі XXI століття, як і на початку XX-го, здезорієнтовані народні маси пережили колапс імперської держави, а Росія втратила статус великої держави. У ситуації радикальної зміни кордонів евразійство з його «уявленою географією» виглядало саме тим, що лікар виписав. Однак, можливо, не менш важливою була психологічна й емоційна атмосфера, яку спричинили ці геополітичні катаклізми. 

Цікаво, що старші сучасники евразійців, Ніколай Бєрдяєв та Васілій Зєнковський (обоє еміґранти), особливо наголошували «катастрофічний світогляд» евразійців та психологічну основу руху. «Евразійство – це найперше емоційний, а не інтелектуальний рух, – доводив Бєрдяєв. – Його емоцією є реакція творчого національного та релігійного інстинкту на катастрофу, яку ми пережили». Своєю чергою, Зєнковський стверджував, що «в евразійстві підставовою та впливовою є не ідеологія, а психологія». 

Психологія та емоції, безсумнівно, відіграли немалу роль у формуванні типу мислення постсовєтських росіян, змусивши багатьох із них негайно визнати евразійців 1920-х за своїх духовних братів. Цікава паралель між гострою відразою, якщо не відкритою ненавистю евразійців до Заходу та глибокою ворожістю сучасних російських еліт до провідних західних сил. 

Однак не треба недооцінювати складність і багатство евразійських ідей. Є декілька важливих вимірів чи граней класичного евразійства: географічний/геополітичний («Евразію» сприймаємо як самодостатній «Серединний континент», унікальну цивілізацію та «світ у собі»); історичний («Росія-Евразія» постає як державна цілість, народжена від повільного руйнування «Монгольської Співдружности»); імперський («Евразія» як синтетична культура та політія, яку створили братні евразійські народи); національний («Евразія» як природний місцерозвиток російського народу й арена майбутнього тріюмфу православ’я) та політичний («Евразія» як неліберальна політія, керована потужною ідеєю з керівною елітою, яка бачить себе як її опікунів («ідеократія»)).

Тож евразійство можна подати як специфічний тип російського націоналізму (єдиний «справжній» націоналізм, протиставлений решті); консервативну ідеологію (яка критикує европейські ліберальні цінності); чи модерністський/антиколоніяльний рух (що воскресив дискурс романтизму XIX століття й адаптував його до сучасних умов). 

Щоб краще зрозуміти складність (і багатозначність!) евразійської «системи», варто сконтекстуалізувати її постання та еволюцію. Класичне евразійство виникло у специфічному історичному контексті: рух здебільшого сформували потрясіння революції 1917-го, руйнування російської багатоетнічної імперії та її пізніше – у радикально іншому вигляді – відтворення, що його здійснили переможні більшовики. Тож ро-сійські імперіяльні труднощі, стосунки між націоналізмом/націоналізмами та реальністю імперії були у серцевині евразійського дискурсу. Його основою був потужний образ «Росії-Евразії»: просуваючи цей образ, евразійці намагалися поєднати імперію та націю, викувати – через поняття «пан-евразійського націоналізму» – всеосяжну «евразійську» ідентичність, де її суб’єкта буде розчинено в наднаціональному конструкті. Це була відчайдушна й інтелектуально смілива спроба, як добре зауважив один коментатор, «урятувати імперію через її заперечення».

Іґорь Торбаков

http://krytyka.com/ua/articles/prykroshchi-evraziyskoyi-oriientatsiyi