Пролітаючи над Європою. Що потрібно для масштабних зрушень в Україні

Що потрібно, щоби перетворити Україну з об’єкта чужих інтересів на суб’єкт власної політики?

П’ятдесят днів, п’ятдесят ночей... Хоч би чим закінчився Євромайдан (а він, вочевидь, у цьому вигляді навряд чи закінчиться рішучим поваленням правлячого режиму), і сам він, і події навколо нього вкотре змушують прокладати подальший маршрут України.

Протести ніяким магічним чином не перенесуть нас в інший час, вони так само не змінять нашої географії. Ми залишаємося разом із внутрішніми проблемами, як і з нашими сусідами. Перше доведеться рішуче виправляти, друге корекції ніби не підлягає.

Доки народ на Майдані чекає притомного плану дій від лідерів опозиції (а інших на сцену в prime time, себто першу половину дня неділі й свят, не пускають), десятки великих і малих «мозкових центрів», як вельми фахових, так і безнадійно аматорських, намагаються окреслити подальші перспективи руху не лише нинішнього конкретного громадського спротиву, а країни як такої. Можна без особливого ризику перебільшення констатувати, що цим так чи так переймаються практично всі, кого можна назвати інтелектуалами чи активістами, і не тільки в столиці, а й майже в кожному великому місті.

Хтось обмежується гаслами, когось засмоктує ідеалізм, хтось малює чергову утопію, а хтось передусім виходить із реалій. А реалії в нас такі: самих по собі сили невдоволення й гніву недостатньо, щоби повалити систему; політики не здатні очолити цей рух; значна частина українців перебуває в умовному радянському минулому, нікому не вірить і боїться змін; європейська спільнота не настільки зацікавлена в Україні, щоби сваритися з Росією, а остання, своєю чергою, поводиться так, як звикла поводитися завжди й скрізь, якщо має для цього ресурси. Про те саме відверто пишуть міжнародні спостерігачі: «Хоч би хто прийшов до керма, країна залишатиметься заручницею геополітичного змагання між РФ та ЄС, нікуди не подінеться її внутрішній розкол і не з’явиться сильний лідер» (див. Тиждень, № 51/2013). Інакше кажучи, Україна є не цілісним суб’єктом політики, а лише сферою реалізації чужих інтересів. Що потрібно, щоби повернути їй суб’єктність?

Клозети в головах

Останнім часом ніби домовилися, що внутрішній розкол України є. Тільки проходить він не за географією, а за ментальністю. Немає ніякої проросійської частини України, є Україна прорадянська, занурена в уявне, неіснуюче минуле. Якщо хтось думає, що на Рівненщині чи на Закарпатті відсутній совок, хай краще вивчить реалії. Просто на Південному Сході його концентрація значно – критично! – вища з історичних причин (індустріалізація, яка завжди провокує міграції, втрату коріння та створення специфічного культурного середовища), а помітити його легше завдяки мовному реперу.

Розвіюванням мертвої міфології Українська держава цілеспрямовано не займалася і в кращі часи, а останніми роками Схід під орудою донецьких комісарів перетворився на заповідник ідеологічного мотлоху: фантомний культ «спільного минулого», героїзація трагічної війни в найпримітивніших сталінсько-брєжнєвських формах, байки про СРСР як про втрачений рай, територію впевненості й добробуту, демонізація решти українського народу – все це ллється щедрим потоком з обласних телеканалів, місцевої преси, наочної агітації на розгубленого, затурканого обивателя. Якщо додати тиск медіа-продукту з-за східного кордону, можна лише дивуватися, що в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі ще є стійкі люди, які зберегли свою психіку неушкодженою. Частина їх, до речі, стоїть на київському Майдані, частина – на місцевих. Решта не розуміє, навіщо їм Європа, який стосунок вона має до Європи, що на них чекає в Європі, крім «безробіття та одностатевих шлюбів».
Можливо, одним із найнагальніших завдань історичного моменту є формулювання цілісного уявлення про країну як окрему даність, її власний історичний досвід і власний шлях розвитку, тобто свою долю, відмінну від долі імперії, до якої вона недовгий час входила. Цим не можуть займатися лише школа (та ще й під таким керівництвом) і поодинокі ентузі­асти-краєзнавці. Хтось має пояснити тим нещасним, що Україна не рухається в Європу, вона туди повертається. Розповісти про форми давньої української державності, досконалі для сво­­го часу закони, судові практики, демократичні інститути, місцеве самоврядування, на відміну від східного сусіда, де все й завжди відбувалося тільки з дозволу спершу хана, потім царя, потім генсека. Ну й про мову, яка (якщо вірити саме імперським етнографам!) ще 100 років тому, за винятком нечисленного населення деяких великих міст, не роз’єднувала, а об’єд­нувала всю Україну, до того ж у значно ширших кордонах, ніж нині.
Можливо, опозиція разом із громадськістю вірять, що лише розчарування в ненажерливих регіоналах достатньо, щоби виграти наступні вибори. У такому разі вони недооцінюють «темний бік сили». Освітні програми повинні стати невід’ємною частиною політичного наступу, без них він якщо не приречений, то щонайменше малоймовірний. Ось і завдання для тих активістів, які складають дорожні кар­­ти перетворень. Без подолання ментальної прірви між підданими минулого та громадянами майбутнього ніякі політичні зрушення в масштабах країни неможливі.

Європа – це...

Навіть побіжний аналіз виступів на різних Майданах країни свідчить, що гасло європейського шляху об’єднало носіїв дуже різних уявлень про бажаний сценарій розвитку. Тут і відверті адепти «правого сектору», і націоналісти на рівні початку минулого століття, і послідовні ліберали, і ліві європейського зразка. Усіх їх зібрав під прапорами (до речі, теж різними) протест, тобто енергія заперечення. Так, це заперечення неподобств і кривди, брехні й потворності, але на такій хиткій базі, без визначення позитивного імпульсу рухатися далі неможливо. Мало взяти під контроль адміністрацію – вокзал – пошту – телеграф (та ніхто й не дозволить їх зайняти), треба запропонувати суспільству спільний позитивний порядок денний.

Безперечно, в перервах між кричалками «Банду геть» зі сцени Майдану звучать цілком переконливі вимоги, які стосуються зміни правил гри в державі. Проте їм бракує системності, що не дивно, бо закони жанру публічного виступу ще ніхто не скасував. Інша річ, що представники різних політичних сил намагаються утриматися від надто суперечливих пунктів своїх програм, які вони висловлюють зазвичай у своїй аудиторії. Інакше кажучи, офіційна платформа Майдану недостатньо релевантна, щоби брати її за основу подальших дій.

Між тим європейські цінності – це не така абстракція, як може здатися ззовні (сподіваймося, тимчасово ззовні). Крім того що вони формулювалися впродовж кількох століть, то ще й відпрацьовувалися з усією прискіпливістю західної бюрократії різними офіційними інституціями у формі загальних засад і конкретних законів, обов’язкових для всієї спільноти ЄС. Ідеться про права особистості, які загалом сформульовано років 200–250; про гарантії приватної власності та її недоторканість; про поняття великого капіталу (а не олігархії); про соціально орієнтовану державу, де бідність зведено до мінімуму; про незалежний суд, якому вірить більшість громадян; про вибори без фальсифікацій і зловживань; про свободу преси, формальну та реальну, причому кожну з названих вимог підкріплено на рівні процедур і технологій, які важко оминути. Частково запровадження цих стандартів було передбачене Угодою про асоціацію, повз яку ми пролетіли немов фанера над Брюсселем. Інші правила довелося б імплементувати на момент повноцінного вступу до Євросоюзу (сподіваймося, так само негіпотетичного). Але ніхто не забороняє введення цих норм уже зараз, адже членство в ЄС – то не самоціль, а спосіб перетворити Україну на територію, придатну для життя. Ну а такі чесноти, як терпимість, доброзичливість, повага до іншого, милосердя, – це вже бонуси, для яких узагалі непотрібні ніякі формальні підписи, можна починати просто зараз із себе.

Звісно, Європа недосконала – досконалим може бути тільки Царство Небесне, проте на сьогодні це найкраще й найефективніше, що напрацювали народи континенту впродовж своєї історії, як теоретично, так і на власному подекуди гіркому досвіді.

Ідеали і запобіжники

За всіх вад і гріхів радянської системи в ній були свої запобіжники, які давали змогу уникати вже зовсім кричущих неподобств: так звані Партійний контроль, Народний контроль, відділи боротьби з розкраданням соціалістичної власності в системі МВС (славнозвісні ОБХСС), Комітет державної безпеки, до них слід додати поширену звичку «стукати» на ближнього – всі ці органи безжально конкурували між собою і якось обмежували апетити номенклатури. Разом із тоталітарною державою вони відійшли в минуле, відкривши дорогу найбільш неситим, найбільш безсоромним представникам нових «еліт».

Завдання розбудови держави, яким тішилися керівники України відразу після незалежності, насправді означало лише створення ідеальної годівниці для обраних. Тоді здавалося, що обраних буде досить багато, щоби не штовхатися. Природна еволюція організму призвела до того, що біля корита залишилися одиниці. Чекати, доки вони з’їдять одне одного, у країни немає часу.

Проблема полягає в тому, що нинішній персональний склад «еліт», який цілком природним шляхом, унаслідок неминучої еволюції, закладеної в систему від початку, опинився нагорі владної піраміди, не має жодних механізмів самообмеження. Якби все почати спочатку на тих самих засадах, тобто відтворити той самий СРСР, тільки без партбюро, результат був би той самий.

Держава, побудована на неформальних зв’язках без системи противаг, себто цінностей, втілених у закон, неминуче перетворюється на мафію. Який це має вигляд, людство не раз із болем спостерігало (й досі спостерігає) на прикладі багатьох країн Африки та Латинської Америки. Колективне ненажерливе чудовисько з’їдає все навколо себе, після чого або тікає з валізами діамантів до якоїсь нейтральної країни, або гине від куль неконтрольованого натовпу біля якогось смітника. Окремі члени вузького колективу можуть видаватися цілком пристойними, мати респектабельне обличчя й підтримувати стосунки на рівних з іноземними політиками, бізнесменами, артистами, проте внутрішня логіка їхніх дій залишається тією самою: жерти й ні з ким не ділитися.

Коли рано чи пізно, залежно від рівня розвитку суспільства, їхній спосіб існування опиняється під загрозою, вони не гребують ніякими засобами, щоби утримати статус-кво, включно з прямим насильством. Кінцевий рубіж їхньої експансії – встановлення тоталітарного ладу, де різниця між неформальним організованим злочинним угрупованням і державою як такою разом із її силовими органами фактично зникає. Будь-які поняття на кшталт національного інтересу, державної політики остаточно втрачають сенс. Гірко й смішно це констатувати, але Маркс мав рацію: для олігарха немає Вітчизни, заради збереження норми прибутку він готовий продатися разом із країною.

У нашому випадку це, зокрема, означає, що будь-які суперечності між олігархами та владою відійдуть на другий план, якщо постане можливість увійти до правлячого клубу сусідньої держави, за умови, що буде надано певні гарантії недоторканості та відкрито доступ до нових ресурсів.

Єдиною протиотрутою від такого сценарію може бути запровадження європейських правил гри. Тільки вони здатні забезпечити справжнє об’єднання країни на базі спільних цінностей і зробити її відносно незалежною від геополітичних загроз. Щоби здобути суб’єктність держави, необхідно об’єктивізу­вати завдання, ось такий парадокс. Цим і варто займатися всім, хто фізично чи подумки є членом спільноти на ім’я Євромайдан, зокрема й тим, хто складає нові декларації та проекти.

Ну а стосовно лідера? Лідери з’являються під завдання. Доки таке завдання не сформульоване (або не до кінця сформульоване), ми спостерігатимемо конкуренцію не проектів, а особистостей із їхніми амбіціями й слабостями. Тоді ми приречені на чергове порочне коло. Україна цього не витримає. Не кажучи вже про те, що вона на це не заслужила.

http://tyzhden.ua/Politics/98503