Від редакції Журналу «Ї».
Пропонуємо знакову статтю німецького україніста дослідника кафедри політології
Києво-Могилянської академії Андреаса Умланда, яка розглядає доцільність
стилізації Євромайдану в неонаціоналістичному стилі з огляду на загальноукраїнське
завдання формування новітньої української спільноти у її сьогоднішніх кордонах.
Стаття
появилася 31 грудня 2013 р. на ресурсі «Лівий берег» - саме напередодні
скандального факельного походу 1 січня у Києві. Оскільки, на наше переконання,
захід був запрограмований на провокації перш за все для російського (хоча не
тільки) телебачення і досі не отримав ані найменшої реакції з боку лідера
організатора походу ВО «Свободи» Олега Тягнибока, вважаємо за доцільне
продовжити дискусію, яку запропонував др. Андреас Умланд.
Від редакції LB.ua.
Публікуючи текст відомого німецького політолога Андреаса Умланда ми
усвідомлюємо наскільки неоднозначну реакцію він може спровокувати. Багато тез
експерта спірні й не завжди збігаються з думкою редакції. Разом з тим, думка пана
Умланда співзвучна позиції багатьох українців, в тому числі і тих, що
підтримують Майдан. LB.ua запрошує лідерів «Свободи», представників інших
політичних сил, українських інтелектуалів та громадських діячів до дискусії про
роль націоналізму в нинішньому протестному русі і становленні сучасної
української нації.
Писати про різні наслідки розділеної
історичної пам'яті України для її постсовєтської політики - невдячне завдання.
Відповідь націоналістичної інтелігенції України навіть при найменшому натяку на
найбільш відомі факти щодо згубності глорифікації спірних тем Другої світової
війни для побудови української держави - завжди один і той же: Вбити того, хто
це сказав! І не важливо, що було сказано і з якою метою. Автора, що наважився
зробити навіть ну зовсім вже очевидні висновки щодо доцільності героїзації націоналістів
часів війни, ганьбитимуть чи, в кращому випадку, читатимуть йому повчання, або
ж - і те й інше. Сам аналітик, а не його аргументи, буде поставлений під сумнів
- при необхідності за допомогою голослівних звинувачень або навіть відвертого
наклепу. Причиною і виправданням таких риторичних стратегій буде мурований
патріотизм нападаючого і його палаюча любов до України. Але чи таким вже
патріотичним є розповсюдження символів, гасел та ідей, пов'язаних з так званим
бандерівським рухом, в реаліях пострадянської України?
Етноцентристський ухил третьої
постсовєтської української акції масової непокори
Нинішній протест в Україні - вже третій
подібний народний протест після «революції на граніті» 1990р. і «помаранчевої
революції» 2004р. На відміну від цих ранніх протестів Євромайдан відрізняється
значною роллю, яку в ньому відіграють імпліцитні, а іноді й експліцитні
націоналістичні посили. Насамперед, це проявляється в широкому використанні
гасел і символів, які явно чи не явно стосуються Організації українських
націоналістів Степана Бандери часів Другої світової війни. Цей дискурс
просувається в першу чергу націоналістичною партією «Свобода» на чолі з Олегом
Тягнибоком, але він був підхоплений і
іншими політичними і громадськими силами.
Будучи
активним учасником «революції на граніті» 1990 р., у 2004р. Тягнибок був
виключений з фракції партії «Наша Україна» у Верховній Раді за антисемітські
висловлювання, проголошені ним раніше в тому ж році. У зв'язку з цим під час
«помаранчевої революції» він грав лише незначну роль. Але сьогодні Тягнибок -
один з лідерів протестного руху, які формують його риторику, ідеологію та
акції. Правда, за даними останніх соціологічних опитувань, Тягнибока і його
партію підтримують тільки 5-6 % українського населення. Крім того, за
результатами ряду експериментальних досліджень громадської думки, проведених
різними соціологічними службами, Тягнибок є єдиним лідером опозиції, який міг
би програти на гіпотетичних президентських виборах у другому раунді проти
чинного президента Віктора Януковича, який сам себе дискредитував.
Проте, будучи
ефектними ораторами, мають гучну групу підтримки середу протестувальників,
Тягнибок і ряд інших представників «Свободи» під час теперішніх протестів
представлені на вулицях, подіумах, і в українських ЗМІ непропорційно широко. У
той час, як «Свобода» має відносно нечисленну фракцію в українському парламенті
і являє собою найбільш регіоналізовану частину української опозиції, в рядах
українського протестного руху її лідери помітні такою самою мірою, якщо не
більшою, ніж представники двох інших, більш значущих опозиційних партій –
партії УДАР і «Батьківщини».
Сам по собі
цей феномен не був би проблемою. Представляючи парламентську фракцію, Тягнибок
і Со, звичайно, мають право брати участь в народних протестах і просувати себе
серед опозиційних виборців. Крім того, «Свобода» зробила значний внесок в
ефективну організацію, підтримку бойового духу та забезпечення фізичного
захисту протестувальників. Більш того, Тягнибок та інші лідери «Свободи»
останнім часом пом'якшили антизахідні аспекти своєї ідеології, і вже з 2012р.
зайняли виражено проєвропейську позицію. Вони це зробили, незважаючи на явні
протиріччя між їх ідеологією і повоєнними європейськими цінностями і на
відверто євроскептичну позицію більшості їхніх колишніх і нинішніх вкрай правих
партнерів у Центральній і Західній Європі - наприклад, французького
Національного фронту, Націонал-демократичної партії Німеччини або італійської
Нової сили.
Але з іншого
боку «Свободі» вдалося накинути загальному протестному руху кілька своїх
специфічно націоналістичних тем, символів і гасел. Це стосується, перш за все,
червоно-чорного прапора Української повстанської армії, який символізує кров і
грунт, і бойового кличу УПА «Слава Україні! - Героям слава»!. Ведучий
Евромайдана, Євген Нищук, допоміг перетворити це гасло в головний девіз руху
протесту, який як мантра повторювався протягом минулих тижнів сотні разів.
Більше того,
на київському Майдані Незалежності почали поширюватися навіть такі явно
етно-націоналістичні гасла як «Україна - понад усе», «Смерть ворогам!», або
«Слава нації!» - факт, який був розкритикований, серед інших, наприклад,
популярним фольк-рок-музикантом Олегом Скрипкою.
Поширення цих
слоганів - це в першу чергу результат їх популяризації «Свободою» та іншими
етно-націоналістичними групами, надмірно широко представленими на Євромайдані,
включаючи Конгрес українських націоналістів, українську платформу «Собор» або
Правий сектор. У своїх публічних виступах Тягнибок використовував такі формули як
«національна революція» і «національна держава» для опису свого бачення природи
і цілей цього протесту. До нинішньої масової акції непокори бандерівські гасла
і символи інтенсивно використовувалися тільки в Західній Україні і грали лише
другорядну роль у попередніх народних протестах. Сьогодні, навпаки, деякі з них
стали мейнстрімом для всього опозиційного протестного руху, як її партійної,
так і її непартійною частини, і їх можна почути і побачити по всьому Києву, а
також в інших українських містах.
Антинаціональний характер
українського етно-націоналізму
На перший погляд сьогодні в Києві не
відбувається нічого екстраординарного: сучасні демократичні революції, як
правило, завжди мали націоналістичний відтінок - іноді вельми демонстративний.
Деякі політологи навіть стверджують, що націоналізм підтримав лібералізацію і
демократизацію в посткомуністичній Європі. Однак відмінною особливістю ситуації
в Україні є те, що патріотичні символи та ідеї ОУН воєнного часу, які
проголошуються «Свободою» - не такі вже й загальнонаціональні, і навіть в
чомусь побічно сепаратистські. При цьому проблемою є не тільки і не стільки
амбівалентна історія огранізації українських націоналістів, яку одні вважають
визвольним рухом, а інші класифікують як фашистську партію. Не цей факт є
головною проблемою українського націоналізму, більшою проблемою є те, що
символи ОУН викликають позитивні відгуки тільки в Західній і меншою мірою в
Центральній Україні. А для більшості південних і східних українців оунівські
гасла і символи є недоречними і навіть образливими.
Саме ця
обставина, а не недолік ксенофобії та гомофобії в російськомовній Україні є
причиною того, чому «Свобода» була і, ймовірно, залишиться, лише другорядною
українською політичною силою. Незважаючи на доволі широке поширення расистських
стереотипів серед жителів Південної та Східної України, до яких могла б
апелювати «Свобода», партія Тягнибока не може сподіватися на те, що коли-небудь
збере в цих областях значний електорат. Заважає їй в цьому у першу чергу її
героїзація ОУН-УПА. Хоча «Свобода» і називає себе Всеукраїнським об'єднанням,
але з названої причини вона залишається регіональною партією, яка популярна,
головним чином, у Галичині, Волині і в Києві, а також, меншою мірою, в інших
частинах Західної та Центральної України. А це далеко не вся країна.
Значна роль,
яка відводиться спірним історичним темам на Євромайдані тим більше дивна, що
існує ряд більш-менш безперечних для більшості українців епізодів і фігур
загальнонаціональної історії України. Наприклад, гордість за середньовічну
Київську Русь, пам'ять про козацькі республіках XVI-XVII ст., культ
національного поета Тараса Шевченка чи скорбота за мільйонами жертв голоду
1932-33 рр. – це теми, які на даний час об'єднують всю українську націю.
Помірно націоналістичні українські інтерпретації цих сюжетів можуть викликати обурення
тільки серед офіційних російських або прокремлівських українських істориків.
Проте, навіть
південні і східні українці з їх тісними зв'язками з Росією схильні підтримувати
домінуюче у всій Україні бачення, наприклад, Голодомору як специфічно української
трагедії. Незважаючи на те, що багато російськомовних українців почуваються так
чи інакше пов'язаними з Росією, тим не менше, більшість з них розцінює нинішнє
амбівалентне подання Сталіна в контрольованих Кремлем російських ЗМІ, а також
оцінку його постаті Комуністичною партією України неадекватними. Таким чином, є
цілий ряд важливих історичних періодів, в інтерпретації яких у більшості
українців не виникає значних спірних питань і які скоріше об'єднують Схід і
Захід країни.
І навпаки -
адекватна оцінка дій та ідеології бандерівського руху - одна з найбільш спірних
історичних проблем України. Більшість жителів Галичини і частина мешканців
Західної та Центральної України - в першу чергу це прихильники «Свободи», -
схильні трактувати ОУН і його військове крило, УПА, у винятково епічних
термінах. Націоналісти-україномовні, нагадуючи своїх балтійських колег, навіть
героїзують серед керівництва ОУН відомих колабораціоністів, як, наприклад,
Романа Шухевича – який певний час був гауптштурмфюрером горезвісного підрозділу
шуцманншафтенів. Як відомо, мільйони жителів Сходу і Півдня країни розцінюють
ті ж самі політичні фігури як чужі своїм історичним традиціям, або навіть як
зрадників у спільній боротьбі народів Совєтського Союзу проти фашизму. Ці
розбіжності в історичному дискурсі України – є простими банальностями для всіх,
хто цікавиться українською політикою як в Україні, так і за її межами.
Географічно розділена пам'ять про Другу світову війну була підтверджена
дюжинами опитувань громадської думки та регіональних досліджень.
Втеча українських патріотів від
дійсності
Незважаючи на їх очевидність, наслідки, які ці
розбіжності повинні мати для української партійної політики, громадських
дебатів, громадянських акцій та інтелектуального дискурсу обговорюються
політичними лідерами, активістами та аналітиками України недостатньо.
Географічний поділ пам'яті про Другу світову війну як такий визнаний всіми і
добре вивчений. Але які актуальні висновки, риторичні стратегії і політичні дії
повинні братися на озброєння з огляду на такий стан справ? Замість того, щоб
ставити подібні запитання і намагатися на них відповісти українські патріоти
пробують не бачити цих викликів а тому уникають і відповідей на них. Стикаючись
з запитанням про суперечність між їх підтримкою та розповсюдженням
бандерівського гасла і неконгруентністю історичної пам'яттї мільйонів східних і
південних українців, національно орієнтовані діячі вдаються до ескапістської
тактики уникання від обговорення самої проблеми. Вони або пускаються в псевдоісторичні
лекції, намагаючись обілити українських ультранаціоналістів часу війни або ж
використовують тактику неосовєтського «а-у-васництва»: А як на щодо того чи
іншого протиріччя в історичній пам'яті в тій чи іншій іншій країні (тобто у вас
самих – ред.)?
Історичні
лекції патріотів часто просто повторюють агіографії ОУН, які вийшли з-під пера
тих українських авторів, які явно співчували або навіть мали організаційні
зв'язки з об'єктами своїх досліджень. «Свободівці» та інші патріоти повторюють
формули, накинуті самозваними експертами з історії, які рідко або ніколи не
публікуються в провідних академічних журналах і не відвідують найбільш важливих
наукових конгресів у своїй царині. Патріотичні «а-у-васники» своєю чергою
вдаються до тільки частково порівнювальних проблем за кордоном (наприклад, в
Ізраїлі) або намагаються виправдовувати подвійність власних політичних
преференцій шляхом протиставлення їх іншим (наприклад, польським ).
Якщо
східноукраїнські комуністи звеличують Сталіна, чому західноукраїнський націоналіст
не може вихваляти Бандеру? – це приклад одного з найбільш абсурдних
«аргументів», які іноді можна почути навіть від освічених українців.
Головний
недолік цих відповідей полягає в тому, що вони відвертають увагу на
псевдоаналітичні або парапорівняльні дебати про природу ОУН і заважають
зосередитися на вирішенні суттєвої практичної політичної проблеми сьогоднішньої
України. Замість того, щоб намагатися сформулювати історичний наратив, який
буде прийнятним для більшості громадян України, націоналістичні апологети
зазвичай відкривають різні дискусії про те, хто правий, а хто ні. Часто ці
спростування включають явне або неявне приниження опонента шляхом виставлення
його наївною жертвою або ж шкідливим розповсюджувачем совєтсько-російської
кремлівської пропаганди. Таким чином, подібні дебати тільки ще більше
посилюють, а не зменшують розбіжності між різними частинами України. Плутана
аргументація українських патріотів щодо історії, моралі та порівнянності і далі
продовжують підривати, а не підтримути ідейні підвалини консолідації
української держави. В результаті їх ескапістських риторичних стратегій ці
неначе б то патріоти насправді роблять щось зовсім протилежне, від того, що
вони проголошують: вони радше руйнують, ніж посилюють українську політичну націю.
Ба, навіть гірше: своїм дискурсом, що сіє чвари серед українського населення,
вони побічно, але ефективно сприяють російському неоімперському ірредентизму.
Наприклад,
стандартною відповіддю на запитання про придатність гасла «Героям слава!» у
якості головної мантри протестного руху буде звичайна зміна теми розмови.
Найбільш відкриті респонденти почнуть обговорення історичного походження
старого слогана «Слава Україні!», просто ігноруючи запитання щодо «героїв».
Трохи більш вникливі дискутанти у відповідь на критику цього гасла відбудуться
тривіальними поясненнями того, що воно означає для сьогоднішніх демонстрантів
на Майдані Незалежності, що для багатьох протестувальників це гасло не має
більш глибокої історичної конотації, що воно служить відображенням їх емоцій в
ці історичні часи, що воно об'єднує людей з різних областей, включаючи
російськомовних, що приїжджають в Київ, і так далі.
А найбільш
важке запитання буде вперто ігноруватися: запитання ж не про те, що мають на
увазі протестанти, коли викрикують це гасло, а про те, що багато жителів
Східної та Південної України відчувають, коли чують «Героям слава!». Для
протестувальників на Майдані, включаючи жителів Донбасу чи Криму, «герої»
можуть бути універсальним терміном, який мало що означєа поза конкретним
контекстом цих протестів. І все ж, для багатьох жителів Сходу і Півдня України,
які чують ці гасла, їх специфічне історичне походження відоме і важливе. Для
них «герої» означатимуть воїнів УПА, які вбивали в часи Другої світової війни
червоноармійців, які боролись з німецьким фашизмом і чиї діти сьогодні жодним
чином не вважають членів УПА героями. І, тим не менш, це складне протиріччя
часто просто ігнорується або на нього відповідають псевдо-моралістичною
проповіддю про те, що критик не розуміє минулого і сьогодення України або ж
звинувачення його в антиукраїнських намірах, які стоять за постановкою такого
богохульского питання.
Чи буде українська революція
успішною?
«Свобода» і деякі інші, дрібніші
етно-націоналістичні угруповання, які япредставлені на Майдані, вже зробили
погану послугу українській нації, наповнивши українське протестний рух своїми
специфічно бандерівськими гаслами, непопулярними в Південній і Східній Україні.
Особливо
сумним підсумком подібних дій є те, що етно-націоналісти впровадили в
українське громадянське суспільство формули, які можуть підірвати формування
об'єднаної української громадянської спільноти.
Протестувальники
не-націоналісти, які некритично сприймають як свої етно-націоналістичні гасла і
символи, роблять стратегічну помилку: використовуючи амбівалентні історичні
посилання в своїй боротьбі з напівавторитарних режимом, вони одночасно сприяють
підриву становлення української політичної нації. Вони також створюють перепони
у відносинах опозиції з ЄС, а особливо з Польщею - найвірнішим другом України в
Європі. Цілий ряд більш-менш відомих західних представників і організацій, в
числі яких, наприклад, Європейський парламент, неодноразово і недвозначно
критично висловлювалися щодо ОУН. Більше того, використання протестантами
символіки і гасел ОУН непрямим чином допомагає путінській політиці «розділяй і
володарюй» на постсовєтському просторі.
«Свобода» анонсувала, що першого січня 2014р.
збирається організувати в Києві велике святкування 105 років з дня народження
Степана Бандери. Це не тільки надасть Кремлю і його агентам в Україні чудову
додаткову можливість дискредитувати Євромайдан (нагадуємо, що стаття вийшла 21
грудня 2013 р. – ред.). Це загрожує - крім неминучих російських політичних
інтриг - ввести багатьох людей всередині і за межами України в оману щодо
походження, змісту і цілей теперішніх протестних акцій у Києві. У гіршому
випадку, одного разу історики можуть прийти до висновку, що Путін і Тягнибок
спільно досягли успіху в роздробленні молодої української держави.
Первісна версія цього тексту була критично
прокоментована кількома колегами, включаючи Антона Шеховцова (Лондон), Оксану
Шевель (Бостон), Івана Качанівського (Оттава), Вільфрід Їльге ( Лейпциг), Пера
Рудлінга (Лунд ), Андрія Портнова (Берлін) і Девіда Марплза (Едмонтон). Проте
жоден з них не несе відповідальність за невірні тлумачення або помилки, які
може містити остаточна версія цієї статті.
Андреас Умланд - канд. іст. н. (Доктор Філ. FU
Berlin), канд. підлогу. н. (Кандидат Кембридж), доцент кафедри політології
Києво-Могилянської академії. Член Міжнародного клубу «Валдай»,
Науково-експертної ради Комітету з питань європейської інтеграції Верховної
ради України та Цивільного ради української секції Міжнародної асоціації
студентів політичної науки.
Андреас
Умланд
Немає коментарів:
Дописати коментар